“Війну проти яничарів і манкуртів український народ виграє”. 3 Український шлях · с. 3сторінка оригіналу ↗
Мирослав Маринович: Голос із поля болю й урядових імітацій
Слово Просвіти, №04 за 2014 рік
Чим нинішній режим в Україні відрізняється від більшовицького? Комуністи чинили злочини, керуючись ідеологією. Режим Януковича робить те саме, керуючись кримінальною логікою. Владу в країні узурповано в майже неприхований спосіб. Усі шляхи правового й демократичного вирішення суспільно-політичного конфлікту заблоковано. Режим поводиться як терорист, що схопив заручника і приставив йому ніж до горла. Головна мета — не віддати владу. 2004 року Янукович сказав сакраментальну фразу: “Нас из власти не выдавишь”. Під цю мету, починаючи з 2010 року, вибудовувалася ціла конструкція авторитарної влади — позірно демократична для Заходу й фактично диктаторська для власного народу. Політтехнологи допомогли Януковичу надати вигляду “голуба миру” й навчили вчасно посилати до Заходу правильні месиджі. Як бачимо, це давало дивовижно успішний ефект. Натомість українська опозиція з її імперативом парламентаризму і демократії була іграшкою в руках бандитів, які, вчергове її обманувши, гордо коментували: “Мы развели их, как котят”. Якщо ця тактика імітації та обману приносила такий однозначний успіх, хто буде від неї відмовлятися? Навіть у ці дні гострого протистояння з народом почерк владного режиму в Україні той самий. “Запрошую представників усіх політичних сил, святих отців, представників громадськості до загальнонаціонального діалогу. Я особисто готовий до участі в такому круглому столі”, — це заява Януковича з розрахунку на сприйняття Заходу. Спрацювало, адже Захід вірить словам. Ось чому прем’єр-міністр України Азаров гордо звітував цими днями телеканалу “Росія 24”, що останні події в Україні не можуть стати приводом для введення США санкцій щодо українських чиновників: “Я серйозно взагалі не розглядаю це питання, оскільки наші відносини, зокрема і з США, є стратегічними та довгостроковими, і цей епізод, пов’язаний із такою ситуацією в Києві, на мій погляд, не є навіть підставою для розмов про це”. Насправді ж усі круглі столи, що відбувалися упродовж цих двох місяців, — це гротескні імітації, які лише переконували народ, що ця влада розуміє лише мову сили. І тому частина людей змушена була вдатися до силового опору, ніби ілюструючи своїми діями преамбулу до Загальної Декларації прав людини. Сьогодні, коли на київських барикадах уже гинуть люди, ми звертаємося до наших партнерів на Заході: чи пам’ятаєте ви цю преамбулу? Чи згодні ви, що “необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення”? Невже й тепер ми чутимемо слова про “демократично обраного президента” — так, наче Європа не знала прецеденту “демократично обраного” рейхсфюрера Німеччини? Досі я говорив лише про український режим, хоч аналізувати його дії без урахування впливу Кремля — це однаково що аналізувати траєкторію Місяця без урахування гравітації Землі. Нинішня Україна буквально наводнена агентами ФСБ Росії, які ретельно виконують цілком конкретний план Путіна: — дестабілізувати ситуацію в Україні настільки, щоб в умовах неорганізованих “сліпих” бунтів можна було взагалі покінчити з демократією і з “помаранчевою” загрозою для Росії; — у разі ускладнення цього плану — “простягнути руку допомоги братньому українському народові”, ввівши свої війська, або ж принаймні розчленувати країну; — дискредитувати режим Януковича в очах Заходу настільки, щоб той прийняв контроль Росії над Україною як рятівний вихід; — у слушний момент змістити Януковича й замінити його “кризовим менеджером” Віктором Медведчуком, який незмінно виявляє Кремлю свою лояльність. Зазирнувши в очі Путіну, можна насправді побачити там лише одне: морок. Його логіка — це відчуття “постверсальського” приниження й потреба реваншу задля відродження “величі і слави Росії” та нового переділу світу. Роль “геополітичного казусу”, яким 1939 року була нібито “фашистська” Польща, сьогодні відіграє буцімто “націоналістична” Україна — в очах Путіна “навіть не держава, а територія”. Вона має зникнути як незалежне утворення або принаймні бути розчленована. Паралелі з нацистськими феноменами очевидні — їх не в змозі побачити лише сліпа “політкоректність”. Проте для світу це вкрай небезпечно: західні політики фатально відстають в осягненні природи української кризи. Через кілька днів може бути пізно. Ідеться уже не про потребу “плану Маршалла для України” — з цим Європа давно спізнилася. Ідеться про широку світову коаліцію задля того, щоб спинити переможну ходу новітніх реваншистів, які насолоджуються своїм умінням “развести, как котят” усю світову дипломатію. Згадаймо урок Другої світової: ті, що зрікаються захисту цінностей задля власної безпеки, неминуче розплатяться цією безпекою, щоб відновити засадничі цінності людської цивілізації.
Дорогий Майдане! Народе мій безсмертний! Влада Януковича 19 січня 2014 року розпочала збройну війну проти українського народу. Це влада хахлів, керована з Москви, яка заплатила Януковичу 15 мільярдів доларів за відновлення свого панування над Україною. Ця влада озброєна не тільки танками, гарматами, отруйними газами, а й ненавистю до української державницької ідеї та до нашого бажання об’єднатися з вільними європейськими народами. Знаю, в мене стрілятимуть депутати-зрадники, Сухі, Олійники, Колісниченки і пані Герман. Але мене не вб’ють, хоч би тому, що я написав перше речення до Акту проголошення незалежної України 24 серпня 1991 року. Знищений як плоть, я житиму в слові, якому служив. Як поет звертаюся до беркутівців — перейдіть на сторону повстанців, не зганьбіть своїх батьків і предків, які віддали своє життя за українську державність. Війну проти яничарів і манкуртів український народ виграє. Майдан розігнати можна, убити сотні беззбройних людей можна, але нема такої зброї на світі, що здатна знищити слово Шевченка й Франка, пам’ять про нашу княжу й козацьку державу, про Українську Народну Республіку, про Українську Повстанську Армію, про мільйони українців, убитих Голодоморами, в тюрмах та Сандармохах. Скільки б разів нас не вбивали, ми досі не мертві! П’ять хлопців, що загинули тут позавчора і вчора, набагато живіші, ніж перекинчики у Верховній Раді, що 16 січня проголосували за антиконституційні закони, списані з російських шпаргалок. Ті хлопці вічні! Ми живі! Ми переможемо! Слава Україні!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
