“Ще не було на світі ні Європи, ні Московії — як тут стояли білесенькі хатинки і хрущі над вишнями гули”. Читацьке віче · с. 13сторінка оригіналу ↗
Чого і хто це все робив?
Слово Просвіти, №04 за 2017 рік
Я, як художник і просто людина, багато чого бачив і пережив у моїй державі. За свої 86 років — надивився… Тому звертаюсь до молодого покоління — вчіть історію, щоб знати правду про наших великих предків, щоб повернути втрачену славу великої цивілізації нашого українського етносу! Бо ще не було на світі ні Європи, ні Московії — як тут стояли білесенькі хатинки і хрущі над вишнями гули. Будуймо нашу Державу!
Микола МУДРИЙ, народний художник України, член НСХУ
Сьогодні люди хочуть знати, що ж воно було в 1933 році? Тому і розпитують дідусів, бабусь, бо правду приховували, тримали у великій таємниці! А чому? Тож люди хочуть знати, за що радянські комунари знищували українців як націю, як етнос, який багато віків був носієм високої культури. Європейські королі бажали наших дівчат мати за дружин. Сам Папа Римський просив Ярослава Мудрого віддати Анну заміж за французького короля. Вона на паперах розписувалася кирилицею, тоді як король Генріх лише ставив хрестик. У Європі ще не було єдиної демократичної думки. Деякі європейські держави мали колонії, цим і скористалися московські пройдисвіти. Все знищували війнами і голодоморами, фальшивими ідеями “старшого брата”! Цей “брат” і сьогодні шматує Україну, а Європа тільки спостерігає — хто кого? У листопаді 1933-го мені було чотири роки. Я народився в селі Піщане коло самісінького Кременчука Полтавської області. Звичайно, мої спогади дитинства вибіркові, але місцями дуже добре пам’ятаю, що бачив і чув, усі деталі, навіть погоду того ранку і дня. Зазвичай, коли мама мене одного залишала вдома, я сидів на лаві коло вікна і сам собі казав: “Мама хліба принесе, мама хліба принесе”. Бо вона ходила до “Торгсину” і здавала золоті п’ятірки і десятки за хліб. Та цього разу все змінилось. Отож прибігає мама і каже: “Ану швиденько збирайся, одягай чобітки, шапку і пальто, ми зараз їдемо до татка!” Мій тато був військовим офіцером, служив тоді в російському місті Іваново (так зване “місто ткачих”). Він цілий рік просив у начальства перепустку для мами і мене. І ось ми збираємося: мама хапає якусь торбу і пхає туди одежу, але вона мала і мама знімає з подушок дві наволочки і пхає одежу ще й туди. Пір’я летить по хаті, як сніг. Мама одягає на мене велику вовняну хустку під руки і зав’язує ззаду. Потім бере через плече два клунки, хапає мене за руку, каже: “Не роззявляй рота, швидко йдемо на поїзд!” Ми спустилися з гори і вже видно вокзал, а коло нього тисячі людей. Вокзал у два ряди обставлений військовими, до поїздів нікого не пускають. Люди збилися докупи, і старі, і діти. Хто стоїть, хто лежить на клунках. Мама із папірцем пішла до будки, звідти вийшов офіцер і повів нас до охорони, яка стояла у довгих шинелях коридором з гвинтівками. Коли я розглядав натовп, побачив, як на грабарку кидали за ноги і руки мертвих людей. Мама знову смикнула мене за руку, щоб швидко йшов за нею. Військовий підвів нас до вагона, показав перепустку — і ми зайшли у вагон. Коло кожного вагона стояли військові. Ми їхали кілька діб, потяг часто зупинявся і йшла військова перевірка документів. І ось уже Москва. На Київському вокзалі мама когось попросила подивитися за нашими речами, а ми пішли по хліб до крамниці. Перед крамницею мама взяла мене на руки, увійшли всередину. І тут я вперше побачив: на полицях лежав хліб і булочки-сайки, і я від радості вигукнув: “Мамо, давай тут будемо жити, не треба нікуди їхати, бачиш скільки тут хліба!!!” Люди, які були тут, у крамниці, десь жіночок шість, почули мою вкраїнську мову, стали запитувати маму: — Что, в Украине нет хлеба? Это же хлеб с Украины? Мама якось знітилась і тихенько промовила: — У нас голод, люди мруть, як мухи, не встигають хоронити. — Такого не может быть! Это провокация! І тут десь через кілька хвилин заходить жінка-міліціонер. — Это вы, гражданка, здесь панику поднимаете? Если вы не замолчите, я вас арестую! Мама хреститься, що каже правду. І тут підходить наша черга, продавець дає один хлібець, а мама каже: — А на дитину? Міліціонерша: — Дайте ей на ребенка и уходите немедленно, а то арестую! Ми, гнані вітром і людьми, пішли… Отож і сьогодні ще московити не вірять, що комісари забирали весь хліб до крихти, продавали за кордон, а в порту зерно пріло і гнило на купах. Оця хижацька недовіра сидить майже у кожного москаля, і ти хоч лоба йому пробий — він усе одно торочить своє, бо іншого не чує і знати не хоче.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
