Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Такі люди просто приречені завжди бути попереду всіх”. · 8 Першодрук · с. 8сторінка оригіналу ↗

Чоловік, що мав Чоловік, що мав діагнозів діагнозів на вісім смертей, на вісім смертей, — Анатолій Лупиніс Анатолій Лупиніс

Слово Просвіти, №04 за 2019 рік

Я побачив його влітку 1992 року на котромусь мітингу. Він особливо вирізнявся з натовпу. Гостроокий, смоляна грива, вже побита сивиною, бородатий кремеза, мав дивну ходу, бо припадав на обидві ноги. Виявилося, що це і є той Анатолій Лупиніс, про якого я стільки чув. Не чоловік, а кремінь. Лупиніс, що майже легенда. Вічний революціонер. Незламний дисидент, який пройшов крізь пекло психіатричок. Як розповів тоді Лупиніс, він більше перебував у Чечні, ніж в Україні — став одним із близьких дорадників генерала Джохара Дудаєва, яким безмежно захоплювався. Тай не тільки він. Крихітна Чечня під проводом свого харизматичного лідера Дудаєва, борючись за незалежність, кинула виклик домежно змілітаризованому монстру Росії. Ми знали імена Аслана Масхадова, Шаміля Басаєва, Яндарбієва, Мовладі Удугова не менше, аніж наших політиків. Наші унсовці воювали на боці Чечні. Згодом я почув, що Сашко Білий навіть очолював особисту охорону Дудаєва. Демократичні ЗМІ України не приховували відвертої симпатії до Чечні. Пристрасну книжку поетичної публіцистики “За нас” написав Дмитро Павличко. Пишаюся тим, що я став її видавцем. Пам’ятаю, що неоднораз чув у Павличкових виступах цю тезу: якщо Росія задушить Чечню, вона візьметься за нас. Те ж саме — хіба що трохи іншими словами — разуразно повторював Лупиніс. Але це були таки поодинокі застережливі голоси. Переважна більшість інтелігенції, — не кажучи вже про інші верстви (“п’ята колона” — окрема тема) — перебувала в солодкій ілюзії “мыжебратья”. Особливо беззастережно вірили українські демократи демократам російським, будучи свято переконаними в тому, що їм так само, як і нам, болять українські біди й що в їхній особі ми маємо надійних союзників. Потрібен був час, щоб наші інтелігенти остаточно допевнилися: таки справді російська демократія закінчується на хуторі Михайлівському. Остаточною крапкою цим ілюзіям став “Крымнаш”. Не маю жодного сумніву в тому, де був би Анатолій Лупиніс у час Революції гідності й у російсько-українській війні. Такі люди (а їх — одиниці) просто приречені завжди бути попереду всіх, щоб окрилювати інших своїм радикалізмом та беззастережною відданістю високій ідеї. Звичайно ж, вони дуже незручні для будь-якого режиму, бо не здатні примирятися з будьякими політичними компромісами й вони не прибічники всяких вигідних коаліцій. Такі безкомпромісні індивіди дуже вигідні для прикрашання “гербів” деяких партій, але дуже небажані в партійних середовищах як непримиренні політичні опозиціонери. А особливо ж — у партіях “вождистських” (а їх у нас переважна більшість), де так багато залежить од потенціалу волюнтаризму їхнього очільника. На жаль, це здається в нас нормою, бо ж чи не всі наші партії і громадські організації саме такі. Очевидно, то закономірність посттоталітарних і постколоніальних суспільств, і потрібен якийсь час, аби вони в своєму розвитку позбулися такого атавізму. Я тоді був головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради, утвореної Всесвітнім форумом українців. Рада була вельми амбітним проектом — вона мала консолідувати все світове українство для розбудови нашої держави й творення потужного українського лобі. Рада голосно заявила про себе. В її складі були такі яскраві особистості, як Аскольд Лозинський та Володимир Баранецький зі США, Оксана Соколик і Василь Верига з Канади, Омелян Коваль із Бельгії, Юрій Рейт із Польщі, Павло Попович (знаменитий космонавт) із Росії, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та Павло Мовчан від України. Головою УВКР обрали Івана Драча, який любив роздавати інтерв’ю, артикулюючи наполеонівські прожекти ради. треба агітувати повертатися в Україну, щоб зміцнити нашу армію. В нього, як виявилося, були не тільки ідеї, а й конкретні діяння — він їздив із цією місією по всьому терені колишнього СРСР, зустрічався з військовиками й заснував Спілку офіцерів української діаспори, що координувала процес агітації військовиків та повернення їх в Україну (вже після смерті Лупиноса про все те докладно писала відома журналістка Наталія Чангулі, яка неоднораз їздила з ним до охопленої війною Чечні). Я не міг чимось конкретним із планів УВКР у розбудові армії похвалитися Анатолієві — про це жодного разу не йшлося на її зборах, де все переважали гуманітарні проекти. Тепер добре зрозумів, що тоді там не вистачало голосу військовиків або тих, хто б так виразно, як Лупиніс, бачив загрозу російської інтервенції. Анатолій з’являвся в коридорі Товариства “Україна”, і всі там ще здалеку чули його кроки, бо ж рухався він із довгим почовгом ніг. У мене в кабінеті він одразу закурював і починав телефонувати хтозна-куди. Нагадую, що мобільників тоді не було. Потім приходили рахунки за дзвінки в Азербайджан, Грузію, Молдову, Чечню. Впоравшись із усім тим, він просив кави. Коли секретарка приносила нам чашки з запахущим трунком, він одразу прохав її зварити ще, а далі ще — був неймовірним кавоманом і затятим курцем. Прокурені зуби йому давно почорніли, а пальці були аж коричнюваті від нікотину. Коли його довго не було, я знав: він знову десантувався в котрусь із “гарячих точок”. Тоді в Києві майже щодень відбувалися всякі мітинги, конференції, “круглі столи”. І на все те Лупиніс дивився з поблажливою іронією, мов дорослий на дитячі забавки. Він вважав, що є речі набагато важливіші, котрі справді впливають на політичну ситуацію. І вряди-годи прозоро на це натякав. Але ніколи не наголошував на своїй важливій у тому ролі. Те, про що він казав, здавалося не зовсім правдоподібним, і почасти я не міг йому повірити. Наприклад, обмовився, що оце зустрічався з президентами Грузії Звіадом Гамсахурдією та Азербайджану Ельчибеєм. Я дивився на його зашмульгане вбрання, на давно немите довге волосся, вдихав запах дешевої смердючої “Прими”, уявляв яскраві килимові доріжки, по яких проходять гості президентів, акцентований політичний гламур усіх тих сценаріїв, і мені було не- Михайло Слабошпицький, видавши книги мемуарної прози “Протирання дзеркала” та “Тіні в дзеркалі”, працює над заключною книгою мемуарної трилогії “Із пам’яті дзеркала”, що, як і обидві попередні, побачить світ у видавництві “Ярославів Вал”. Пропонуємо фрагмент з неї. Повністю спогад друкується в журналі “Березіль”. змога повірити в Лупиносові розповіді. А вже згодом я, майже приголомшений, довідався: це таки правда. Дисидент Лупиніс сидів разом із дисидентами Гамсахурдією та Альбуфазом Ельчибеєм, і вони охоче зустрічалися з ним, навіть опосівши президентські трони. І цей факт промовисто характеризує не тільки їх, а його також — із будь-ким вони, зашарпані державними клопотами, не марнували б часу. Тут промовляють не їхня пам’ять часу, зеківський сентимент, а їхнє розуміння особливого калібру українського чоловіка з його мовби викличним “дрес-кодом”. Ніяк мені не могло те поселитися в уяві. А ще коли Лупиніс розповів про свої дискусії з Гейдаром Алієвим та Едуардом Шеварнадзе, я (каюсь) подумав: синдром барона Мюнхаузена. Але ж — найцікавіше! — що все це насправді було. Майже фантастика, однак — таки ж реальність. Коли він був у “відсидентах”, то з ним — не тільки справді видатною, а ще й домежно демонізованою особистістю — зустрічалися тодішні генерали спецслужб Алієв та Шеварнадзе. Як прочитав я вже значно пізніше в російських джерелах, де Лупиноса прирівнюють до Степана Бандери й Романа Шухевича, він скрізь — і на зоні теж — був беззаперечним лідером та ідеологом. І з ним рахувалися навіть “воры в законе” та всякі “авторитети”, не кажучи все про тих в’язнів, які згодом стали лідерами національно-визвольних рухів у нещодавніх республіках Союзу. Про це недвозначно писав покійний Руслан Зайченко — Лупиносів побратим по УНСО. Уявімо собі 1957 рік. Мордовський концтабір №7. Заворушення в ньому, що

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин