Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ще не було на світі ні Європи, ні Московії — як тут стояли білесенькі хатинки і хрущі над вишнями гули”. Читацьке віче · с. 13сторінка оригіналу ↗

Не буде села — не буде хліба

Слово Просвіти, №04 за 2017 рік

До нас у редакцію читачі не лише дописують, іноді приходять, радяться, розповідають про наболіле. Нещодавно завітав кандидат сільськогосподарських наук, винахідник Олексій Онуфрійович ПРОЦЕНКО. Він поділився своїми спогадами про рідне село, де “народився, трудився і жив” і де “народ український всім серцем своїм полюбив…” Ця любов давала йому натхнення до навчання, до праці, з нею звіряв усі свої помисли й справи, а його рідне село, земляки були для нього завжди “центром земного тяжіння”. Нині він мешкає в Києві, має поважний вік, але щиро переживає за свою малу батьківщину. Біографія нашого гостя свідчить про величезну силу духу, потяг до знань простих українців, які у найтяжчі часи зуміли реалізувати свої непересічні здібності і принести користь рідному народу. — Рік Вашого народження припав на час найбільшої трагедії українського народу, а кожен спогад про це дуже важливий. Потім війна, окупація… Що запам’яталося з дитинства? — Народився 9 лютого 1932 року в селі Михайлівка Гайсинського району Вінницької області в розпал Голодомору, який робили в Україні комуністи, був восьмою дитиною. Пережив Голодомор. Батько, прийшовши з війни 1914—1918 року, мав офіцерські чоботи (був комісаром дивізії), відніс їх у єврейський магазинчик (торгзін) і отримав 6 кіло пшона. Розповідали, що ті, хто видавав крупу, записували людей у список, а увечері ці списки передавали комуністам, котрі наступного дня приходили і відбирали виміняне. Мати на печі, коли мала мене народити, сховала крупу під себе, щоб не забрали. Однак комуністи знайшли крупу й там. У матері молока не було, корову забрали. Я шість днів жив на самій воді. Потім розтелилася молода нетель, з’явилося молоко, почали мене годувати. Настав 1941 рік, почалася війна, я учасник війни. Брат був у партизанах, а я знав усі партизанські сім’ї в селі і попереджав їх про небезпеку, коли німці заїжджали в село. Мого батька й сестру забрали в концтабір за те, що брат пішов у партизани. Потім партизани їх зуміли визволити, вони переховувалися від німців. Під час окупації люди сіяли коноплі і з них робили тканину, шили штани, сорочки тощо, фарбували бузиною. Мої сестри пряли, їм потрібні були веретена. Щоб їх виготовляти, потрібен був верстат. Мені було 9 років і я за 4 дні його зробив. За зразок узяв верстат, який виготовив батько мого товариша. Пішов до нього, роздивився виріб. Він при цьому використав станок швейної машинки, а я обійшовся без машинки, використавши розколоту круглу колоду та ремені. У 9 років уже виточував веретена і кужелі. 1944 року нас звільнили. З цього часу почав ходити на роботу в колгосп, хоч мені було лише 11 років (бо чоловіків не було, коней також). У школі під час окупації був концтабір, там німці тримали євреїв. Вікна були побиті, стіни обшарпані. Ми все відремонтували, підготували школу до навчання, але всіх забрали на посівну. Працювали діти, жінки і старі люди. На зиму йшов до школи. Працював на всіх сільськогосподарських роботах. Ми копали поле, запрягалися в шлею з боронами і так боронували. Згадую, якийсь чоловік виніс плужка (шестерик), ми запряглися в нього й орали. Дитинство минуло тривожно і важко, наче справжнє пекло. 1947 року — знову голод, їли зелепухи, квасець тощо. Вижили. Всі хворіли, були худі, голодні. Село вимирало. Потім стало трохи краще. — Як у такі нелегкі часи вдалося здобути вищу освіту? Які Ваші винаходи впроваджені в життя? — У своєму селі закінчив сім класів, потім навчався у невеликому містечку в Гранівській середній школі. Вступив до Уманського сільськогосподарського інституту. Після закінчення ВНЗ 1957 року мене запросили працювати на Черкаську державну сільськогосподарську дослідну станцію у селі Верхнячці Христинівського району. 1960 року винайшов першу в світі машину для механізованого збирання гороху. 1961 року вона пройшла державне випробування і рекомендована на впровадження. До мене почали їхати з усіх куточків України та з інших країн інженери, агрономи, знімали креслення машини. Черкаське видавництво надрукувало плакат, у журналі “Механізація” є про це стаття за 1962 рік. Від ВДНГ отримав велику срібну медаль. 1961 року мій винахід запустили у виробництво. Зараз така машина працює в усьому світі. Після цього успіху секретар обкому запитав, чи я кандидат наук. Відповів, що ні і не можу вступити до аспірантури, бо безпартійний. Тодішній закон забороняв вступати безпартійним до аспірантури на стаціонар, а на заочне відділення у мене не виходило. Через певний час секретар розповів, що був у Москві, обговорював із вищим керівництвом мою ситуацію. Мене призначили головним агрономом станції по керівництву елітно-насінницькими господарствами, заступником директора. А згодом тодішній Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов у своєму виступі сказав, що треба відмінити закон, що забороняє безпартійним вступати на денне відділення аспірантури. Закон відмінили і восени 1962 року вступив до аспірантури. Закінчив її, написав кандидатську дисертацію. Потім за сімейними обставинами переїхав до Києва. Мене призначили завідувачем відділу Інституту науково-технічної інформації. Але мене більше цікавила жива робота. Пройшовши конкурс, став працювати старшим науковим співробітником Інституту цукрових буряків, у відділі механізації. Займався технологією і комплексами машин із вирощування цукрових буряків. Нині на заслуженому відпочинку. — Що Ви думаєте з приводу сучасної ситуації на селі? — Сучасна ситуація в українському селі плачевна. Гине наука, культура, освіта, виробництво. Це робиться штучно. Штучно було створено Голодомори 1932—1933-го та 1946— 1947 рр. Коли в Чехословаччині був заколот, Хрущов проговорився: мовляв, 1946 року ми забрали хліб в Україні і віддали вам, а ви зараз бунтуєте… Я сам опухав із голоду 1947 року. Тоді робили і зараз роблять те саме, бо нами керують “хрущови”. А європейці не дуже поспішають допомагати. Ми були найпродуктивнішою нацією в світі: розробили землеробство, ми вперше в світі написали буквено-звуковий алфавіт, мали граматику. Ми написали книгу Веди. Ми стояли на початку індоєвропейської цивілізації. Перші в світі придумали плуга, колесо. Про це треба всім розповідати. Адже колесо — найбільше технічне відкриття. Щоб врятувати Україну від остаточного знищення українців, нам треба порозумнішати, повернути собі великі досягнення нашого народу, бути свідомими, стати людьми, які керують на своїй землі, а не хтось нами керує. Вивчати і знати свою історію. Інакше ми не витримаємо конкуренції із сильними державами. Роль села у цьому дуже важлива: не буде села — не буде хліба, продуктів харчування. Загубити село — влаштувати новий Голодомор. Нам треба мобілізувати всі наші знання і сили на самозахист. Тільки тоді Україна буде успішною, коли всі розумітимуть, що вони українці, нація, яка стояла на чолі індоєвропейської цивілізації. Спілкувалася Надія КИР’ЯН

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин