Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Відомості про календарі фіксуються ще до пори запровадження кожним народом власних алфавітів”. Очевидець і літописець 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗

«Місток, що лучить нас із Батьківщиною»

Слово Просвіти, №04 за 2019 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 З історії українських календарів Календар на латині означає перший день місяця. Звідси — побутування слів місяцелік, місяцеслов. Так у середовищі просвітників кожної нації формувалася інформація про послідовність днів і дат року, про погоду в різну часову пору, переміщення небесних світил. Пізніше сюди додавали імена святих, заслужених провідників нації. Ще пізніше — розлогіші тексти на різну тематику, що має стосунок то тієї чи тієї дати. Церква створювала свою календарну інформацію, здебільшого у вигляді святців, четьїв-мінеїв, апокрифів, мартирологів. На початках цивілізації кожна родова, племінна, згодом — національна спільнота використовувала будь-який приступний спосіб публічного поширення даних календаря: китайці — на бамбукових дощечках, єгиптяни — на папірусі, палестинці — на шкірах молодих здорових тварин. Цікаво, що відомості про календарі фіксуються ще до пори запровадження кожним народом власних алфавітів. Ідеться про так зване піктографічне письмо (пишу картинками, знаками). Пишаємося, що в цій поважній справі поширення знань загалу співплемінників праукраїнці не пасли задніх. Місяцеслів наших пращурів у вигляді розміщених у певній послідовності геометричних фігур можемо “прочитати” на їхньому глиняному посуді періоду трипільської культури, що була до нашої ери. Ці графічні символи вказували або на пори року (зима, весна, літо, осінь), або на язичницьких богів. Важлива календарна інформація стало фіксувалася і в найдавніших українських рукописних книгах, які дійшли до наших днів: Остромировій Євангелії 1057-го та Ізборнику Святослава 1076 років. Ідеться тут про дні тижня, за якими фіксувалися дні пошанування святих, а також давалися поради, що можна і чого не бажано робити у святкові дні. До того ж один із перших друкованих у Європі календарів належить перу українця. Це відома у цілому світі “Прогностична оцінка поточного 1483 року” Юрія Котермака (Дрогобича) — видатного вченого світової величі, родом із Галичини, що згодом став ректором Болонського університету. Книга ця побачила світ латинською мовою того ж року в Римі. Із поширенням друкарства на українських теренах стале друкування календарів як окремого виду видань фіксуємо і в головних книготворчих осередках: Острозькій друкарні (1581 року тут виходить друком “Хронологія” Андрія Римші) та Києво-Печерській друкарні (1700 рік — “Календар, або Місяцеслів”). Після заборони російського царя Петра І від 1720 року друкувати в імперії книги українською мовою, “не согласные с московскими печатми”, випуск календарів переміщується на західноукраїнські терени, що перебували під протекторатом інших держав. Від цієї пори змістовий акцент переважної більшості українських календарів зміщується з церковно-природничої до національно-патріотичної тематики. Такий висновок напрошується після аналізу календарів-альманахів, скажімо, львівського товариства “Просвіта”, чернівецького “Місяцеслова буковинсько-руського”, перемишльського “Перемишлянина”, що виходили із другої половини ХІХ століття. Цей же змістовий акцент особливо посилився зі сторінок календарів на Галичині в 20—30-х роках ХХ століття, що їх видавали там численні культурно-освітні, кооперативні, жіночі, молодіжні товариства. З роками такі календарі ставали дедалі популярніші в народі. Це спонукало видавців урізноманітнити форми такого виду друкованої продукції. І як результат уже від початку ХХ століття фіксуємо: відривні, перекидні, настінні, настільні, табельні, календарі книжкового типу. Специфіка діаспорних календарів Цей вид видань саме в діаспорі набув власних специфічних форм і визначив окремий напрям тамтешнього друкарства. Упродовж багатьох літ попит на нього був стабільно високим. Тому чи не кожен видавець на еміграції прагнув продукувати такі календарі у власній “обгортці”. На еміграції ствердилася книжкова форма календарів: матеріали на сторінках, розміщених у вигляді книги, добирали відповідно до певної дати. На цій основі пізніше й формувалися ознаки майбутньої хрестоматійності календарів: усталена (її ще називають офіційною) і довільна (тематично різноманітна) частини. Перша частина в усіх без винятку еміграційних календарях залишалася незмінною: читачеві пропонували сторінки за днями календаря кожного з 12 місяців року. Спочатку — церковного, потім — світського. У частині, скажімо, церковного календаря дні тижня розміщувалися за старим (юліанським) та новим (григоріанським) стилями. Імена святих, великомучеників, великі церковні свята виділи кольором чи великими літерами. Після церковного досить часто вміщувався на весь рік так званий національний календар: позначалися за днями тижня знані й маловідомі дати, події, факти з української історії — починаючи зазвичай від княжої доби і завершуючи добою програних визвольних змагань українського народу 1917—1921 років. Суттєве зауваження до змісту церковної частини українських календарів у діаспорі зробив відомий дослідникукраїнознавець Іван Огієнко. Готуючи до друку 1927 року у львівському православному журналі “Духовний Сіяч” свою статтю про методологію перекладу Святого Письма та Богослужбових книг українською мовою, він звернув увагу на таку обставину: в тодішніх українських календарях, які він уважно переглядав, наче навмисно, ніде не знаходив імен українських святих. Інші церкви, наприклад, болгарська та сербська, у своїх місяцесловах подавали і всіх своїх святих. Дослідник ніби звертається до кожного, хто буде причетним до творення календарів у еміграції, з такою рекомендацією: “У календарях, де не подаємо під якимсь днем усіх святих, треба подавати, крім давніх святих східних, головно своїх, українських, як то роблять і інші християнські народи”. Показово: до голосу авторитетного дослідника дослухалися. Фіксуємо це в низці календарів, які видавали по закінченні Другої світової війни для українських емігрантів у європейських таборах Ді-Пі, контрольованих американською та британською воєнними адміністраціями. Так, видавець “Календарця на 1948 рік” Микола Денисюк (місце публікації — Інсбрук- Зальцбург, 1947) для увиразнення церковних свят у межах днів тижня за кожним місяцем запроваджує дві колонки: перша — українські свята, друга — латинські. Цікаво, що у так званій латинській частині (зазвичай вона призначалася для українських греко-католиків) дні святих зазначали в українській, а не зрусифікованій церковнослов’янській транскрипції. Отож святі Микола, Михайло, Степан, Іван, Методій, Томи, Симен, Яків (а не зросійщені з церковнослов’янської Миколай, Михаїл, Стефан, Іоанн, Мефодій, Фома, Сімеон, Іоаков тощо). Друга частина була демократичнішою і тематично різноманітнішою. Тут багато важив досвід, ерудиція, професіоналізм видавця. Здебільше уміщувалися різноманітні за тематикою матеріали, що мали прямий стосунок до пам’ятних і знаменних дат української історії. Значний обсяг таких публікацій складала класика українського красного письменства — поетичні, прозові і драматичні твори класиків та письменників діаспори (повністю або в скороченій формі). За умов, коли організовані українські емігранти в країнах нового поселення мусили самостійно дбати про школування своїх дітей, цей розділ календарів ставав з-поміж читацького загалу деталі затребуванішим. Із мозаїки українських календарів на чужині варто виокремити ті, які за змістовим наповненням, цінністю інформації та оформленням в усі часи були своєрідним еталоном для нових поколінь видавців. Здебільшого це щорічні календарі книжкового типу. Їх випускали редакції популярних у діаспорі газет (або їхні організації-засновники), також релігійні, просвітні, жіночі організації. Це зокрема календарі “Українського Народного Союзу” (з 1897), “Провидіння” (з 1918) — США; “Українського Голосу” (з 1915), “Канадійського Фармара” (з 1920 року) — Канада; “Праця” (з 1921) — Бразилія; “Відродження” (з 1959) — Аргентина. Почерк вояків дивізії “Галичина” Доведеним є факт, що на характер, тематику українськомовної друкованої продукції, що виходила в світ у країнах Західної Європи від кінця 40-х—початку 50-х років минулого століття, помітно вплинули колишні дивізійники з Української національної армії, яких після дворічного полону в італійському таборі “Ріміні” рішенням британського уряду переправили на початку осені 1947 року на постійне мешкання до цієї країни. Багато так званих рімінівців, які до війни встигли закінчити гімназії, започаткували ще в час перебування в Італії потужний пресовий і книговидавничий рух. У таборі “Ріміні” існували два українські видавництва — “Батьківщина” і “Відродження”. Тому варто бодай коротко оглянути структуру і зміст цих раритетних сьогодні видань, примірники яких автору цих рядків подарували в Лондоні під час недавнього наукового стажування колишні дивізійники. На початку про ключове слово у назві — календарець. За умов таборової дійсності, коли бракувало і паперу, і технічних засобів тиражування надрукованих на машинці оригіналів, а було сильне бажання дати духовну поживу морально зневіреним і фізично знеможеним товаришам по боротьбі, мріяти про повновартісний календар-річник його творці не могли. Могли засобами малої поліграфії забезпечити випуск кишенькового формату (7 х10 см) маленьких книжечок обсягом 30—40 сторіночок, де в зменшеному в кілька разів засобом фототипу машинописному варіанті сторінок можна було читати в розпеченому сонцем або промоклому від затяжних дощів наметі те, що гріло душу, давало розраду, вселяло надію. Вчитайтеся і ви, шановний читачу, в ці сторінки, вдумайтеся в їхній зміст, уявіть перед собою творців тих текстів. “Календарець” на 1946 рік відкривав Національний гімн українців “Ще не вмерла Україна”. За ним ностальгійний вірш М. Ірлянського “Новий рік”. На наступних розворотах сторіночок вузькими колонками подавалися помісячно і на щодень. Лівий бік розвороту — українські та латинські релігійні свята з таблицею: число нового стилю, число старого стилю, назва українського свята, назва латинського свята. Правий бік: український національний календар на кожний місяць (від 1 до 31 числа). Скажімо, дати першого місяця року — січня, на які застановляє увагу читача цей календарець: 6 січня 1846. Заснування Кирило-Методіївського братства в Києві. 18 січня 1654. Переяславська угода України з Московщиною. 22 січня 1918. Універсал Центральної Ради в Києві. Проголошення самостійності України. 22 січня 1919. Проголошено злуку всіх українських земель. 30 січня 1918. Бій українського юнацтва з большевиками під Крутами. Напрошується порівняння зі всуціль фальшивими, просякнутими людиноненависницькою комуністичною ідеологією відривними календарями, що значними накладами, разом із масивом інших ідеологічних видань, випускали упродовж десятиліть на підрадянській Україні. Наслідки такого ідеологічного зомбування мільйонів українців, із яких хотіли зробити одну штучну єдність — радянський народ, відчуваються й нині. Тут же — інформація про письменників, діячів культури, науки, про маловідомі події української історії, гетьманські укази, походи, перемоги українців у визвольних змаганнях, традиції, обряди і звичаї українців, перлини народної творчості, якими є пісні, прислів’я і приказки, писанки, вишиванки. Це все те, що формує не лише духовний, а й ідеологічний стрижень українця, робить його патріотом, особистістю. На останніх сторінках календарця — назви й адреси українських організацій, редакцій, установ у країнах найбільшого перебування утікачів з України — англійською та українською мовами. Завершує текстову частину звернення “Від редакції” до читача: “Видаючи цей скромний календарець, ми мали на увазі міліони наших братів на еміграції, які розбрелися по світу. Нашим бажанням є, щоб цей календарець допоміг українцям порозумітися між собою, а тим самим з’єднатися і сповнити мрію століть — занести прапор самостійности та незалежности на нашу Батьківщину”. Другий випуск рімінівського “Календарця” (на 1947 рік) також має звернення до читача. Вміщене вона на початку і підкупляє не лише щирістю та довірою. Воно повчальне для багатьох творців нинішніх друкованих періодичних видань, які не завжди вирізняються високою культурою своїх видань і належною толерантністю до читача. Зважаючи на рідкісність цього історичного документа, вважаю за доцільне навести його повністю: “Це друге видання в обставинах полону. Особливості цих обставин не дозволяли нам заповнити сторінки нового всіма відомостями, які необхідні для кожного українця на чужині. Зокрема ми не мали змоги подати повні дані історичного календаря, а тому через брак джерел — у датах можуть трапитися неточності і деякі дати подані за старим, а деякі — за новим стилем. Проте ми віримо, що Календарець виконає своє завдання навіть у такому виді. Він буде містком, що лучитиме нас із Батьківщиною…” Це число відкриває текст (із нотами) неофіційного гімну ОУН-УПА “Під шум лісів”. Фрагмент гімну варто навести:

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин