Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Він кличе нас до майбутнього, він закликає нас бути гордими і незламними, бути українцями”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Слово про Євгена Гуцала

Слово Просвіти, №04 за 2017 рік

Юрій ЩЕРБАК 22 роки минуло від дня передчасної смерті Євгена Гуцала. Здавалося б, невеликий за історичними мірками строк. Але це строк життя цілого покоління. Це час величезних змін в Україні та світі. Ми пережили трьох президентів, дві революції; триває війна, розв’язана Росією, яка забрала тисячі життів. А сьогодні, коли на президентську посаду в США входить Трамп, весь світ завмирає в тривозі за майбутнє. Демони невизначеності, хаосу, шовінізму, нових воєн і руйнувань погрожують людству. Нові види зброї, нові способи бомбування людей увійшли в практику за ці роки. Багато старих кумирів канули в Лету, безліч творів української радянської літератури забуто, стерлися з пам’яті імена українських літстукачів та українських літвельмож, а творчість Євгена Гуцала, його ніжне, любляче, гнівне слово, сповнене болю за долю народу, не забуте, не втратило своєї чарівності й сили. Творчість Євгена Гуцала бачиться мені вічнозеленим українським островом, сповненим дивовижних квітів, — посеред похмурого океану зросійщеної попси, суржикових уламків мови та дикокапіталістичних підробок постмодернізму. Цей острів Гуцала зберігає в собі ще не засвоєні нами скарби української мови і розмаїття українських характерів, на острові тому панує язичницька зворушлива любов до української природи — як до живого творіння, що вимагає до себе поваги і співчуття. Я назвав би це особливою екологією — екологією пам’яті й серця письменника. Мені пощастило знати Євгена Гуцала і товаришувати з ним. Наші перші оповідання були опубліковані з легкої руки Павла Загребельного в одному з чисел “Літературної України” за 1961 рік. 1965 року Євген редагував мою першу повість “Як на війні”, і згодом ми нерідко зустрічалися з ним в Ірпені, в Будинку творчості. У пам’яті звучить його голос, його звернення “Докторе”, його раптові гнівні монологи з приводу якихось свинських подій у Спілці письменників. Формально він не був дисидентом, він обрав інший шлях. Це шлях мовчазного внутрішнього опору бандитській владі, шлях боротьби проти нищення України — її мови, історії, народу. Недаремно один високопоставлений кагебіст під час профілактичної бесіди-допиту повчав мене — не брати приклад з Гуцала. Я страшенно здивувався тоді, бо не розумів — чому Гуцало викликає у влади таке роздратування своїми ліричними і, здавалось, далекими від політики творами? Але кагебісти і цекісти не помилялися щодо Гуцала. Євген виявив глибоке історичне розуміння трагізму ситуації, в якій опинилася Україна, поневолена Москвою. Євген Гуцало казав: “Здається, ніхто не осмілюється кидати камінням у в’язнів Освєнціму чи в’язнів Заксенгаузена; то чи треба аж стільки кидати каміння у письменників, які порятувалися з газових печей соціалістичного реалізму? А чи не краще помовчати в жалобі та скорботі?.. Зрештою, весь народ нині не існує у своєму ідеальному вигляді після чотирьохсотніх обіймів, то що — не той на- 20 січня в Українському домі відбувся літературно-мистецький вечір, присвячений 80-річчю від дня народження видатного письменника Євгена Гуцала. Зі спогадами про товариша виступили письменники Дмитро Павличко, Юрій Щербак, Іван Драч, Любов Голота. Свої виступи Євгенові Гуцалу присвятили відомі виконавці: сестри Тельнюк, гурт “Шпилясті Кобзарі”, Тарас Компаніченко та гурт “Хорея козацька”, бард Ігор Жук. Власні пісні на слова батька виконав Дмитро Гуцало. Вела вечір письменниця Леся Воронина. Подаємо виступ Юрія Щербака. род? Ні, той — і не інший, і ми всі в літературі — ті, а не інші, то, мабуть, і про самих себе годиться помовчати в жалобі й скорботі”. Крім великої прозової спадщини, яка поєднувала лірику, ніжність і жорстокий реалізм в описах злиденного повоєння, Євген Гуцало залишив нам безсмертну публіцистику, ім’я якій — “Ментальність Орди”. Він прозрів щодо російських “братів” і сусідів значно раніше, ніж багато політиків і представників так званої творчої інтелігенції. Пам’ятаємо, як казилися від любові до Росії всі ці шуфричі, тигипки і олійники, як молилася на Росію вся камарилья претендентів на український трон, як їздили вони до Москви поцілувати пантофлю пахану Орди — який уже плекав плани знищити Україну, розчленувати її, як тушу вбитого Оленя, окупувати її Орками рускаго міра — черню, сповненою рабською ненавистю до вільної України. Ось пророчі слова Гуцала, сказані майже 20 років тому: “Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою нам постійно нав’язували культ російського народу, нам постійно нав’язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав’язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства”. Євген Гуцало — великий прозаїк, великий поет, класик нашої літератури, великий безсмертний українець. Він живе з нами нашими болями і надіями, він кличе нас до майбутнього, він закликає нас бути гордими і незламними, бути українцями. * * * Євген ГУЦАЛО Письмо землі Ми живемо отут, на землі, край Чумацького битого шляху, на узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець, де кропива глуха вироста із космічного праху, де на пил обертається Місяця срібний вінець. Край Чумацького Шляху живемо — у зорях пшениці, живемо у вівсяних, ячмінних та житніх зірках. Із блакиті небесної маємо рубані лиця. Вени, наче пороги дніпровські, гудуть на руках. Нам ріднею доводиться скіфська, з піщаника, баба, — Скільки мали і маєм рідні у ковильних степах! Цю рідню не убити нікому, й цей степ не загарбать, і не стерти кургани, насипані в наших серцях. Кожен з нас — мов курган край Чумацького битого Шляху, де поховано списи, щити і двосічні мечі, Де поховано коней, волів, де поховано птахів, що поховані, прагнуть однак позбиратись в ключі. Кров, як магма скипає у жилах. Темнішають лиця, блискавками зміїться журба на солоних губах, — бо комета з хвостом пролітає, немов кобилиця, По євшаном пропахлих далеких небесних горбах. Наші чола високі, немов степові небосхили, і по цих небосхилах, що криють розгадку буття, час-шуліка летить на твердих перетруджених крилах, час-шуліка летить, і немає йому вороття. Наші груди — це гнізда для грецьких міфічних грифонів, що уперто для вічності наші серця бережуть. Простір має кордони. Та час був завжди безкордонний — у майбутнє з минулого наша прослалася путь. Наша мить — це краплина, в якій віддзеркалилась вічність. Вічність — присуд природи, якому підвладні усі. Край Чумацького Шляху жили і живем на узбіччі, в галактичному поросі, на галактичній росі…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин