“Тарасикові важко було збагнути, як це немає нічого їсти...”. · 5 З блокнота письменника · с. 5сторінка оригіналу ↗
Голод
Слово Просвіти, №04 за 2014 рік
Василь ТРУБАЙ
Малий Тарас лежав поруч із дідом на печі, дивився в темну стелю і слухав, як нічну тишу раз по раз розтинало чиєсь неголосне сюрчання. — Сюррр! Сюррр! Сюррр! — Діду, а хто то так сюрчить? — Цвіркун, — невдоволено відказав той. — Спи вже… Тарасик засунув до рота палець і заходився смоктати. Коли смокчеш пальця — не так сильно хочеться їсти, забуваєш, що цілий день у животі не було й крихти. Якби баба пускала його на вулицю, то він би знайшов собі щось поїсти, надворі ж весна, сніг тане, під снігом завжди можна щось знайти. Не може бути, щоб у цілому світі не лишилося нічого їстівного… Але баба його не пускає — боїться, що хтось заманить до себе в хату, заріже і з’їсть. Цвіркун притих на кілька секунд, а потім знову: — Сюрр! Сюррр! Сюррр! — А який він, діду? — Руденький. — А де він гиве? Дід сердито зітхнув. — Під піччю. — А чого він під пітцю? — Ну живе ж там, — зовсім роздратовано кинув той. — А чого він там гиве? — Аж витягни хоч того пальця з рота… не плямкай ним! — не втерпів старий і засовався на черені, перетягуючи свої товсті, попухлі з голоду ноги. Він уже кілька днів не злазив із печі, не мав на те сили, тільки стогнав важко та кляв усіх на світі страшними прокльонами… — То я його, синку, туди пустила, — тихо озвалася з лежанки баба. — А нащо? — Щоб жив у нас та цвірчав. — А де ти його взяла? — Забрала з нашої старої хати. — А як ти його спіймала? — Соломинкою… виманила з нірки. — А де наша стара хата? — Нема її вже, сину, розвалили. — А де він там жив? — А де ж? Під піччю… Тарасик затих. Його знову почало нудити. Повернувшись набік і скрутившись калачиком, він притиснув до грудей гострі коліна й став перечікувати, поки пройде нудота. Хотів попросити у баби якоїсь скориночки, але згадав, що допіру просив уже, то вона сказала, що немає хліба. І нічого немає… Тарасикові важко було збагнути, як це немає нічого їсти, але після того, як баба зварила їм старого батога, що висів у повітці за дверима, та вимазала з лампадки залишки лою — їсти й справді не було чого. — Бабо, а де він узявся у старій хаті? — спитав Тарас, дослухуючись до цвіркунового сюрчання. На печі знову невдоволено застогнав дід — видно, балачки не давали йому заснути. — А його туди ще моя мати принесла, — зовсім тихо мовила баба. — Давно колись, тебе ще йна світі не було. — А вона де взяла? — А вона забрала його з хати свого батька. Хлопчик усміхнувся в темряву. — А нащо ж його переносять із хати в хату?
— На щастя, — сумно мовила баба. — Така прикмета в людей… — А-а… — зрозумів нарешті Тарас і проковтнув слину. Їсти хотілося ще дужче. Під грудьми щось млосно ссало, ніби там жила велика, тлуста п’явка. Він міцніше притиснув до грудей коліна й став дивитися поверх них на льодяну бурульку, що висіла за вікном. Від її блискучої поверхні відбивалося місячне світло й падало тоненькою смужкою на перехрестя рами… Тарасик подумав, що бурульку теж можна буде з’їсти, дарма, що вона жовта, настояна на солом’яній стрісі. Завтра вранці він ломакою зіб’є її і з’їсть… За спиною чувся важкий дідів віддих. Він переплітався з цвіркуновою піснею, підладжувався під неї, то наздоганяючи, то роблячи паузу, і за хвилину по хаті вже линула мелодія на два голоси: — Сюррр — хррр! Сюррр — хррр! Сюррр… — Аж поштовхни його, сину! Тарас, не повертаючись, штурхнув позад себе ліктем. — Га? — злякано кліпнув очима дід. — А на чому він грає, діду? — Що? Хто? — Цвіркун. — А нехай би він тобі здох! — вилаявся той і важко розвернувся набік. Тарас принишк. Лежав, згорнувшись клубочком, і мовчки продовжував дивитися на льодяну бурульку. У животі не переставала вовтузитися жирна п’явка, яка весь час смоктала його з середини, і Тарасикові здавалося, що вона от-от добереться до серця, прокусить його і почне пити кров. Якби було що з’їсти, то вона, певно, смоктала б ту їжу, а не його, а так прокусить зараз серце і він помре… П’явка ворухнулася, ніби вчувши його думки, й поволі поповзла вгору. — Діду! — погукав Тарас, відчуваючи, що вона зараз стане вилазити йому горлом. У відповідь щось гупнуло у дворі за вікном і подріботіло по підмерзлому сніжку на дорогу… — Бабо! — зовсім тихо позвав Тарас. Баба теж мовчала. Думала, може ж, він засне. Але Тарасик заскімлив ще жалібніше. — Я їсти хочу, бабооо! — Потерпи, синочку… Немає їсти. Я завтра зранку тобі щось принесу. Ти постарайся заснути, воно пройде. — А чого в нас немає їсти? — крізь сльози поспитав Тарас. Баба зітхнула. — Немає, сину… Забрали все, що було. — Хто забрав? — Люди, — трохи помовчавши, відповіла баба. — Оті, що й татка забрали? — Ти спи, синку, спи, Тарасику, пізно вже… — А хто вони такі, що все забирають? Баба затрималася з відповіддю. — Бандіти! — глухо озвався позаду дід. — Ну що ти мелеш, Дороше?! Йому ж іще жить…
— Хе… жить… нажилися вже… — Не слухай його, сину, то він з розуму вижив і таке меле. Не бандіти вони… — А чого ж позабирали все? — Так треба було… — А нащо треба? — Для перемоги соціялізму, — знов почувся з пітьми в’їдливий дідів голос. Він ще щось промимрив нерозбірливо й змовк. У кімнаті запала тиша. Було чути, як крутилася та зітхала на лежанці баба. Трохи згодом стихла й вона. — Ба! — мовив Тарас. Та мовчала. — Ба! Ну дай мені щось їсти… Мене п’явка ссе, — захлипав він. — Нема. Я ж сказала вже. Спи. — А мені сильно хочетьсяяяя… — То бери їж мене! — прохрипів дід. — На осьо, гризи мою руку! Тарасик відчув, як дідова рука лягла йому на плече. Він злякано відсунувся на край печі, натяг на себе рядно й сховався під ним із головою. Страшно зробилося від дідових слів: як це він їстиме його руку? Дід раніше не був таким, раніше він його брав усюди з собою, розказував про все — і як жито росте, і як з нього хліб роблять, — а це якийсь став… Гризи мою руку… Ото візьму зараз і буду гризти, щоб знав. Полежу трохи, поки ти заснеш, а тоді побачиш! Думаєш, не буду? Буду! Сам же кажеш, щоб гриз, то й буду. Ось тільки нехай ти заснеш… Я не засну, не бійся… То я просто так очі заплющив, наче сплю, а я не сплю… Я полежу так, а тоді візьму й буду гризти. Людське м’ясо теж можна їсти. Баба казала, що дядько Степан їв… воно солодке… Я й бурульку ту завтра з’їм і все поїм… я не спатиму, не думай… мені баба щось принесе… ось тільки нехай ти заснеш… як ластівки прилетять… можеш мені не казать, я знаю… він руденький… Тарасик намацав у темряві дідову руку, нишком затяг її до себе під рядно й причаївся. Думав, дід почує, але той спав, наче мертвий. Йому стало трохи моторошно від того, що намірився робити, але ж дід сам сказав… Повагавшись якусь мить, Тарасик наблизив своє обличчя до руки й, переборюючи страх, став легенько прикушувати її зубами. Дід не чув. Тоді він наважився і вп’явся в руку з усієї сили… Відгриз шматок м’яса, проковтнув його похапцем, не пережовуючи, і знову притих. Дослухався до діда. Той ідалі хропів під цвіркунову мелодію, ніби нічого й не сталося. Тарасик відчув, як голод зовсім затьмарює його розум, він зручніше вмостився біля руки і вже не ховаючись, беззастережно, з жадібністю заходився перегризати дідове зап’ястя… Та раптом пальці на дідовій
Взято з сайта newzz.in.ua
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
