Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Про те, що видатний поет пише прозу, досі знали лише читачі деяких періодичних видань”. · Про-читання 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

Непрозаїчна проза Поета Перші враження Д. Павличко. Живиця. Новели. Оповідання. Кіносценарії. — Київ: «Основи», 2017. — 336 с.

Слово Просвіти, №04 за 2018 рік

Лариса МОРОЗ, доктор філологічних наук Є така рослина самшит. Її деревина тоне у воді, тому що є надто щільною (здається, фізики звуть таку якість речовини питомою вагою). Майстрів такої сконденсованої, насиченої — і змістово, й емоційно — прози в нас небагато: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Григорій Косинка, Олександр Довженко, Григір Тютюнник. Нині у цю шеренгу впевнено стає Дмитро Павличко. Про те, що видатний поет пише прозу, досі знали лише читачі деяких періодичних видань (і передовсім “Слова Просвіти”), де публікувалися його новели. У Національному музеї літератури України відбулася презентація одразу трьох (!) нових книжок Д. Павличка: “Омела” (найсердитіша з його поетичних збірок, адже спрямована не тільки проти “омели московизни”, зовнішньої агресії, а й проти внутрішньої гнилизни — егоїзму, байдужості, непослідовності, що доходить і до продажності, — того, що нищить ізсередини нашу націю й нашу державу), “Іван Франко” (літературознавчо-політологічне дослідження) і “Живиця”. Про останню, одначе, майже не було мови — можливо, тому, що для прочитання й головне — осмислення — потрібно більше часу, а може, тому, що стиль її виявився надто несподіваним, специфічним. Лише академік Микола Жулинський досвідченим оком помітив і відзначив оту саму стислість, за якою глибина і найвища напруга, сказав про художній текст, який зовні часто має вигляд спокійного спостерігання, а насправді таїть величезну вибухову силу… І справді, тут немає нудного приземленого переповідання певних подій, сірих буденних ситуацій, хоча значна частина (а може, й усі зних) вміщених у книзі “Живиця” творів заснована на реальних життєвих випадках. Деякі з тих сюжетів перегукуються зі сторінками “Спогадів” Д. Павличка — тих, що у трьох томах, і здебільшого оповідь у них ведеться від першої особи. І звучать у них часом не просто автобіографічні, а сповідальні нотки. Найдорожчі для письменника — образи його Батька і воїнів УПА, які вели нерівну боротьбу проти окупантів: і “коричневих”, і “червоних” (насправді прапори в цих останніх були однакові — червоні, лише “знак” відрізнявся). То була щаслива ідея — вмістити до книжки два кіносценарії — “Сон” і “Захар Беркут”, адже ті фільми, що їх поставили режисери Володимир Денисенко та Леонід Осика, нині, по суті, невідомі. Втім, “Сон” — про молодого Тараса Шевченка, про викуп його з кріпацького стану (у головній ролі — Іван Миколайчук) хоч іноді, хоч у Шевченкові дні показує телебачення. А “Захар Беркут” за повістю І. Франка йне з’являється ніде — і з тим справді треба щось робити — ніби нагадує факт публікації. Можливо, й помиляється Д. Павличко, твердячи у супровідній до останнього публікації: “Всевидюще око орди радянських ідеологів і спецслужб не запримітило в моїм сценарії натяку на схожість гасел світової комуністичної революції, в якій повинні бути знищені всі мови, нації, релігії, із гаслами великого Кагана Монголії і всього світу”. Мабуть-таки, запримітили, якщо фільм і тоді вже майже не дійшов до прокату. Можливо, робота для кіно справила певний вплив на формування стилю Павличка-прозаїка — отієї самої стислості оповіді, зовнішньої її стриманості. Погляньмо хоч на деякі з його оповідань. В оповіданні “На двох мостах” ідеться про дерев’яний місток із дитинства письменника над потічком Баґадункою й про диво модерної техніки — міст Квінсборо у Нью-Йорку, в кілометр завдовжки, в якого немає опор, а є консолі, що “начебто звисають із неба”. І про сивоголового чорношкірого “ангела-хоронителя”, який виходить на той міст рятувати потенційних самогубців, — під його опікою йшов мостом митець, “шукаючи захисту від болісних роздумів про своє життя”. Поняття ж “своє життя” то для нього і “прощання з воїнами Української Повстанської Армії, які йшли на весілля, знаючи, що там їх чекає смерть”, і три дцять двоє студентів, які загинули під Крутами, а серед них і сотенний УПА Спартан, який його в далекі роки Другої світової врятував (новела “Згаданий вірш”). Деякі твори засновані на унікальних, інтригуючих випадках (ніби й не вигадані сюжети таких творів, як “Біля двадцятої смереки”, “Сорочка”, “Бритва”, “Закаменований”), і вони є символічними, ав чомусь повчальними. Бачимо й сюжети фантастичні (“Ангел-хоронитель”, “Вовк”), у яких закладено глибоку філософську думку. Так, у коренево пов’язаному з легендами про опришків оповіданні “Дідова скрипка” у плетиві неймовірних подій пояснюється, чому скрипкою персонажі твору називають …сокиру: “Сокира і скрипка можуть порівнюватися, бо то є людські знаряддя. Сокира обороняє людину, але ж здатна і вбити її, а скрипка поводиться точнісінько так із людською душею”. Є тут і такі оповідання, що ніби на межі реальності й фантастики: “Саламандра”, “Хліб”, “Сон” (в останньому сон — про “незламного українця” — характеристика ніби й достатня для Павличкового читача — Кирила Осьмака, а реальність — про “дівчину з тризубом на кофті”, в очах якої порожнеча…). У деяких — фантастичні психологічні повороти (“Сповідь”). За тими художніми прийомами (які й не сприймаються як прийоми, а щось ніби природне в авторських почуттях і схильностях) — складні людські долі. Чимало з них пов’язані з воєнним минулим — з незабутніми трагічними ситуаціями (часто люди змушені приховувати свій зв’язок із підпільниками, з воїнами УПА, а інші — з Совітською армією, з лихої пам’яті НКВД). Форму історичної оповідки має новела “Руки”: сюжет, мабуть, не вигаданий, одначе виростає до рівня гротескної фантасмагорії, що таки й розігрувалася реально, у зв’язку зі смертю й похороном вождя, на якого “працювали мільйони невільників” на всіх рівнях: від компартійної верхівки до “недодушеного нашого народу”. Зворушлива лірична новела “Воронятко” — про сучасного нашого пораненого воїна і його кохання. (Загалом про наших сучасниківгероїв Д. Павличко поки що пише переважно поезії). В усіх прозових творах збірки “Живиця” головними, поряд із проблемою життя і смерті, є моральні

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин