Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Мабуть, тільки вдома поет може почуватися, як у райському куточку”. З роси й води! 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Ліричний годинник Василя Клічака

Слово Просвіти, №04 за 2017 рік

Василь РЯБИЙ, м. Коломия Таємничий поетичний ключ Приходиш у світ — і нічого не розумієш. Ростеш — ще рясніше загадок. Настає зрілість — знову намагаєшся вникнути в таїну предметів та явищ. Марна справа. За сімома замками механізм буття. Ковзаєш поверхово поглядом і маєш єдиний шанс заспокоїтися, спілкуючись зі словом, суголосним душі, якщо вона ще жива, не витравлена буденними гризотами, тягнеться до фантазії, осягає дійсність. Туман. Мряка. Темрява. Морок. А можливо, і пелена, як назвав другу збірку віршів Василь Клічак, уродженець с. Рудники Снятинського району на Прикарпатті, майже на межі з Буковиною, що є умовною мірою причетності до поняття області. Навіть у випадку, коли поет, вдихнувши карпатського озону, з сімнадцяти років живе в Києві, де закінчив університет, працював у видавництвах “Молодь”, “Веселка”, очолює Видавничий Центр “Просвіта”, звідки й вилетіла довгождана, сповнена чотирнадцятилітнього мовчання, поетична ластівка. Тож невипадково виринув символ пелени, що відкрив автор, несподівано написавши твори у формі прозовіршів. Негучний поет, представник нової художньої свідомості, виважуючи світогляді відточуючи думку, дав оберемок клічаківських прозаїзованих віршів ще у попередній збірці “Дощовий годинник” (1989, “Молодь”). Ця збірка, щедра на рими, багата барвистою метафорою, не втрачає і нині художнього значення. Ось її серцевина: “Тиждень побув у мами… Хату накрили, криницю вичистили, рова прокопали, хоч падав дощ — хотів не дати скінчитися тому тижневі. Ми змушені були перевести стрілки дощового годинника на ліс. Чи не тому так довго (писала мати) він не багрянів?..” І цей ключ, зберігаючи мовно-стилістичні ознаки, виявляє свою силу, відчиняючи двері здогадів, порівнянь, осяянь, прозрінь, потрясінь, перестороги, уваги, натяків — і в “Пелені”. Однак тут уже панує гротеск, що відсікає барви сонця, бо на першому плані осмислення часопростору кризи, яка закриває радість світосприймання. Автор бачить апокаліптичну картину, коли “поріділи карпатські ліси. Обміліли карпатські річки”, і просить: “Не чіпайте гуцульські душі”. А пітьма відповідає: “Вуйку, не питайте мене ні про що. Я нічого не знаю. Газет я не читаю. Радіо не грає. Телевізор поламаний. Оце навчили мене грати на цимбалах — то є все, що вмію і знаю”… Отака гірка правда, пелена тернодолі у безжальний час, що зірвав вихором краян з місця і погнав перекотиполем у чужі світи на рабську пробу: “Було таке чудове сонце. І знову пелена. Пелена. Пелена”; “Деградує село. Превалюють тимчасові цінності. Часто звучать такі слова, як Греція, Італія, Іспанія. Малолітні виходять заміж. Молодь спивається”; “Звідки те береться, що за мара?”; “З’явилося в селі кафе… А обіцялося, що буде молочне кафе для дітей… Власник кафе — священнослужитель, отець духовний…”; “Наше майбутнє… Хто відповість за їх майбутнє?”; “Моя Вкраїно, чи очистишся ти від намулу, який смердить здохлою рибою?..” Мова прозова специфічна, іноді аж ніби розмовна, але так дивовижно вибудована, що словосполуки творять струм ментальної парадигми, замаскованої в начебто фактографічну інформацію про пригоду без алегорії та “чому”. Поет, шукаючи природної справжності самовираження, не має наміру шокувати читача ні епітетом, ні порівнянням — будь-яким тропом, неологізмом. Це верлібр, але з незвичним ходом, іноманерою віршування, не схожою на попередні, бо має свої синтагми, оригінальні оповідні ритми в прозопоетичній стихії новели, тяжіє до мініатюри з реалістичною різноплановою ситуативністю, в якій перебуває ліричний герой. У часоплині буття хочеш чи ні, а ювілей стоїть на порозі традиційно з найкращими зиченнями Василеві Клічаку — відомому поетові та видавцеві, лауреату багатьох премій. Чарівний годинник у січні нацокає йому аж шість десятків літ, які оселилися і живуть у його поезіях, не старіють, зберігають енергію душі, зачаровують неповторним словом. Автор свідомо уникає кучерявих поетизмів, приземлюючи уяву. Він радше може ритмічно висловитися, оберігаючи красу відчуття: “Гора, село і ми — такий колаж на всі віки — із місяцем у парі”; “як гарно торохтять вози по серпневій дорозі”; “тримали у руках прожитий день”; “в травах сріблястих темну стежину зроблять сліди наших ніг”; “і нехай мене завтра не стане, ти не сумуй, я листочком до тебе здіймусь”. Однак поетові хочеться поділитись відкриттям, коли він дослідив аналогії подій, щиросердно підійшов до роздумів про жорстокі реалії буття, в якому переважає проза: то отруєння паралітичним газом, то “прояснення сутності людей в Чорнобилі”, то присутність “сірих, безбарвних вчителів”, то втрати, то якесь незбагненне потьмарення, то минущість. А ще крізь мерехтіння віддалі часу впізнаємо образи батька, цьоці Василини, дяка Грицька, сусідів Миколи Іванчука з його Катрусею, вишивальниці Марусі, річки дитинства Рибниці, неподалік невеличкої хатини під самим лісом, який дивиться у вікна, аби побачити стареньку жінку з синіми очима, що визирає сина Василя. Цей мальовничий куточок виспівують пташки, радіють поетові лісовий горіх, листочок м’яти, фіалка, метелик і старий крук, що креслить у небі кола на честь приїзду свого давнього знайомого з замисленим чолом. Поет наділений особливим зором, слухом, чуттям, явивши людям пережите слово в пелені нескінченної марноти марнот. У передмові Василь Герасим’юк зауважує: “Таких прозаїзованих поезій більшість. Якщо вже говорити про образи, то саме ці вірші — метафори. Інша справа — хто і як до цього підходить. Думаю, що не кожен сприйме вільні вірші Василя Клічака як метафори буття, але вже те, що з безлічі житейських ситуацій і пригод автором вибрано саме ці, що найчастіше вони — з краю дитинства та отроцтва, потверджують їхню невипадковість”. І справді, перехід інтуїтивного осяяння у вимір раціональних понять витворює оригінальну поетичну субстанцію з відтінком містики: “Він чекав… Терпеливо очікував у затяжній пелені ночі. Не дочекався. Може, ще й зараз десь чекає. Хто він? Як його назвати? У якому знайти словнику? У який занести словник?” Цей зміст, уможливлений декодуванням, несе таїну магічної пелени, що, мабуть, покликана бути захисною перешкодою на шляху до схованої істини, коли “кожна невидима нить тонко тримає наші стривожені душі, а якщо рветься якась, то болем страшенним болить”. Присутність Божої руки У хорі поетичних голосів можна розрізнити його голос. Поет довго вивіряв себе, своє слово після першої книжечки. Третя “Вздовж дарованих Божих днів” зашелестіла сторінками 2015 року. По суті, поет продовжує своє неповторне полотно, розпочате з образного годинника дощу. Та якщо попередня збірка вчаровувала світанковим почуттям, то остання вражає пізнанням стану зіткнення білого і чорного кольорів, добра і зла в часопросторі кривавих конфліктів. Під таким кутом образовираження авторові відкрилась особлива інтонація громадянської позиції. Він через монолог чоловіка з Котовська передає жахіття війни, розповідає про Козака нерозіп’ятого, який “Був побитий. Світилась в очах // і в усій його мужній поставі // гідність. Нею подолано страх // і подолано звірства лукаві”. Вражаючим твором на актуальну тему, як на мене, є невеличка новелістична поема “Присутність Божої руки”. У Донецьку горить аеропорт, накрило уламками людину, яка в кам’яному мішку однією рукою ледве вмикає мобільний телефон, щоб означити себе. Така життєва гірка правда без художнього вимислу викликає сльозу. З хвилюванням читаєш поезії Василя Клічака “Пес на коні”, “Диптих: Гагарін. Сікорський”, “Балада про чайку”, “А під ранок наснилась мама”, “В осені цієї особливий шарм”, “Проведу тебе подумки в ніч”, “Не питаю тебе ні про що”, “Павутинка тонка між нами”, “Коли звикаєш до ріки”, “Шевченко в Нижньому Новгороді (1857—1858)” та ін. Вони вміщені в розділах “Стала виразніша мова” і “Чути хвилі найтонший звук”. Поема “Ниті розмов і доріг” фокусується на часовимірах літ (“Наприкінці сорокових”, “На початку п’ятдесятих”, “Осінь початку шістдесятих”, “Середина дев’яностих…”, “Наприкінці 2014”). Поет остерігається багатослів’я, пильнує за тим, щоб злива емоцій не поглинала думку. Василь Клічак не зраджує традиційній манері, бо його творча школа починається з красного слова видатного новеліста Василя Стефаника, на землі якого він народився, перейнявся її духом. У поетичному доробку Василя Клічака переважає лірика. Іноді виникають прозовірші, яких найбільше у збірці “Пелена”. А в новій збірці все ж домінує поетичне образовираження. “Цей неефектний, але ефективний поет володіє секретом фінальних рішень, — зауважує у передмові відомий поет і літературознавець Володимир Базилевський. — Кінцівки його віршів часто непередбачувані. Власне, секрету в тім немає. Він просто думає так, як він думає. Один з наслідків його думання — заглиблений углиб тексту ліричний трем”. Може, хтось нас бере на сміхи. Може, дивляться і мовчать. Та від того їм мало втіхи. Не згасити вогонь зачать. Хто ранковим крилом сльози витер. Хто у темряві не заблудив. Хто інакшим побачив вітер, Має щось від звичайних див. Дивуватися — це для нього. Дивувати — то й поготів. У таких є своя дорога Вздовж дарованих Божих днів. Поет, отже, знайшов свій світ. І цей світ обдарував поета неповторною метафорою, подарував можливість у ВЦ “Просвіта” надрукувати третю книжку, виданню якої посприяла українська родина Глаголюків з Коломиї та Києва. А до читачів уже йде нова книжка віршів “Копана гора”, як називають у Рудниках одну таємничу місцину. Невичерпне джерело метафори Пелена земного буття затягує у свій вир так, що, буває, неможливо вирватись з її смертельних обіймів. І коли я перечитую дарчий напис на збірці “Пелена” (“Дорогому Василеві Рябому, який спонукав мене до створення цієї книги. Зі щирою приязню Автор. 23 листопада 2003 р.”), за яку разом із попередньою авторові вручено дипломи аж двох премій — імені Т. Мельничука “Князь Роси” в Чернівецькій обласній науковій бібліотеці імені М. Івасюка, та імені М. Черемшини в Снятині, — я пригадую часті свої телефонні дзвінки, листи, якими я хотів надихнути поета до праці над новою книжкою. А познайомив нас наприкінці 1980-ху видавництві “Молодь”, коли моя перша збірка готувалася до друку в редакції поезії, Василь Герасим’юк. Василь Клічак, на відміну від мене, нічого не говорив про поезію, ставився до цієї теми по-особливому. Я дізнався, що його підтримав у молодіжній обласній газеті письменник Степан Пушик. Писав мало, уникав усіляких безплідних дискусій про слово. Вважав, що це справа критиків. Ми щороку зустрічались, він заходив до видавництва “Світ”, де я працював, ділився досвідом. Його прийняли до Коломийського літературного товариства “Плин”. У Коломиї відбувся поетичний вечір Василя Клічака, коли йому присвоїли звання заслуженого журналіста України. Наша дружба безкорислива. Мабуть, тільки вдома поет може почуватися, як у райському куточку. В цьому мав змогу переконатися і незабутній старійшина літератури Дмитро Білоус, якого Василь свого часу запросив на зустріч з природою і земляками. Дмитро Григорович був дуже вражений цим рудниківським оазисом. Усе кудись щезло безповоротно, тільки ще не вивітрилась пам’ять відчуттів. Наче бачу маленьку дерев’яну хатку, яку купив тато Василя у глибині Карпат, а біля неї вісімдесятилітню Василеву маму, з печальними молодими синіми-пресиніми очима. І як тільки син ступав на рідне подвір’я, вона приймала від нього очікувану хвилю душевного тепла і йшла відпочивати, дослухаючись до його голосу. З її вуст ніхто не чув ні запитань, ні жалів, ні повчань, ні засторог, ні докорів. Так тихо згасла, що й не встигла вибігти сльоза. Я йшов поряд із Василем на похороні його мами і думав: невже я так само колись осиротію?.. Самотніє рідне гніздо, яке вже неможливо розвеселити, хоча сюди деколи навідується господар. А я знайшов у своєму ліричному щоденнику такі рядки: Час протікає-втікає, Наче позбувся пут. А ти його наздоганяєш То там, то насправді тут. Простору метаморфози: Столиця, село — і ліс Під брамою — хата і сльози, Що із собою привіз. І дуже співають птахи В Рудниках, і вода В криниці зорею пахне І дитинством Різдва. А Рибниця хвилю гонить, Горить її срібна свіча… Поглянь на годинник, Василю, Там стрілки забули про час.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин