Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 4 (952), 25—31 січня 2018 Уроки історії: якщо політичні інтереси вивищуються над державними…

Слово Просвіти, №04 за 2018 рік

Уже традиційно в січневі дні на державному рівні українська спільнота відзначає пам’ятні дати української революції 1917—1921 років. Події сторічної давнини постійно у центрі уваги науковців і представників громадськості, вражають своєю динамікою, героїкою і драматизмом, змушують сучасне покоління до роздумів і висновків. Тож справа тут не тільки в очищенні нашої історії від багатолітнього ідеологічного намулу чи в пошануванні достойників. Адже сучасним посадовцям і політикам при вирішенні соціально-економічних і політичних питань варто знати та враховувати досвід і прорахунки очільників державотворення початку ХХ століття. Тарас ПУСТОВІТ, голова Полтавського міськ об’єднання ВУТ “Просвіта”, заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України Декларації і реалії Найвизначнішою датою першого етапу Української революції вважають 22 січня 1918 року, коли Українська Центральна Рада (УЦР) у Києві ухвалила ІV Універсал, в якому Українська Народна Республіка (УНР) проголошувалась “самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Враховуючи всю складність ситуації та початок більшовицької агресії, українській владі потрібно було мати велику мужність, щоб розбудовувати країну, рухатися далі шляхом державотворення. Про те, як це відбувалося, і йтиметься у публікації. На початку січня 1918 року частина Слобожанщини вже перебувала під окупацією більшовиків. Задля подальшої боротьби з УЦР, організації підривної роботи, провокацій і підбурювання збройних повстань у великі промислові центри на Донбасі, а також Катеринослав, Київ та Одесу направляли перевірені більшовицькі кадри — професійних революціонерів. Регулярні ж військові радянські частини (у кількості 2 000 осіб; командувач військами — В. О. Антонов-Овсієнко) мали здійснити головний наступ у напрямку Харків—Полтава, Ромодан— Гребінка—Київ. Внаслідок недооцінки сил ворога, відставки С. В. Петлюри з посади генерального секретаря з військових справ наступ більшовицьких частин здійснювався фактично без опору, тож лише з 3 до 11 січня 1918 року більшовики захопили найбільші міста Полтавщини: Костянтиноград, Полтаву, Миргород, Ромодан, Хорол, Кременчук, Лубни, Лохвицю, Гребінку… Відтак шлях на Київ був фактично відкритий — ситуація ставала катастрофічною, оскільки до зовнішньої агресії додавалася активна диверсійно-підривна робота червоних агентів усередині країни. Військових сил для захисту УНР у той період просто не було, і це визнавали у Києві. Станом на 29 грудня 1917 року, відповідно до повідомлення в. о. генерального секретаря військових справ М. Порша, військові українські формування не були здатні ефективно протистояти ворогові. На засіданні Генерального секретаріату Порш, зокрема, зазначав: “Настрій гарнізону в Києві різний: одні частини займають нейтральну позицію, інші — ворожу, як, приміром, полки Тараса Шевченка, Дорошенка. Деякі частини, на які можна було б опертися, як “Курінь смерті”, Полуботківський полк, Богданівський, дуже стомилися і до активної роботи зараз малопридатні”. Проблем з українськими військовими формуваннями справді тоді вистачало, адже значна їх частина, як писали сучасники, була озлоблена діями УЦР, головним чином через те, що українська влада не дозволяла ділити “буржуйське майно”, не організувала належним чином ні приміщень, ні такого утримання, яке вони мали за царського урядування. Водночас більшовицькі агітатори постійно проводили поміж українських вояків підривну роботу, наголошуючи, що УЦР складається лише з буржуїв, Генеральний секретаріат — із самих “генералів”, а Ленін дбає про армію та народ і дозволяє ще “грабувати награбоване”. Можна лише уявити, з яким настроєм святкували Новий 1918 рік і Різдво в Києві, коли навіть серед лідерів УЦР не було тоді звичної упевненості й оптимізму. Тож усвідомивши складність ситуації, УЦР усю свою увагу тепер звернула на те, як оборонитися та врятуватися від зовнішніх і внутрішніх більшовиків. Після нетривалих, але палких дискусій вирішили якнайшвидше ухвалити земельний закон, оголосити Україну самостійною державою та укласти з Німеччиною мир у Бресті, щоб більшовики не випередили і не уклали його від імені всієї Росії. Тож упродовж січня УЦР ухвалювала цілком прогнозовані рішення, що не тільки підносили її авторитет серед національно свідомої частини населення, а й зміцнювали позиції у європейській спільноті: 3 (16) січня 1917 року ухвалили Закон про створення народного війська, 4 (17) січня 1917 року — відозву Генерального секретаріату про мирні переговори у Бресті, 9 (22) січня 1917 року Фото Георгія Лук’янчука — ІV Універсал та Закон “Про національноперсональну автономію”. Історична подія відбувалася вночі 22 січня у залі Педагогічного музею у Києві (тепер — міський Будинок учителя). Під час урочистого засідання, коли голова УЦР М. С. Грушевський промовив: “однині Україна стає самостійною, ні від кого незалежною…”, зала вибухнула оплесками і вигуками “Слава!”. Читання ІV Універсалу кілька разів переривали оваціями, зокрема під час слів, що Генеральний секретаріат перейменовується в Раду Народних Міністрів, і що Україна повинна бути очищена від насланих із Петербурга насильників, та при згадці про земельну реформу. Свідоме українське громадянство однозначно вітало проголошення незалежності УНР, хоча значна частина робітництва, керівництво київської міської думи, судові структури, російська інтелігенція сприйняли ІV Універсал як своєрідний виклик. До активних дій внутрішні антиукраїнські сили підштовхували радянсько-більшовицькі частини, які швидко наближалися до Києва. Відтак в українській столиці розпочався загальний робітничий страйк, який швидко переріс у повстання на заводі “Арсенал”. “Свобода” на більшовицьких багнетах Про перший прихід агресора в Україну взимку 1917—1918 років написано сотні досліджень. У них підкреслюється, що свою злочинну сутність більшовики проявили вже на підступах до Києва; вони безжалісно обстрілювали центральну частину міста, щоб розбомбити будинки УЦР та голови УЦР М. С. Грушевського. Місто стогнало від більшовицької канонади, і внаслідок кількаденного обстрілу будинки і згарища пожежу центрі були як відкриті рани, й справляли гнітюче враження, на Хрещатику вікна будинків були наглухо забиті дошками… Про жахливі відчуття, що переживали кияни у ті січневі дні, читаємо у відкритому листі вченого, літературознавця С. О. Єфремова до “командуючого українським військом” та “народного секретаря” Ю. М. Коцюбинського від 28 січня 1918 року: “Десять день мільйонове місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людности конає в смертельному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі страхи — я їх бачив, пане Коцюбинський! — од яких божеволіють люде. Десять день конає українська воля… І ви, син великого батька, що любив, і це я знаю — наше місто — ви його не захистили. І того не досить. Коли ваші “вороги”, — од яких ви не стидалися проте брати допомогу, — щоб не руйнувати міста, вийшли з його, ви входите тріумфатором та завойовником і, сіючи мізерні брехні про “буржуазність” та “контрреволюційність”, чесним ім’ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться, — ті гори трупу, що навергано во ім’я рівности й братерства без жодного суда і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський, слідами… з насіння, яке посіяли ви в рідну землю, вродить не те, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров”. Закінчення на стор. 2 Київ. 22 січня. Прапор єднання

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин