Подія року · “Глядач потребує саме такого кіно, такого героя, з якого хотілося б брати приклад, реалій, близьких і рідних нам”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Д Дооттиикк ддоо ллю юддииннии))ккіінноо
Слово Просвіти, №04 за 2012 рік
Тетяна КРОП
Колись Леся Українка писала, що якби не народилася українкою, хотіла б бути грузинкою. Класикові ХХ століття — кінорежисеру Сергієві Параджанову — вдалося це поєднати: він повноправно належав до трьох народів — вірменського, грузинського й українського, довівши, що й національність людина теж може обрати, принаймні шляхом додавання нових до Богом даної. За два роки святкуватимемо 90-ліття цього Поета кінематографа. Одним із перших кроків ювілей-собі розкіш свободи у невільній країні. “Сергій Йосипович спромігся організувати життя як твір мистецтва, як вишуканий колаж, де поєднувалися несумісні, на перший погляд, речі, — сказала на відкритті виставки секретар Спілки кінематографістів України Ірина Зубавіна. — Параджанов — позачасова персоналія, багатовимірна особистість”. Тож невипадково організатори виставки обрали трохи незвичний ракурс — розкриття внутрішнього світу людини через фотографію, яка промовляє сама за себе. Яскрава особистість, Сергій Параджанов незмінно викликав зацікавлення майстрів фотографії, яким пощастило з ним спілкуватися. Його знімали такі фотокласики, як Юрій Рост, Юрій Мечитов, відомі оператори і фотомайстри Олександр Антипенко, Андрій Владіміров… Серед них і автор виставки у Музеї Т. Шевченка, оператор Національної кіностудії імені О. Довженка Юрій Гармаш. Коли я запитала в пана Юрія, як спало на думку фіксувати на плівку зустрічі з Параджановим, він без вагань відповів: “А не фотографувати його було неможливо, бо це була людина-театр, як, утім, і людина-кіно. Хіба можна пройти повз прекрасне?” Світлини, які бачимо у музейному залі, належать до кількох періодів. Перший — початок 1978 року, коли Параджанова після втручання діячів світової культури звільнили з ув’язнення, куди він потрапив за виступи проти репресій та утисків мислячої української інтелігенції. Згодом не раз Гармаш їздив у Грузію, де вони також зустрічалися. А останні фото були 1987 року зроблені в буковинському селі Чортория, на сороковинах Івана Миколайчука. Не вдаватимуся до опису й коментарів чудових фототворів. Кожен має їх оглянути мовчки і бодай трішки доторкнутися до неповторної індивідуальності. До визначень “людина-театр”, “людина-кіно” я б додала: людина-- оркестр. Ми не чуємо його голосу, не спостерігаємо рухів, але все це можемо уявити з різних виразів обличчя, а воно якнайкраще віддзеркалює його дивовижно багату внутрішню драматургію, де пристрасті нуртують не менші, ніж на екрані чи сцені. Людину з обличчям східного мудреця бачимо на кухні, на подвір’ї української хати, у мальовничих тбіліських двориках. Погляд Параджанова пожвавлює навіть якийсь офіціозний захід, де вчителька вишиковує піонерів… Неординарне світосприйняття проступає і в малюнках митця, які теж експонуються. Тему “Параджанов-людина” вдало доповнює тема “Параджанов-кінорежисер”. Під кожною світлиною підпис — цитата Сергія Йосиповича, фрагмент із його листування або висловлювання про нього, скажімо, Мікеланджело Антоніоні, Федеріко Фелліні, Андрія Тарковського, Жана-Люка Годара… Організатори виставки порушили давно назріле питання про відкриття в Києві музею митця, який 30 років життя віддав українському кіно. І закликають усіх небайдужих підтримати їхню ініціативу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
