Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Так співати можна було раз у житті, співати востаннє, прощаючись з цією землею”. · 8 Першодрук · с. 8сторінка оригіналу ↗

Іван Корсак Іван Корсак На розстанях долі (уривки з роману)

Слово Просвіти, №04 за 2017 рік

Продовження. Початок у ч. 2, 3 за 2017 р. Розлога українська пісня знімалася спокійнішими вечорами під апеннінським небом, тривожачи душу та спомини навіюючи щемкі… Козаки зуміли непогані стосунки незадовги нав’язати з італійськими антигітлерівськими партизанами, у спулці домовились перерізати найважливішу залізничну лінію, що паралізувало б гітлерівські плани, але сперш альянти забоялися діяти спільно, мовляв, може випливти інформація, потім німці стрімко у наступ пішли — так і зірвалась їхня співпраця… А з прокомуністичними партизанами під орудою католицького священика не заладилося, ті дотла спалили козацький госпіталь, спалили разом з багатьма пораненими й хворими. Відразу ж делегація з трьох італійських офіцерів зажадала, аби негайно зброю здали козаки та офіційно капітулювали. Між тим, ялтинська угода в Італії також чинною стала… Вони вийшли з італійської землі опівночі, то була ще одна стражденна дорога, сперш зливи лили на гірських дорогах, а тоді сніговий безпросвітній шквал, одні гинули від партизанської кулі, інші з холоду і простуд… Так вони тут, на берегах Драви, і опинилися… Зараз Віра стала мимовільним свідком відголосків суперечок: кому здаватися, англійцям чи американцям. Усім тут відомо було, що некоронований голова донських козаків Петро Краснов тішив думкою себе про поміч англійським фельдмаршалом Александером, що був главковерхом британців в Італії. Колись вони разом воювали проти більшовиків, Александер все ще носив орден, вручений йому російським генералом Юденичем, а Краснов мав за те ж англійський військовий хрест. А оце від фельдмаршала Александера прийшло запрошення для офіцерів та генеральської верхівки на конференцію і зустріч із ним. Довго проводжали очима колону вантажівок з їх очільниками посполите козацтво та їхні сім’ї, не розходилися, доки йне осіла курява за тими авто. До Віри звикли доволі швидко і знайоме жіноцтво не крилось від неї зі сльозами — їхні чоловіки поїхали, але чи повернуться? …Таборові не могли, звісно, бачити, що замість фельдмаршала козацьку верхівку зустрів командир бригади Джеффі Мес-сон. — Панове, — скрушно крутнув головою він, — я маю вельми недобру місію… Мною отримано наказ, у відповідності з міжнародною угодою, передати вас совітам… Підійшла перша машина і вже інший англійський офіцер розпорядився вантажитися. Ніхто і з місця не зрушив. — Даю лише десять хвилин, — пригрозив англієць. Тоді козаки сіли на землю і взялися за руки; ще англієць було схопив одного козацького офіцера за комір, та в ту ж мить дико заверещав: козак кріпко гризнув його за руку… Врешті пішли в хід автоматні приклади і кирки, британські охоронці били, не озираючись на вік та звання, не один козацький офіцер падав без свідомості, кільком завдали багнетних поранень. Коли все ж повантажили люд і колона рушила через міст у радянську зону, то бранці поспіхом викидали документи і навіть цінні речі якісь, аби не дістались совітам; англійський супровід мав непоганий бізнес при тому: золотого годинника британці вимінювали за одну сигарету. У хованки в таборі англійці більше не гралися, табірним наказали зібратись на сьому ранку. Почувши те, священик козацький попросив усім передати: зібратися на молитву на шосту, збір на табірному майданчику. Віра і в Києві ходила у церкву, щоправда, підпільно, бо вигнали б з роботи, вона їздила в інші кінці міста і щоразу в інший від попереднього храм. Але на такому богослужінні, під відкритим небом, в багатотисячній громаді, молитвою глибокою поєднаною, їй не доводилось бути. Аж моторошно ставало, і кров, видавалося, у жилах спинялася, коли люди за крок до могили просили у Всевишнього не для себе: — За добре поліття, за врожай плодів земних і за часи спокійні Господеві помолімось. — Господи, помилуй. — За подорожніх на воді, на землі і в повітрі; за недужих, знеможених та поневолених і за спасіння їх Господеві помолімось. — Господи, помилуй. — Щоб визволитися нам від усякої журби, гніву, небезпеки та недолі, Господеві помолімось. — Господи, помилуй. — Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю. — Господи, помилуй. — Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і Вседіву Марію зо всіма святими пом’янувши, самі себе і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо. — Тобі, Господи… Віра хрестилася й думала, що справді в часі близькому всі присутні на цій молитві Господу віддадуть свої душі, от тільки тіла їхні забере вічний ворог Всевишнього, і нема на те ради…. Ще тривала служба Божа, як на територію табору в’їхали вантажні автомашини. Перекладач через гучномовець оголосив: — Для завершення богослужіння вам дозволяється десять хвилин. Вірі в житті не доводилось чути, щоб так злагоджено співав хор, в якому хористи зібралися волею випадку, то були піснеспіви душі, так співати можна було раз у житті, співати востаннє, прощаючись з цією землею, з рідними, які поряд і яких виманили обманом на мниму зустріч, посилаючи благословення і тій землі, яку мозолями викохали діди-прадіди і з якої у безвість погнало лихо; то були піснеспіви прощання і водночас зустрічі з цими високими і безхмарними небесами. Перекладач знову підійшов до мікрофона: — Вам дається ще п’ять хвилин. Але минуло й п’ятнадцять, служба Божа все ще тривала, і тоді пролунало як постріл: — Вантажити! Шеренги англійців посунули на людську громаду, а та підсвідомо гуртувалася в коло, молоді й дужі ставали назовні, ховаючи за спинами дітей і жінок; англійці тіснили дедалі дужче — і тоді впав люд на коліна, взявшись за руки і творячи одне ціле, істинно нерозривне навік… — Вклинитися і частину відрізати! — наказано першому взводу. Змахнули приклади і саперні лопатки, солдати вгризалися крок за кроком у гурт, і вже вдалось відрізати від громади душ кількасот… Враз доєдналися ще два взводи, почалася справжня бійня беззбройних і безборонних, а служба Божа не припинялася, хор церковний просив помилування в високого неба, бо на цій землі на нього не було надії, люд все тісніш гуртувався, починалася паніка, одне по одному повзали і топтали, крики відчаю й болю змішувалися з високими піснеспівами. Оту сокиру на гілочку, що могла колись до рідного дерева прирости, сокиру, заточену в Ялті, лукаві в інші руки тепер передали. Віру за поранене при падінні з вагона плече схопили чіпкі пальці англійця, пекучий біль викресав іскри в очах, та їй все ж вдалося викрунутися і пірнути всередку, за інших. Але не могли вистояти виснажені тривалим походом люди супроти молодих і дужих, вгодованих солдат, вкидали як дрова їх на кузови, ось пручається матір, не віддає трирічної дитини, а солдат тягне до себе, мов то не живе дитя, а бездушний предмет — врешті матір втрачає притомність; перекинутий похідний олтар, порвані ризи священика… Їх повезли через той же міст на Драві, не такій вже глибокій, та доволі бурхливій цієї пори. Віра знала, що вона вчинить, тільки молила Бога, щоб не відтіснили її від краєчка кузова, щоб не перешкодили задуму. Вона озирнулася ще, кинувши прощальний погляд туди, де мав бути її Григорій, її кохання і мука, небом дарована нагорода і таке ж страждання; не мала вона на нього образи, що так склалося, що життя її пішло, мовляв, з його вини саме цим шляхом і доля везе на смерть цією машиною. Дякую, що ти був, спасибі за світло, що йшло з тобою… Віра через тисняву навіть перехреститися не змогла, тільки кинула погляд благальний у високе небо і ступила на борт вантажівки… 17 Над Римом стояла ніч. Зовсім не воєнна, з обезлюдненими вулицями, з вікнами будинків, що, припізнілі, гасли одне за одним: хіба тільки нічні метелики кружляли навколо ліхтарів, водячи якийсь особливий свій комашиний танок. Єпископ Іван Бучко стояв на колінах перед Папою Римським Пієм ХІІ. — Цієї нічної пори, сину мій, хіба крайня потреба до мене привела, — мовив Папа, на плече поклавши єпископу руку. — Ваша святосте, рахунок іде не на дні чи тижні, рахунок пішов на години, — єпископ говорив швидко, але інколи затинався і в тих паузах панічно добирав і перебирав потрібне слово чи вираз. — Йдеться про порятунок тисяч моїх земляків стражденних, вірних Христові, яких може забрати й безневинно понищити безбожна Москва. І він плутано, поспішаючи, мов хтось здатен тут перебити його та потрібне перешкодити виказати, оповідати став, чому іза що воювали українські діти в дивізії “Галичина”, і які ненадумані загрози нависли над ними. — А ще подякувати хотів би за вашу духовну поміч, так вчасно і невідкладно надану, — говорив єпископ. Іван Бучко поїздом повертався недавно у Рим. І раптом посеред поля чистісінького цього італійського, поблизу міста Беллярія, чує вечірню молитву українською мовою, а ще тисячоголосе “Боже великий, єдиний, нам Україну храни…”. Він визирає у вікно і бачить якесь велелюддя в молитві: то не почулося і не примарилося, то справді йшла Божа служба. На першій же зупинці єпископ сходить і якось добирається до вірян. То був табір інтернованих комбатантів з дивізії “Галичина”, які й за тисячі верст не зреклися предковічного звичаю. — Дозвольте мені провести службу Божу, я єпископ, — просить Іван Бучко. Йому, зрозуміло, не дозволила адміністрація табору, навіть словом перекинутися не дали з земляками. Вернувшись у Рим, єпископ негайно просить помочі в Папи — вже наступного дня двоє священиків з Ватикану прибули в табір. Кілька годин тому єпископ одержав листа від Павла Шандрука з детальним описом подій та ситуацій, що склалися, і зробив висновок: Папа Римський зрозуміє його і не осудить, якщо навіть єпископ попросить такої пізньої, фактично нічної вже авдієнції. Насправді Пій ХІІ не збирався осуджувати чи якесь невдоволення, навіть скрите, проявити в душі, йому говорили вже про долю цих стражденних вірян. Мало того, доходили вістки, що і дружина американського президента Елеонора Рузвельт перейнялася долями тими і щось клопоче, аби ці юнаки не потрапили у страхітливий московський гулагівський млин. Річ зовсім не в тому, все переконував єпископ святого отця, що тисячі люду скинули просто в полі, під прямовисним південним сонцем, без даху над головою чи навіть без огорожі — куди вони там вже втечуть і нікуди їм утікати! — тримають упроголодь; на сімох чоловік на добу одна хлібина, тарілка ріденького супу, одна ложка цукру, одне печиво і одна ложка молока — молоді, якось виживуть, інша є небезпека. Совітські команди доволі нахабно заявляються в такі табори, за сфальшованими показами хапають людей і зникнуть нещасні ті у вічній мерзлоті… Святий отець багато чого з розказаного Іваном Бучком уже знав: йому повідомляли про перемовини Павла Шандрука з Владиславом Андерсом, про те, що чинить професор Арльт за дорученням Шандрука. Як і знав Пій ХІІ про позицію Сталіна. Кремлівського насідника чомусь менше хвилювали три угорські дивізії СС, мільйонна власівська армія, дві хорватські дивізії, дві латвійські, албанська, білоруська, валлонська, голландська, естонська, італійська, норвезька, французька дивізії СС та чимало інших, Сталін найбільше переймався 1-ю Українською дивізією і її єдину називав як обов’язкову для репатріації. …Боковим зором бачив Іван Бучко, як нервуються помічники Пія ХІІ і нетерплячі знаки єпископу посилають — люди ніч розберуть, жестами нагадували, гріх так втомлювати святого отця; як і бачив те, що Пій ХІІ аж ніяк не збирався його підганяти. І тільки як виклав сповна своє клопотання єпископ, святий отець журливо похитав головою: — Сину мій, ти стомився, певне, за день. Йди відпочинь, а я зроблю все, що дозволить Всевишній. І він знаком підкликав помічника, що брав участь у підготовці міжнародних звернень і посилань. Наступного ранку, точніше, того самого, Пій ХІІ підписував документи до держдепартаменту США про українців, яким судилося опинитись на Заході, зокрема дивізійників 1-ї Української; схожий документ повезла невідкладно дипломатична пошта британському уряду. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин