З роси й води! · “Особистість, постать, яскрава, явно не солоденька вдача, випробувальна й змагальна доля”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Пам’ятаючи мамине слово
Слово Просвіти, №04 за 2014 рік
Євген БУКЕТ
М. Цимбалюк народився 1954 року на Житомирщині, на межі Хмельницької області в робітничій родині. Батько — Іван Петрович — працював водієм, мама, Ганна Іванівна — робітницею на Баранівському фарфоро-фаянсовому заводі, потім колгоспницею. Вона була ветераном війни, учасником бойових дій. Її родина в 1930-х зазнала репресій, тож Микола Цимбалюк із дитинства неодноразово чув мамині розповіді про свавілля голодранців-більшовиків, жахи колективізації, Голодомору, сталінських репресій (за сфабрикованим звинуваченням до в’язниці кинули його бабусю Домникію, у якої на той час було троє малолітніх дітей-сиріт). Розповіді батьків, приклад родини, шанування людської гідності було найкращим вихованням для Миколи, його брата і сестри. Він і досі не може забути ненав’язливий докір щодо рідної мови. Повернувшись після служби в армії, він за звичкою заговорив російською. Тоді мама навела приклад одного зроду Цимбалюків, який “став великим чоловіком” — жив і працював у Москві в КБ Корольова, але коли приїжджав у рідне село, то ніхто не чув від нього і слова російською. Усе це змалку сформувало в душі Миколи жагу до справедливості, почуття людської гідності, любов до рідної землі. Після закінчення чотирьох класів початкової школи в рідному селі Таборах Микола Цимбалюк навчався у Баранівській середній школі, яку закінчив 1971 року. Ще в школі він почав дописувати до районної і молодіжних республіканських газет, ще не сподіваючись пов’язати своє життя з журналістикою. Він мріяв, як, напевно, і більшість повоєнного покоління хлопців, про військову кар’єру. Але після складання перших іспитів у Свердловське військово-політичне училище повертається додому. Так його першим місцем роботи після за-
Фото Петра Антоненка кінчення школи на кілька місяців стала баранівська районна газета “Комуністичне слово”. Потім була служба в армії (Чехословаччина, Центральна група військ), а з 1974 року Микола Цимбалюк мешкає у Києві. Але оскільки потрапити на журналістську роботу в столиці тоді було нелегко, він іде працювати на виробництво, де за кілька місяців стає майстром, а потім начальником будівельної дільниці. У тій організації він познайомився з майбутньою дружиною Тамарою Олексіївною. Молодята побралися 1975 року, а 1978-го в їхній родині з’явилася донька Євгенія (нині — лікар-хірург). М. Цимбалюка не полишає жага до журналістської праці. 1983 року він закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка. Працюючи на виробництві, часто дописує до республіканських газет “Молода Гвардія”, “Молодь України”, “Вечірній Київ”. Його статті отримують чимало схвальних відгуків, тож 1987-го Микола Цимбалюк стає кореспондентом найпопулярнішої і найтиражнішої газети “Вечірній Київ”. Читачам “Вечірки” у той час він запам’ятався серією критичних статей щодо планів будівництва залізничного вокзалу на місці розстрілів жертв сталінських репресій у Биківнянському лісі. Активна позиція, участь у громадській роботі (член ГО “Зелений світ”, з 1989-го — Народного руху України та Національної спілки журналістів України) привела Миколу Івановича до участі у виборах до Верховної Ради України. 1990 року він балотувався і до Верховної, і до Київської міської ради, але переміг у виборах до міськради. Тої ради першого і поки що останнього демократичного скликання, депутати якого 23 липня 1990 року підняли синьо-жовтий прапор над Київрадою.
27 січня виповнилося 60 років нашому колезі, завідувачу відділу культури тижневика “Слово Просвіти”, публіцисту-досліднику, палкому патріотові України Миколі Івановичу ЦИМБАЛЮКУ.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
