Абетка відомих імен · “Відбувся концерт Національного заслуженого академічного ансамблю танцю ім. П. Вірського, присвячений 80!річчю створення колективу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
М Мииррооссллаавв ВВААН НТТУУХХ:: «У нас найкращі танцюристи у світі»
Слово Просвіти, №04 за 2018 рік
У Національному палаці мистецтв “Україна” відбувся концерт Національного заслуженого академічного ансамблю танцю ім. П. Вірського, присвячений 80-річчю створення цього уславленого колективу. Про минуле й сьогодення Ансамблю наша розмова з Генеральним директором — художнім керівником, головою Національної хореографічної спілки України Мирославом Вантухом.
— Мирославе Михайловичу, як доля звела Вас з Ансамблем Вірського? — Свого часу я жив і працював у Львові. Тут 1964 року створив ансамбль “Юність”. А наступного року до Львова приїхав Павло Вірський. Він був у нас на репетиції. Я показав йому чотири наших нових номери. Він подякував. Ще через два роки у Жовтневому палаці столиці відбувався потужний конкурс, присвячений 50- літтю Радянської влади. І П. Вірський був головою журі цього конкурсу. Тоді я вперше привіз свій колектив до Києва. Після виступу нашого ансамблю мене покликали до Павла Павловича. Він мене упізнав. І сказав хореографам, які були поруч: “Ви всі плясуни, а він (на мене) танцює. Вчіться у нього культури танцю”. Після цього Ансамбль Вірського їздив у Москву, де виступав у Кремлівському палаці в рамках днів України. На цей концерт запросили і нас. Виступили досить успішно, після цього у нас зав’язалися теплі стосунки, які тривали до смерті Павла Вірського 1975 року. Через три місяці після смерті Павла Павловича мене покликав міністр культури України Олексій Романовський. “Ми тут думали-гадали і зійшлися на твоїй кандидатурі, щоб ти прийняв Ансамбль Вірського”, — мовив міністр. Я кажу: “Олексію Корнійовичу, для чого мені їхати в Київ. По-перше, я цього не хочу, а по-друге, — після Вірського боюся йти туди працювати. Я не хочу ходити по Києву з опущеною головою. У столиці є балетмейстери, а мені треба кидати Львів. У цьому місті я створив з нуля колектив, з яким уже встиг зробити три програми”. Так мені вдалося ще на 5 років залишитися у Львові. Але потім питання постало знову. Я переїхав до Києва і працюю тут уже 38 років. До цього я майже 20 років працював у Львові. Мав гарячий характер, робив помилки. Але за весь цей час ніхто не написав на мене жодної анонімки. А в Києві вже через три місяці з’явилася перша. Мене викликав заввідділу
— Ми побували у 80 країнах, у деяких із них по 20—30 разів. Думаю, що це достойний показник. На всіх континентах, на всіх концертах я не бачив жодного вільного місця. Наприкінці кожного концерту зал аплодував стоячи, ая в цей час перебуваю за лаштунками і в мене сльози на очах від гордості за свою культуру, за свій народ. Мені неодноразово пропонували залишитися за кордоном. Але я завжди відмовлявся і ніколи не шкодував. Двічі на наших концертах була королева Англії, а потім приймала весь колективу Букінгемському палаці. Королева Данії прийшла до нас за куліси лише з одним охоронцем, а наступного дня запросила Ансамбль до свого палацу. Наш концерт відвідав Жак Ширак, який тоді був президентом Франції. Принц Альберт із Монако тричі присилав за нами літак. Ми давали концерт під час відкриття чемпіонату світу з настільного тенісу в цій країні. Після цього до мене підійшов міністр культури Монако і сказав, що кличе принц Альберт. Принц обійняв мене і мовив: “Ось бачиш, у цьому залі вдруге стоять ці ситі мільйонери і мільярдери. Вперше вони стояли, коли співав Лучано Паваротті. Я знаю, що в Україні економічні негаразди, але у Вашого народу така висока культура, тому він обов’язково здолає всі труднощі”.
У США побували одинадцять разів. Разом це складає 3 роки і 2 місяці, виступали у найбільших і малих містах країни. Особливо запам’яталися гастролі до Китаю. На наш виступ до оперного театру прийшов Ден Сяопін з усім Політбюро. Після концерту ми з ним майже годину пили чай. Весь цей час він висловлював захоплення Ансамблем. Взагалі ж тоді ми гастролювали цією країною півроку і таких поїздок було кілька. Про нас часто пише закордонна преса. Зокрема такі авторитетні видання, як “The New York Times”, “The Washington Post”, “Ле Фігаро”. Журналіст Ліза Трамер писала, що якщо Ансамбль Вірського назвати професіоналами, то це їх образить. Вони танцюють так, що навіть глухий, який не чує, і сліпий, який не бачить, аплодують до болю в долонях. І хто не знає, що таке
Україна, підіть і подивіться Ансамбль Вірського. Ви ніколи не пошкодуєте. Всі знають, що Франція — мекка балетного мистецтва. Французи пишаються тим, що балет пішов саме з цієї країни. Сім років поспіль ми по 10—12 разів виступали у Конгрес-залі Парижа. І завжди нас дуже довго не хотіли відпускати зі сцени. А журналіст Рене Сервін, який до цього майже завжди всіх критикував, опублікував про нас статтю “Осяйна мрія”, в якій написав: “Таку ідеальну в усьому програму, яку показує Ансамбль Вірського, парижани можуть побачити раз в 10 або 20 років”. Зазначу, що на закордонні поїздки Україна не виділяє жодної копійки, навпаки — ми заробляємо для держави. — Чим запам’ятався 2017 рік? — Перевиконали фінансовий план. При завданні 1 млн 800 тис. грн заробили 4,5 млн. Треба було дати 75 концертів, а дали 86. Побували на гастролях у Франції і Польщі. Підготували 5 нових постановок. Три з них показили у 2017 році, а дві вперше представимо публіці в цьому. Уже в березні їдемо в Угорщину, Чехію, Словаччину, а у квітні — до Кувейту, де відбудуться заходи, присвячені 25-річчю встановлення дипломатичних відносин України з цією державою. — Напевне, вистачає і проблем? — За 26 років незалежності Ансамбль не отримав від держави жодної копійки ні на голку, ні на нитку. А сьогодні, щоб пошити один костюм потрібно більше 4000 грн. А таких костюмів для танцю треба 25—30. Чоботи коштують 1,5—2 тис. грн, а якщо гастролі інтенсивні, то через 3 місяці треба міняти взуття. Завжди згадую свого батька, який, як і тисячі українців, мріяв про той час, коли Україна стане незалежною. Я ніколи не сприй-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
