“Сумарний наклад українськомовних видань художньої літератури в незалежній Україні скоротився у 22,4 раза”. 5 · Гаряча тема · с. 5сторінка оригіналу ↗
в бочці меду
Слово Просвіти, №04 за 2017 рік
Із загальноєвропейського тренду випуску художньої літератури випадають Австрія, Росія, Україна та Білорусь. Можливо, маючи добротні й стабільні бібліотеки, австрійці дозволяють собі “розслабитись” і зменшити питому вагу видань художньої літератури (у 2015 р. випуск назв художньої літератури становив тут 15,6 %). Росія, Україна та Білорусь. Попри колосальні ресурси паперу, в Російській Федерації2015 питома вага видань художньої літератури за назвами становить лише 14,5 %, а за сумарним накладом — 13,1 %. Незважаючи на це, з огляду на масштаби книжкового ринку, за кількістю назв видань художньої літератури Росія2015 сьогодні переважає Україну2015 у 12,6 раза. Через дію “закону сполучених посудин” в Україну потрапляє (і, виходячи з паліативних рішень парламенту, потраплятиме й далі!) величезна маса видань художньої літератури, що виходять у колишній метрополії. Нарешті, Білорусь2015. Національна книжкова палата Білорусі відзначає, що випуск художньої літератури порівняно з 2014 р. скоротився: за назвами — на 42,1 %, за сумарним накладом — на 63,6 %. Встановити, якою є питома вага художньої літератури в загальному потоці книжкових видань Білорусі, мені не вдалося. Питома вага видань художньої літератури в Україні за показником її сумарних накладів за останню чверть століття мала три іпостасі (або ж рівні) деградації: 1) зниження по Україні сумарного накладу всіх книг і брошур (тобто по всіх тематичних розділах) у 3,1 раза (від 847 млн 522,4 тис. примірників у 1987—1991 рр. до 269 млн 989,9 тис. примірників у 2011—2015 рр.); 2) зниження сумарного накладу всіх видань художньої літератури всіма мовами в 11 разів (від 448 млн 278,5 тис. примірників у 1987—1991 рр. у 1987—1991 рр. до 40 млн 825,7 тис. примірників у 2011—2015 рр.); 3) зниження сумарного накладу всіх українськомовних видань художньої літератури у 22,4 раза (від 237 млн 171,5 тис. примірників за 1987—1991 рр. до 10 млн 601,2 тис. примірників за 2011—2015 рр.). Зменшення в незалежній Україні виробництва книг на душу населення в 3,1 раза засвідчило, що жоден з українських президентів, попри балачки про національне відродження, не мав і не здійснював програми протидії зануренню країни у безпросвітну епоху первинного нагромадження, занедбанню розвитку мови, культури, освіти і науки. Про безвідповідальну й нездарну книговидавничу політику України можна сказати саркастичними рядками Дмитра Павличка: “Вже триста літ сидять пахóлки, осавули, / Малі гетьманчуки, прагнỳщі булави, / І нишком радяться, щоб їх жучки не вчули, / Як бути вольними — й не зрадити Москви. / Як мати все своє: державну побудову, / Кордони, армію і навіть власний гріш, / Але за те добро віддати рідну мову; / Ну що тут думати?! Дають — бери скоріш!..” Протягом віків бездержавності Україна завжди була Державою Слова (брат Миколи Зерова Михайло Орест 1952 р. видав був у Філадельфії однойменну збірку), і вкраїнське книговидання ХІХ— ХХ століть — аж до постання держави Україна — завжди було літературоі мовоцентричним. Тільки в останньому чвертьсторіччі — на догоду Москві — цю літературоцентричність злочинно ігноровано. Москва доклалася до цього вагонами й ешелонами своєї книжкової продукції, бо знала, що українська літературоцентричність — це й мовоцентричність, а отже, й українська ідентичність, якої московський “империализм культуры” не визнавав і не визнає, тепер уже з максимальною рашистською категоричністю, аж до розстрілів українськомовних громадян на Донбасі — лише за їхню українськомовність. Зниження сумарного накладу українськомовних видань художньої літератури в незалежній Україні у 22,4 раза — це, звичайно, “заслуга” і президентів України, які не зуміли вирости із “малих гетьманчуків, прагнỳщих булави”, до ролі державців а ля Мак’явеллі, Гарибальді чи де Ґолль. Але в нищенні державності українського слова особливу роль завжди відігравала й відіграє московська книга. Завважмо: в жодній країні Європи не дозволено такого книжкового імпорту з інших держав, який дозволено в Україні та Білорусі і який є для культур і мов наших країн згубним і катастрофічним, яко духовний Чорнобиль. З безлічі своїх рефлексій та аналітичних висновків щодо війни в Україні проти її літературоі мовоцентричності наведу принаймні чотири мої коментарі до статистики українського книговидання у секторі художньої літератури. 1. Якби українська влада хоч би тільки зберегла темпи друку останніх п’яти років існування УРСР (1987—1991) і дбала про державну мову так, як це робила й робить щодо своєї державної мови влада Росії, то в Україні за 24 роки Незалежності (1992—2015) було б надруковано загалом 2 млрд 151,7 млн примірників видань художньої літератури, зокрема українською мовою — 2 млрд 87,2 млн примірників. Тим часом Україна видала державною мовою в секторі художньої літератури лише 266,2 млн примірників книг і брошур, тобто недовидала 1 млрд 885,5 млн примірників цих видань українською мовою; цебто читачі отримали їх увосьмеро менше, ніж могли б отримати за умови гіпотетичної відповідальної проукраїнської політики. Але ж реально державний апарат, захопившись первісним нагромадженням, не збирався обстоювати конституційний статус української мови, співвідношення ролей української і російської мову сфері друку владою свідомо не контролювалося, і дійсне становище української мови виявилося набагато гіршим, ніж воно могло бути: після двадцяти чотирьох років незалежності середньорічний сумарний наклад українськомовної художньої літератури у крайні п’ять років (2011—2015) порівняно з періодом 1987—1991 рр. скоротився у 22,4 раза — від 47 млн 434,3 тис. прим. до 2 млн 120,2 тис. прим. Якщо в останні роки існування УРСР країна виробляла в середньому на одного мешканця майже один примірник українськомовної художньої літератури, то тепер — заледве один примірник на 20 душ населення. Одним із найважливіших чинників такого “відчуження” населення від українськомовної художньої літератури стало знищення мережі книгорозповсюдження і на периферії, і у великих містах. При цьому влада не вважала за потрібні будь-які серйозні зусилля задля відтворення такої мережі. Другим чинником стало безконтрольне завезення російськомовної літератури з Росії та відсутність будь-яких регуляторів щодо внутрішнього виробництва російськомовних видань у самій Україні. Відтак мультиплікатор антиукраїнської видавничої і торговельної політики працює на знищення українського слова, українського інформаційного простору, а відтак — і української державності. Воєнна експансія сучасної російської держави проти України майже чвертьстоліття готувалася, зокрема культурною, інформаційною і мовною експансією. 2. Від президента до президента України питома вага внутрішнього випуску книжкових видань українськомовної художньої літератури у нас послідовно знижувалася: якщо в 1987—1991 рр. вона становила 52,9 %, то за Л. Кравчука вона впала до 39,6 %, за Л. Кучми — до 30,1 %, В. Ющенка — до 27 %, а за В. Януковича — до 23,7 %. І тільки грім російсько-української війни начебто повернув цей процесу зворотний бік: за два роки війни (2014—2015) питома вага українськомовної художньої літератури в Україні зросла до 34,5 %. А я переконаний: якби в секторі літературно-художніх видань питома вага українськомовної художньої літератури за роки Незалежності зросла від 52,9 % до 95 %, то й грому війни нам почути не довелося б. Але для цього Українська держава мала б добре подбати про деколонізацію свого книжкового ринку та інформаційного простору. 3. Особлива деталь. Якщо перші 12 років Незалежності українська державна статистика друку щороку подавала дані про видання української художньої літератури в Україні, то за наступні 12 років (2004—2015 рр.) така інформація в моделі статистики друку абсолютно відсутня. (У випуску статистичного щорічника “Друк України” за 2001—2002 р. ці дані наводилися у таблицях 13 і 14, а за 2003 р. — відповідно у таблицях 15 і 16. Чому Книжкова палата України тихцем зняла зі статзбірника зазначені таблиці і чому українські
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
