Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна премія · “Всупереч обставинам український кінематограф щороку пропонує глядачеві фільми, про які неприпустимо сказати “не интересно зрителю”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Історія Солдата, який сам став Королем

Слово Просвіти, №04 за 2013 рік

Як уже повідомлялось, всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Т. Шевчен# ка висунуло на здобуття Національної премії імені Т. Шевченка фільм Михайла Іллєнка “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, який привернув небуденну увагу гляда# чів, критики, кінематографістів. Сьогодні пропонуємо увазі читачів роздуми Михайла Герасимовича, написа# ні ним як підсумок своєрідної глядацької Інтернет#конференції. Ця історія не могла відбутися ніколи, ні з ким, ні за яких обставин, але відбулася і має документальні підтвердження. Нам пощастило. Можливо, щось іще, крім проблем фінансування, уповільнювало роботу над фільмом, кілька разів зупиняло її. Наче пропонувало паузу для усвідомлення зробленого і порівняння з тим, що залишається зробити, а головне — для порівняння з долею Івана Даценка, якого не зупиняли ані випробування, ані вироки. Давно з’ясовано: доля фільму залежить від його назви. ТойХтоПройшовКрізьВогонь Із самого початку роботи над фільмом щось підказувало: пощастило — поділись. Кожному дісталася його частка, кожному через край, — акторам, продюсерській групі, оператору, художнику, “світлячкам”… Усім. У далекій перспективі чекав ще один партнер — Глядач. У контакті з ним відбувається остання дія — народження фільму. Після того як фільм вийшов у прокат, я роблю вибір на користь Глядача — хочу передати слово йому, продовжити діалог із ним поза межами екрана. Я вдячний за теплі слова на адресу фільму “ТойХтоПройшов- КрізьВогонь” в Інтернеті, в періодичних виданнях, а також за взаємність глядацької аудиторії. Для мене, як і для кожного, хто працював над фільмом протягом п’яти років, результати прокату, рейтинг фільму і попит на нього — найвища нагорода і оцінка. Хочу поділитися своїми думками і враженнями від сказаного про фільм і про мене, аби відбулося логічне завершення розмови. Цитуючи моїх прихильників та опонентів, не вдавався до перекладу — хай зберігається і лексика, й інтонації, й підтексти. Прикро, що підміна моїх висловлювань викривлює моє ставлення до проблем національного кіно. У газеті “КП” від 30.01.2012 року прочитав висловлювання, яке подається як моя пряма мова: “Все, что снималось в течение последних 20 лет, не интересно зрителю”. Ніколи не дозволяв і не дозволю собі так оцінювати фільми своїх колег. Протягом 20 років нам всім було нелегко. Всупереч обставинам український кінематограф щороку пропонує глядачеві фільми, про які неприпустимо сказати “не интересно зрителю”. Це — ляпас тим, хто працював над фільмами “Голод 33”, “Кисневий голод”, “Останній бункер”, “Іграшка”, “Лебедине озеро. Зона”, “Чортеня”, “Штольня”, “Останній лист”, “Труси”, “Гамлет з хеппі-ендом”, “Мамай”, “Спляча красуня”, “П’єса для двох акторів”, “Ave, Maria”, “Йшов трамвай № 9”, “Проти сонця”, “Тир”, “Крос”, “Світлячки”, “Молитва за гетьмана Мазепу”, “Сімейний портрет”, “Казка про Довбуша”, “Бійня”, “Як тато і мама розпрощалися в три раунди”, “Чешки”, “Миколине поле”, “Про Біг”, “Отроцтво” (не посоромлюсь додати й свої фільми “Фучжоу” і “Сьомий маршрут”). Впевнений, що більшість фільмів, які я згадав, невідомі глядачу, критикам і пресі, так само як імена професіоналів і дебютантів, котрі їх знімали. Лише через фестиваль “Відкрита ніч” пройшло тисячі зо дві фільмів, п’ятсот з яких були представлені на нічному екрані. Які підстави у мене п’ятнадцять років поспіль збирати ці фільми, крім тих, що вони для мене цікаві і я оцінюю їх дуже високо? Хочеться попросити шановних журналістів не переносити акценти і не змінювати контекст моїх висловлювань. У цьому мені допоможуть опоненти і прихильники фільму, за що я їм ще раз щиро дякую. Отже, кілька коментарів — наголосів до розмов про фільм і навколо фільму. Їхню спрямованість означую назвами підзаголовків у своїх роздумах. Забобони Цитата: “Глядачі разом зі мною побачи" ли справді лінійно збудовану гос" тросюжетну драму. Де немає при" таманного українцям пафосу, культу села, бідності й поразки. Де “українському поетичному кіно” роблять реверанс, але — короткий, ввічливий та, я сподіваюся, про" щальний”. “Если честно, то меня смешит такое понятие: украинский кине" матограф, это то же самое, что польский реп”. Михайло Іллєнко: Забобони — не кращий порадник. Власне, упередженість відіграє свою роль і в розповсюдженні фільму. Прокатники розгубилися, кінотеатри зніяковіли: як показувати українське кіно після багатьох років його цькування? Адже всім відомо: “Українського кіна немає. До того ж воно дуже погане”. У той же час — на “Той- ХтоПройшовКрізьВогонь” ідуть, готові платити гроші… Але для цього директорам треба звільняти час для сеансів, які, згідно з угодами і завдяки упередженості, належать американському кіно… Щодо “прощального реверансу поетичному кіно”: усе залежить від того, чи дадуть мені ще знімати. Якщо дадуть, то реверанси не робитиму — вклонюся поетичному кіно ще раз. Уся історія кінематографа — це змагання між протокольним кіно, яке можна переповісти (як пере- Михайло Іллєнко під час зйомок фільму в Кордильєрах повідають плітки), і поетичним, яке переповісти неможливо, як неможливо переповісти “своїми словами” “Нічну серенаду” Моцарта, “Марусю Чурай” Ліни Костенко, “Ніч над Дніпром” Куїнджі… Остання яскрава перемога поетичного кіно над протокольним пов’язана з Україною, тому і назва закріпилася за нами. Зрікатися цього досягнення було б невдячним марнотратством. Герой Цитата: “Міфологізуючи життя Да" ценка, який у фільмі зветься Іва" ном Додокою, сценаристи картини забрали з фільму все, що могло би прив’язати героя до конкретного місця чи події. Додока став збірним образом українця, який у своєму житті пережив усе: Голодомор, війну, німецький полон, сталін" ський табір, а згодом і втечу до Канади”. Михайло Іллєнко: Не вся біографія Даценка відома. Довелося дописувати невідомі сторінки. Фільм наш не документальний, а художній. Як кажуть: реконструкція. Або версія. Не можна версії привласнювати ім’я реальної людини. Тому у фільмі він Додока. Прізвище, як на мене, гарне. Взяв я його з книги “Україна. Козацька держава” (видавництво “ЕММА”, Київ, 2004). Розгорнув на списках реєстрових козаків і прочитав ім’я, на яке навмання вказав палець: “Хорунжий Лубенського полку Герасим Іллєнко”. Сторінка 586. Повне співпадіння з іменем мого батька. Хоч не я вибирав, а випадок, але мене не зрозуміли б — чому це я особисті подвиги Івана Даценка передав рідному батькові… Довелося ще раз розгорнути книгу навмання на іншій сторінці. Випало: “Додока”. Взагалі-тоя не містик, але містичні риси характеру Додоки протягом п’яти років роботи відлунювали співпадіннями, підказками, застереженнями. Щодо літака: статус Героя вимагає вчинків, інколи несумісних із буденною логікою. Він повинен використати всі можливості для досягнення своєї мети, а якщо реальних можливостей немає, зобов’язаний звернутися до таких, які вважаються неможливими. У Додоки не було реальних шансів подолати “Залізну завісу” того часу і повернутися додому. Серед нереальних можливостей — залишалося зліпити саморобний літак з уламків на літаковому звалищі й перелетіти на ньому на Чукотку. До речі, індіанці у фільмі ставляться до цього з природним розумінням. Він для них Хейока. Хейока — це ще одна грань містики, яка наділяє Додоку надприродними властивостями, як і належить Герою. Індіанська легенда, вигадана під час роботи над сценарієм, про людей, які вціліли після удару блискавки, знайшла (ще один містичний збіг) своє підтвердження в індіанському фольклорі. Хейока — це індіанська назва носіїв надлюдських здібностей. По-нашому Характерник. Фольклор дбає про необхідність існування Героя. Ми рухалися за цією підказкою. Тим більше, що героїв в українському кіно мало. Героїчний ряд нашого екрана, на жаль, рідкозубий. Насамперед — це спадок Імперії, яка делегує все героїчне центру, метрополії, а провінції залишає анекдоти про молдаван, чукчів, хохлів. Важко згадати казахський (естонський, азербайджанський…) фільм, де був би свій, національний Герой. Мова Цитата: “Дехто плюється, що не скрізь звучала українська мова. Але це б і не було виправдано, враховуючи епоху”. “Уже не первый раз читал не" гативные отзывы о “языке” в фильме. Однако здесь все в порядке: украинцы разговаривают по"укра" ински, россияне на русском, индей" цы по"английски и индейски”. “Панове, вибір мови, точніше, мов у цьому випадку — не питання зручності глядачів, і навіть не пи" тання реалізму. Це художній при" йом, що підкреслює українськість духу фільму більше, ніж якби він був одномовним. Коли син російсько" мовної татарки Люби говорить до неї українською, коли в найважли" віші моменти герой переходить на українську (як у розмові англій" ською про намагання відібрати землю: “Хай, б.., спробують!”), чи коли в російському тексті — прог" рамні, так би мовити, заяви (“То" варищ индеец, вы местный?” — “Тутешній”) — так"от, все це ро" бить українську символом, харак" терним для поетичного кіно — як лелеки, що їх Додока проводжав за лінію фронту і які проходять через усю історію, як вовки і характер" ництво, яблука і прізвище антаго" ніста героя — Степан Шуліка. Ми можемо собі дозволити — принаймні у цьому випадку — не на" давати мові політичного значення, а просто насолоджуватися, купа" тися у ній, як це роблять автори фільму. Це той випадок, коли мож" на не робити з української обов’яз" ку, а отримати задоволення”. Михайло Іллєнко: Це вже було: Спартак, який розмовляє “американською” мовою, Друга світова, в якій радянські й німецькі солдати розмовляють російською, хіба що німці — карикатурною мовою і жахливими голосами. Але річ навіть не в тім, щоби не повторювати ці схеми. Хотілося показати людину, котрій обставини і серце підказали шлях, закритий для багатьох наших співвітчизників, коли вони кажуть: “Я никогда не буду говорить на этом языке”. А Додока говорив на “этих языках”. І пройшов крізь усі випробування, вкарбовуючи у пам’ять чужі слова, як вкарбовують паролі, перетинаючи лінію фронту. І обмінявся з коханою незнайомими словами, наче діти — іграшками в той момент, коли слова, здавалося, зайві, але — не зайві вони були, щоби оголити, один перед одним, свої душі. І ім’я індіанське одержав… Чи став би Іван Даценко своїм, чи став би він Вождем, якби не міг звернутися до індіанців індіанською мовою? Я називаю це “Український звуковий бар’єр”. В одному напрямі цей бар’єр подолано: більшість українців володіють російською мовою. В іншому напрямку “звуковий бар’єр” поки що не падає. Це як рекордні заїзди на соляному озері: рекорд зараховується за середнім значенням удвох протилежних напрямках — проти вітру і за вітром. Без цієї дзеркальності у взаєминах не буде нормального суспільства. І навпаки — щойно вдасться подолати цей “звуковий бар’єр” у двох напрямах, Україна зробить якісний, стратегічний стрибок уперед. На жаль, я не дуже часто згадую про Бога. Суєта. Але щось мені підказує, що, звертаючись до іншої людини, ми звертаємося саме до Бога. Наші слова (освідчення в любові, лайка) транслюються Богові через того, до кого ми звертаємося. Так само і ми виступаємо в ролі ретрансляторів, коли хтось звертається до нас. Слова підтримки або прокльони розглядаються вище. Там вони і оцінюються. Звідти вони передаються назад через ретрансляторів до співрозмовників. У якій редакції ці оцінки дістаються пункту кінцевого призначення — питання не до Бога, а до ретрансляторів. У фільмі “ТойХтоПройшов- КрізьВогонь” татарка Люба звертається до ікони Божої Матері. Батьки, діди і прадіди її чоловіка завжди зверталися до цієї ікони українською мовою. Усвідомлюючи це, Люба також шукає і знаходить українські слова. Коли цих слів бракує, вона переходить на російську мову, яку знає краще. Коли бракує російських слів, переходить на рідну татарську. Матір Божа розуміє і татарську. Чи зрозуміє вона людину, якщо почує: “Я никогда не стану говорить на вашем языке”? Я впевнений, що це єдина фраза, яку треба викреслити зі фразеологізмів, всіх словників. Можна освідчитися в любові до України українською мовою. Фільм освідчується кількома — аби це освідчення було зрозумілим не лише українцям.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин