“Людина, не знаючи своєї історії, не має майбутнього”. Шпитальні нотатки 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗
Джерела любові
Слово Просвіти, №04 за 2018 рік
Маргарита ДОВГАНЬ Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО
Воїн із Шевченківського краю На славній Черкащині недалечко від Шевченкової Керелівки колись давно обмилував собі біля озерця місцину для життя козак Іскра. Пізніше коло нього виросла ще хата — козака Сташенка. Село врешті назвали в пам’ять першого поселенця — Іскрене. Стало тут згодом жити понад 800 людей. А нащадок того, першого, Сташенка, Микола був у наші часи головним енергетиком села. Дружину Надію собі знайшов родом з Канева. 1974 року народився у них син Іван.
Іван Сташенко
Ріс і жив, як усі. Закінчив Ватутінське профтехучилище. Роботи в селі нема. До Польщі їздив на заробітки. Зустрів дівчину Зою родом із старовинного Кременця на Тернопіллі. Побралися. На радість батькам підростає донечка Таміла. Добре вчиться. Тягнеться до мистецтва. Співає у хорі. Все чудово! І раптом… довелося козакові Івану Сташенку стати на захист рідної дитини, сім’ї, Вітчизни… Іван Сташенко щойно вийшов зі своєї сьомої палати. Усміхнений. Чемно привітався і легко зав’язалася бесіда. — Пішов захищати рідний край влітку 2015 року. Навчання у Рівному, і він — солдат окремої гірсько-піхотної бригади. Оскільки водій-професіонал, то і на фронті знадобився. Весело сповістив: “Банщиком був, купав хлопців!” Купання таке: ведеш автомобіль з пересувною банею (поляки подарували), коло тебе стрілець сидить, бо передова лінія, і ворог відстежує все, що рухається. Був із побратимами трагічний епізод. Возили на блокпости бензин для машин. Потрапили під ворожий снайперський обстріл і полягли обидва хлопці — і водій, і стрілець. Івана Бог милував. Неймовірна зосередженість і швидка їзда — гаранти безпеки. Скупали хлопців на посту “Микола”, женуть до поста “Володя”, тоді — до блокпостів “Джига”, “Аннушка”… — Дістала мене ворожа куля на другій війні, 2016 року, тобто після другої ротації. Скільки ротацій, стільки воєн пройшов, — кажуть між собою вояки. Ця друга була найстрашнішою — Авдіївка, Піски, Водяне — скрізь пекло, скрізь діставало. Підлатали Івана на місці і знову до лав. Раніше банщиком був, а тепер став водовозом. Після третьої ротації — хлібовозом. І раптом у вересні 2017 року “посигналила” прострелена рука: напруга, а ще важке носити доводиться. Біль. Перестала працювати. Три шпиталі пройшов. У Часовому Ярі, в Харкові, і ось тепер солдат Іван Сташенко у столичному шпиталі. “Тут уважні лікарі, — каже воїн. — Серйозно взявся за мене хірург Сергій Сапа. Він майже безнадійних до життя повертає. Вірю — допоможе мені, рука оживе і впевнено ляже на кермо”.
Сильний духом У Житомирському шпиталі не впоралися, то щойно привезли до Київського, просто до гнійної хірургії, бо діагнози складні: остеомієліт, інфекція гомілкової кістки. Спостерігаю, як везуть Олексія Марчука, старшого прапорщика 30-ї механізованої бригади, командира відділення, з чергової операції до сьомої палати. Чоловік героїчно жартує (а воно й не жарт!) крізь наркоз: не перша це операція, їх було й було, і ще будуть! Олексій Марчук родом зі славного історичного Коростеня. Згадався мені тоді Олексіїв земляк Сергій Бабський — ворог думав, що спалив його, а хлопець буквально повстав із попелу! Підніметься на ноги і старший прапорщик Марчук, який ще з 2016 року гартував свою воїнську відвагу — в Гранітному під Волновахою.
Не знаєш історії — не маєш майбутнього Заходячи до корпусу травматології, мала приємність притримати вхідні двері на прохання двох чоловіків, перевантажених величезними пакунками і торбами. Справа звична — благодійники радують поранених на різдвяно-новорічні свята. За підказкою медсестрички йду до однієї з палат познайомитися з новеньким. І перше, що впало в очі — хто сидячи, а хто й лежачи, крутять у руках, роздивляються супермодні різнобарвні кеди! Отакі гостинці солда-
Едуард Прядко тикам несли ті, кому двері внизу тримала! Подарунок доречний, на радість. Скільки тої зими. Скоро весна! А мій герой в цей час їсть плов, яким пригостила поранених просто киянка (так назвалася). Жінка щаслива похвалою-подякою 21-річного солдата-зв’язківця Едуарда Валентиновича Прядка з Миколаєва. З травня 2016 року Едуард був на фронті. Переважно — під Авдіївкою. Охоче розповів про себе: “Після школи вчився у Ми-
Пам’яті Василя Стуса
Народе мій! До тебе я ще верну. Василь Стус Народе мій! Народе мій! Народе… Замучений і страчений твій цвіт. Яких синів земля оця народить, Коли на ній лишив Чорнобиль слід?
Вона давно вже від проклять зчорніла. На ній слідочка чистого нема. В мордовських таборах лиш пустка біла. І в кемеровських лиш стіна німа.
А як в них давить божевільна тиша! Як нерви спалює морозний жар! А там ще хтось, дивись, і вірші пише, Він там іще не втратив Божий дар?
Цю Божу іскру били і косили. І голодом морили день при дні. І виростали горбики-могили У тій чужій уральській стороні.
Олексій Марчук колаївському професійному ліцеї. Думав, стану механіком. Автомобілі люблю. Маю мрію ще зі школи: вивчати всесвітню історію, і свою, українську”. Узагальнив своїми словами Едуард думки великих філософів: “Людина, не знаючи своєї історії, не має майбутнього”.
Як не я, то хто? Погода видалась того дня незвично тепла, близько 10 градусів вище нуля. І всі пацієнти шпиталю, хто може рухатись, — рухаються. Зустрічаю у візочку мого давнього героя Віталія Цимбалюка. А коло Віталія дбайливий, уважний супровід — Костянтин Тепал, який теж втрапив до хірургії. Але ж на ногах, тому допомагає старшому побратиму, який поки що у візку. І вже 11 місяців на лікуванні. І каже мені: треба допомагати. Як не я, то хто?
Син землі князів Острозьких Познайомилася з Олександром Чорним у відділенні хірургії. Він із Старокостянтинівки Хмельницької області. З гордістю додає, що заснував його рідне місто один із князів Острозьких. 800 років йому недавно відзначали. І дружина Катерина вчилася в Острозькій академії. Вона — викладач української мови і літератури й знавець іноземних мов, навіть китайською займалася. А Олександр — капітан ЗСУ, офіцер Управління військами тактичного рівня. Навчався у Житомирському інституті радіоелектроніки ім. Сергія Корольова. “Зараз наше національне космічне агентство почало працювати активніше. В армії займаюся охороною нашої таємної інформації, вдосконаленням рівня її захищеності. Як інспектор. Отже, на фронті скрізь доводиться бути. Починалося все з Краматор-
Хто їх побачить, хто їх там згадає? Сніги безжально замітають слід. До тебе, мій благословенний краю, Вертається твій знівечений цвіт.
До тебе, мій народе, Україно! До тебе їх у вічність принесуть. І уклякає пам’ять на коліна, Безсмертям вистеляючи їм путь.
З обличчям Ісуса
А був так близько Переді мною Христос З обличчям Василя Стуса. Роман Лубківський
Василечку! Які сніги метуть! На цілім світі заметіль гуляє. Іще тебе іуди продадуть, Твоя Голгофа ще тебе чекає.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
