Від першої особи · “Національно-демократичне середовище того періоду було переважно дисидентським, воно не могло бути “кузнею кадрів” для будівництва держави”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
РРооммаанн ББееззссммееррттнниийй:: «Чвари завдали нам
Слово Просвіти, №04 за 2012 рік
Роман Безсмертний народився 1965 року в селі Мотижин Макарівського району Київської області. Закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту. Працював вчителем історії в місті Бородянка. Народний депутат України 2—5 скликань. Голова фракції Блоку “Наша Україна” (2006 р.). Голова центрального виконкому партії НСНУ (2006 і 2007 рр.). Віце-прем’єр міністр України (2005 р.). З 24 лютого 2010 року до 3 червня 2011 року — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Білорусь. Кандидат політичних наук, повний кавалер ордена “За заслуги”.
Вітри оновлення — Романе Петровичу, як звичайні сільські українські хлопці приходять у велику політику? І як саме виховання в родині формувало з Вас патріота, демократа? — Моя родина нічим не відрізнялася від тисяч інших. Дивлячись на батька, я часто думав: це “покоління героїв Шукшина”, над яким познущалася радянська влада. Вони — покоління нереалізованих можливостей. Згадую свої шкільні й інститутські роки: я був чи старостою класу, чи комсоргом школи, курсу, головою студради, постійно працював з людьми — а то найважча робота, яка давала досвід, знання. Все це й сформувало того Безсмертного, який 1994 року став народним депутатом України. — Повернімося у Ваші студентські роки — це друга половина 80-х, часи перебудови, гласності. Ви відчували цей подих? — Я, студент історичного факультету, все це відчував, переживав. Коли в наш студентський гуртожиток привозили пресу (передплату), треба було не одну годину, щоб її рознести по кімнатах — настільки величезним був інтерес до громадського життя. У дні, коли проходили Всесоюзні з’їзди рад (а це 1986, 1987 роки), ідучи вулицями, можна було почути з усіх вікон виступи делегатів. Лавина інформації. Сьогодні в газеті розповідають, що Косіора чи Постишева було репресовано, завтра — що вони самі знищували людей, а післязавтра — що ті, хто їх знищив, теж були злочинцями. Розум, як губка, всмоктував усе, що відбувалося в інформаційному просторі. Але за ці 20 років так і не з’явилася теза, що людина — це людина, і вона має право і на подвиг, і на слабкість. — Не поспішати когось засуджувати? Християнська мораль. — Із моєї точки зору, християнство взагалі допомогло в цей переломний перід уникнути катастрофи. Коли зруйнувалася марксистсько-ленінська філософія, християнство нас просто врятувало. — Після навчання вчителюєте у звичайній школі районного містечка і могли б там спокійно працювати. Та Ви приходите в суспільно-політичне життя, — в Українську республіканську партію, доволі радикальну національно-демократичну силу. — У студентські роки ми вже могли читати Дмитра Дорошенка, Наталію Полонську-Василенко, Івана Крип’якевича, Михайла Грушевського, зарубіжних істориків, нам імпонували традиційні українські погляди. Цьому сприяло і родинне виховання, особливо з боку моєї бабусі по матері Наталки — вона привчала мене до християнства. А дід по матері мав козацький дух і часто “чистив” мені мізки, коли я, прийшовши зі школи, розповідав про “подвиги” у радянській версії. Дід над цим глузував і розповідав, як усе було насправді. І постійно наголошував: ти маєш про це знати, але не повинен говорити. Дід мене навчив ніколи нічого не сприймати на віру. Чому вибір припав на УРП? На перших президентських виборах я голосував за її лідера Лук’яненка. Пізніше, спілкуючись із братами Горинями, Поровським, Лук’яненком, Горохівським, Юхновським, Горбалем, Пронюком, зрозумів, що не помилився у виборі. Скажу також про моє спілкування з Олексієм Васильовичем Голубом, одним з учасників руху опору, бійцем УПА, а знайомство з такими людьми в молоді роки окрилювало. — Чому на початках незалежності при формуванні нової української влади так далеко розійшлися шляхи цієї влади і національно-демократичних сил? — Насамперед зважимо, що національно-демократичне середовище того періоду було переважно дисидентським, у ньому вироблялися ідейні цінності, формувалися засади моралі, але воно не могло бути “кузнею кадрів” для будівництва нової держави. І це дисидентське середовище змушене було запросити до будівництва держави вчорашню партноменклатуру. Виграла від цього Україна чи ні? Якби ситуація була іншою, я міг би сказати, що програла. Залучення колишніх радянських кадрів мало і позитиви, і негативи. Негативом стало те, що недоліки тієї системи перенесли в нову модель, і це помітно й нині.
Зроблено було немало — Але загалом Ви вважаєте, що Україна виграла від залучення до влади колишніх кадрів. — Категорично не згоден, що нічого не було зроблено. Тому не треба “вихрещувати” і націонал-демократів, і тих, хто прийшов до влади, начебто вони тільки руйнували. За 20 років ми пройшли колосаль-
Прагнення до перемін — Та 2000-го вибухає касетний скандал, починається акція “Україна без Кучми”. Народ вимагає змін. — Фактично, ситуація від 2002 року — період безвладдя, коли суспільство не сприймає владу, і розвиток ситуації йде далеко попереду дій влади. Настає 2004 рік — рік кардинальних змін. А щодо касетного скандалу, вбивства Ґонґадзе, це трагедія для України, але то лише верхівка айсберга. — Тобто, це геополітичний проект? І чий, хто за ним, ми не знаємо? — Я навіть не гадатиму на цю тему. Прошу лише звернути увагу на те, як в останні 200 років боролися з “українським націоналізмом”. І чому Україна завжди була апельсиновою долькою в історії багатьох українців і держав. Та ось вперше Україна не дала зіграти з собою. — А гравців на українському полі завжди вистачало… — При тому, що ці гравці мали своїх контрагентів всередині України. — На жаль. Отже, 2004 рік — не лише могутній протест людей під гаслом “Так далі жити не можна”, а й рух за збереження держави? — 2004-й — протест проти сформованої системи, виклик тій же колишній партноменклатурі, яка засіла в кабінетах, протест проти існуючих соціальних умов. У суспільстві сформувався середній клас, який готовий був брати на себе відповідальність за державу. Він був одним із основних суб’єктів Помаранчевої революції. — Ми маємо все-таки проаналізувати 5 років помаранчевої влади, влади Майдану. — Події 2004—2010 років нічим не відрізняються від класичних революцій. Ми так емоційно оцінюємо цей період, бо мало знаємо, що вже було в історії, та й замало часу пройшло, щоб об’єкний шлях. Ми не досягли бажаних висот — це так, але говорити, що ми 20 років топчемося в багні й не зробили навіть кроку вперед, у жодному разі не варто. — Що скажете про 10 років правління Кучми? — У цей період ми мали двох президентів в одній особі: до 2000 року (відомі політичні скандали) і після. Коли Кучма став президентом, у країні була інфляція 10 тисяч відсотків. Треба було мати політичну волю, щоб впоратися з цим. Ми уникли постійних дефіцитів найпростіших товарів, продуктів харчування. Було розв’язано кризу в Криму — 1997 року уклали Угоду з Росією по Криму і флоту. — Була загроза відокремлення Криму, приєднання його до Росії? — Навіть набагато більша небезпека. Будь-який крок, пов’язаний на той момент із перекресленням кордонів, міг стати катастрофою. Після відокремлення Криму говорити про долю України як держави було б складно. Пройде час, відкриють документи, і ми побачимо, що Придністров’я, Крим, Кавказ — це були складові проекту руйнування нових незалежних держав. — Тим більше, величезне значення мала угода, підписана Кучмою і Єльциним 1997 року по Криму і Чорноморському флоту. Адже саме вона чітко визначала 20-річний термін базування російського флоту в Криму і кінцеву дату його виведення — 2017 рік. — Словом, у плані формування засад державності Кучма зробив чимало. — Але саме в цей час вибудовується те, що потім назвали олігархократією, тобто владою кланів. — Кучма все-таки вирощував національну буржуазію. У нього був інший вибір: запросити сюди чужинців. Але чужа буржуазія, не впоравшись із проблемами, дуже швидко продає свою власність російському бізнесу, що ще небезпечніше.
Майдан. Помаранчева революція. Разом з В. Ющенком тивно оцінити перебіг подій. Такот, прихід до влади певних сил з ідеалістичними поглядами, завищеними, романтичними вимогами і сподіваннями, розкол всередині, конфлікт між різними ідеологічними групами — все це завершувалося приходом реакції, як говорять історики.
Розкол Майдану — Трагічний розкол між політичними силами Майдану почався у вересні 2005 року війною між БЮТ і оточенням Ющенка? — Значно раніше. Союз між Ющенком і Тимошенко був укладений у червні 2004 року. — Оця коаліція “Сила народу”, тобто блоки — БЮТ і “НУ”? Ви були проти цього союзу? — На той момент був проти. — А Вам говорили, що без БЮТ ми можемо не виграти президентські вибори? — Говорили. Я відповідав, що краще не перемогти, ніж дати надію, а потім її розбити. У розпалі президентська виборча кампанія, а в середовищі Ющенка вже закладено динаміт, який почав вибухати. Ситуацію втримало лише те, що велика частина людей нашого табору, зокрема і я, не пішли на конфлікт, зберігаючи єдність. — Можливо, причиною були внесені у грудні 2004 року серйозні зміни до Конституції, хоч і відтерміновані до весни 2006-го, парламентських виборів. — На ці зміни я дивився, як на перші півкроку до глибокої конституційної реформи. І для мене було повною несподіванкою, що, прийшовши до влади, переможці повністю відмовилися від цих реформ. Перехід до парламентсько-президентської республіки я підтримував, але то був лише перший крок до радикальних змін. Після парламентських виборів 2006 року ці зміни були прописані в проекті коаліційної угоди нової демократичної коаліції в складі БЮТ, “Нашої України” і соцпартії. Але становлення цієї коаліції так і не відбулося… — Ми трактуємо так: не відбулося, бо Мороз із соціалістами зрадив Майдан і перейшов до регіоналів. — Усе набагато серйозніше. Мова про глибокі реформи в країні. Вони передбачали формування держави європейського зразка, нову організацію влади, соціальний статус громадян, політику безпеки. — Кому ж стали на заваді такі системні реформи — Ющенку, Тимошенко? — На той момент про їхню співпрацю вже не йшлося. Усі зрозуміли, що конфлікт між Ющенком і Тимошенко неминучий. І уявіть, як наступні 5 років живеш із щоденним відчуттям краху всього, що є.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
