“Хто має берегти українське заради майбутнього, піклуватися про нього, як не українці?” · 11 На перехрестях історії · с. 11сторінка оригіналу ↗
Так виховували
Слово Просвіти, №04 за 2017 рік
Іван ЮЩУК, професор, член НСПУ, заслужений діяч науки і техніки України
“Маємо те, що маємо”, — сказав якось один із наших президентів. А маємо повсюдну корупцію у верхах, чи, точніше, злодійство, і матеріальну заклопотаність у низах. Бездуховність, лицемірство, брехня, егоїзм, пожадливість, з одного боку, і національна безпам’ять, втома, байдужість, безпринципність, догідництво (удаване чи справжнє?) — з другого. Симптоми рабовласника й раба. Але відразу ж слід зробити й істотне застереження — це в загальній обивательській масі, бо останнім часом стрімко зростає кількість небайдужих особистостей: Революція гідності, Небесна Сотня, жертовне волонтерство на сході України, протестні акції. Відродження української національної гідності, не так давно нещадно переслідуваної, тлумленої, набирає сили, поширюється в українському суспільстві. Адже, як ще в першій половині XVII століття писав француз Гійом де Боплан, “козаки страшенно люблять свободу, смерть вважають кращою за рабство”. Це підтвердив й інший француз, дипломат Жан Валюза на початку XVIII століття: “У Козацькій країні… народ волелюбний і гордий і не любить, щоб хто-небудь панував над ним”. Тільки 1930 року, за даними ДПУ УСРР, в УСРР відбулося 4098 виступів, зокрема й збройних повстань проти російсько-більшовицького ярма, у яких узяли участь 956587 учасників, а може, й більше. Виникає питання: звідки ж тоді взялося те, що маємо? Звідки той занепад, безпам’ять? Це питання художньо й переконливо досліджує Микола Солтис, вчитель української мови й літератури на пенсії, активний учасник “Просвіти” на Хмельниччині, у романі “Чому я не сокіл” (Хмельницький: Видавець ФОП Цюпак А.А., 2016). Це вже його другий роман, перший (теж насущний, дослідницький) має назву “Ой горе тій чайці” і стосується життя українців в умовах іноземного панування та національно-визвольної боротьби всередині минулого століття. Головний герой роману “Чому я не сокіл” вчитель історії Григорій Трохимович Голуб — непересічна особистість з допитливим і гострим, критичним розумом. Переважно від його імені й веде розмову автор. Він народився в трагічний голодоморний рік, важко пережив у дитячому віці війну й післявоєнні злигодні, як більшість його ровесників, осиротів. І його подальше життєве поле “не було встелене м’якою травичкою”, він ступав по ньому, “раз у раз натикаючись то на тернові кущі неправди, то на брудні калабані зневаги, а то й на смердючі смітники байдужості”. І намагався вистояти, зберегти свою людську гідність. Уже як учень Григорій у школі зіткнувся з брехнею про війну, яка забрала і його батька, і матір. Будучи студентом історичного факультету Львівського університету, він від старого викладача-історика, пенсіонера, який пам’ятав ще Петлюру й Огієнка, дізнається про те, як українські патріоти мусили в 1920-х роках рятувати “від більшовицької орди” книги з бібліотеки Кам’янець- Подільського університету. У нього вдома він читає ці збережені книги, у яких викладено правдиву історію стосунків між Україною й Росією, але які офіційно були суворо заборонені. Робив виписки з них. Пізніше він прочитає працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Тим часом на лекціях в університеті “чув фальш, брехню й лицемірство, на жаль, і сам був змушений лицемірити на різних семінарах, колоквіумах, при написанні курсових робіт чи відповідаючи на екзаменах”. Проте необережно обмовився перед товаришем, і той доніс, куди треба. Отут уже не подивляться, що ти сирота і що ти відмінник, бо їм потрібні люди, “віддані ідеям партії”, які будуть слухняно служити колонізаторам і доносити на інших, на тих, хто сумнівається в їхній зверхності й праві на панування. Отже, хочеш не хочеш, треба “бути дволиким”. Навіть чесна людина, старий історик радить юному Григорієві: “Ти, Грицю, будь-мудрий, прикидайся, бреши, як треба, як життя примушує, але тільки не звикай до такого життя, бо як звикнеш — пропадеш як людина”. Такі умови будо створено для людини. Як їх назвати, яке означення їм дати? Мета ж — зрозуміла. На державному іспиті Григорій Голуб дістає трійку за те, що не зміг відповісти на безглузде, але “ідейне” запитання представника обкому партії, “скільки штук яєць на курку-несучку передбачено в директивах ХХ з’їзду партії на шостий п’ятирічний план розвитку народного господарства”. Вигадка, нісенітниця? Ні, такою була тоталітарна реальність, спрямована на приниження особистості, людини, на її знетямлення. Не думка, не міркування, а сліпа віра й покора потрібна була колоніальній системі. Григорієві Трохимовичу дали направлення на роботу в сільську школу. Тут учнів замість уроків посилають збирати картоплю. І діти вже теж заражені хворобою фальшування. Два хлопці вирвались уперед: “одну картоплину на іншу сусідню гряделку перекинули, іншу черевиком у землю затоптали” — і вийшли в передовики. Так само й учителі дітям виставляють фальшиві оцінки — “учні, правда, від цієї методики розумнішими не ставали, зате у звітах усе було в ажурі”. Майже всі вчителі “мали в колгоспі норму буряків”, а під час літніх канікул “працювали в колгоспі, це віталося й заохочувалося… А що вчитель за ціле літо не прочитав жодної книжки — це нікого не цікавило”. Розумних цій системі не було потрібно, потрібні були безвідмовні раби в куфайках, єдиним носієм розуму мала бути партія, власне, окупаційна влада. “А ви менше думайте, а більше працюйте!” — такий був лозунг, така була настанова. З гіркотою герой твору пізніше згадує: “У класі учням брехав, на політзаняттях брехав, хоч сам не вірив у те, що казав, навіть у приватних розмовах з колегами брехав, бо боявся, щоб не донесли”. А доноси процвітали й у школі. “Одного разу я сказав на уроці у 8 класі, що за Богдана Хмельницького Україна була набагато освіченіша й культурніша за Росію. Уже на другий день мене покликав до себе в кабінет секретар парткому колгоспу й почав виховувати”. Аборигени не повинні сумніватися у вищості колонізаторів. Людина бореться за себе, намагається протистояти нелюдській системі. “Я ж, здається, цілком адекватна людина, доволі начитана, багато чого знаю, розумію причини всіх тих неподобств, які супроводжують наше життя, бачу безкінечну брехню і фальш, плазування перед начальством, а-от мирюся з цим усім”. З брехнею мирилися й звикали до неї як до нормального стану речей. Бо мусили, щоб вижити. Спробував Григорій Трохимович на районному методоб’єднанні донести до колег свою думку про так зване “возз’єднання” України з Росією — навіть більшість учителів сприйняли її цілком схвально, — як мало не дійшло до оргвисновків, коли людину позбавляють права на інтелектуальну роботу, ато й запроторюють за ґрати. Саме те, що Григорій Трохимович був, як сам каже, доволі начитаний і намагався знати правду, і призвело до горопашного наслідку, як це сталося нез одним українським мислячим інтелігентом у ті часи. Він мав “необережність” відповісти на лист своєму однокурсникові, два брати якого були засуджені “за антисоветскую деятельность” — і за ним почалося прискіпливе стеження. Виявилося, що він ще й зберігав удома “дисидентські матеріали”, які, безумовно, читав. “Про те, що було далі, — пише в своїх спогадах герой твору, — дуже важко, боляче й огидно навіть згадувати, а не те що писати, тим більше, що про табірне життя політв’язнів уже написа-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
