4 Суспільство “Мудра людина, як і мудра держава, ніколи не буде створювати собі ворогів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Готовий до дискусії, пане міністре
Слово Просвіти, №04 за 2019 рік
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ Хоч уже давно пасивно стежу за новинами із зовнішньополітичного відомства України, проте є моменти, яких і нині не можу залишити без реагування. До них належить заява міністра закордонних справ Павла Клімкіна щодо подвійного громадянства українців, дубльована ним (він про це почав говорити торік у жовтні) на його пресконференції в Києві 18 січня 2019 року. Багато українських ЗМІ подали цю заяву під сенсаційнім заголовком: “Очільник МЗС виступає за впровадження в Україні подвійного громадянства”… А це нині заборонено четвертою статтею Конституції України. І суперечить деклараціям Президента про відповідальність особи за подвійне громадянство. У Конституції однозначно прописано: “В Україні існує єдине громадянство”. Однак усе вказує на те, що редакція цієї статті з часом буде змінюватися. І зовсім не тому, що з кожним роком росте кількість українців, котрі отримують, часто неправдами, громадянство інших країн. Нині й чинний Президент України, і Юлія Тимошенко, яка з деякою часовою затримкою у своїй передвиборній програмі дублює всі ініціативи Президента, проголошують вступ України до Європейського Союзу. Маастрихтська угода від 7 лютого 1992 року про засади існування ЄС ввела інститут громадянства ЄС, ідея якого дискутувалася ще 1947 року. Після підписання 13 грудня 2007 року в Лісабоні угоди (вона набула чинності 1 грудня 2009 р.) про нові засади існування ЄС, його громадянство стало зобов’язуючою нормою Союзу. Воно кардинально відрізняється від громадянства колишнього СРСР, яке у світовому сприйнятті робило усіх громадян СРСР росіянами. Тут мимоволі пригадуються пристрасні суперечки з лекторами англійської мови у Варшаві (це була середина 1980-х рр.), коли на кожну їхню чи то глупоту, чи “кольку”: “Уou are from Russia”, пояснював їм, що я українець, який приїхав з “совєт юньйон”, а не з “раша”. Мені відповідали, що для європейця це одне і те ж… Громадянство ЄС не дає людині єдиного паспорта ЄС, але дає тим, хто легально працює в інших країнах ЄС, користуватися усіма соціальними правами, що їх мають корінні мешканці тих країн, дає право брати участь у місцевих виборах у країні проживання, незважаючи на наявність паспорта іншої країни ЄС. Але й покладає на людину чимало обов’язків, які європейські бюрократи можуть доводити до крайнього безглуздя.
Недавно у Польщі великого розголосу набув випадок, як польські бюрократи не внесли до європейських баз інформацію про проданий на вторинному ринку автомобіль. Новий власник скоїв на території Нідерландів правопорушення. Нідерланди на основі даних з європейських баз даних вимагають від Польщі притягнути до відповідальності людину, яка не вчинила ніякого правопорушення. Цей маленький відступ від теми громадянства роб лю, аби показати, що не тільки український бюрократ є бездушною і бездумно “машиною”, як про нього склалося враження у багатьох українців. Всюди, включно з ЄС, можемо зустрітися з людьми-машинами. Це не означає, що українці мають боятися вступу до ЄС. Тому вже нині треба вести дискусію про різні аспекти майбутньої інтеграції. Зокрема й пов’язані з громадянством. А коли нині чуємо з уст Юлії Тимо шенко декларації про потребу нової Конституції, яку будуть приймати на референдумі, то це або правова недалекоглядність, або цинічна підступність, закамуфльована протидія намірам реально вступити до ЄС та НАТО. Бо навіть при “найвсенароднішому” обговоренні Основного закону не вдасться врахувати всіх конституційних нюансів, які можуть виникнути при вступі України до тих структур. Тому до завершення європейської інтеграції, себто до виведення на незворотну траєкторію курсу “Геть від Росії”, безвідповідальним кроком є заклики до зміни правил модернізації Основного закону. І це у відповідальних людей не повинно викликати дискусії. А ось питання подвійного громадянства, яке підняв міністр Клімкін, не тільки повинно, а мусить викликати спочатку виважену дискусію, а після — так само виважені рішення на законодавчому рівні, аби під прикриттям турботи про права людини не підірвати основ національної безпеки. З одного боку, незміною є 4-та стаття Конституції України, начебто є також усвідомлення, які загрози національній безпеці та унітарності держави несе подвійне громадянство, а з іншого боку, — часто цинічна реальність. Нині вже не одиниці, а десятки тисяч (а може, й сотні тисяч) громадян України, всупереч українському законодавству, мають паспорти інших країн. Хтось пішов на цей крок вимушено. Проте більшість зробила це свідомо і добровільно — з корисливих міркувань. А це і кримінальний, і моральний злочин перед Україною. Багато осіб, які отримали громадянство інших країн, вважають не себе моральними злочинцями, а державу, яка не забезпечує належного рівня життя… Хоч важко погодитися, що держава не забезпечила належного рівня, скажімо Коломойському, який, окрім українського, за його ж словами, має ще ізраїльське та кіпрське громадянство. Чи найвідомішому в Україні “панамцю” Павлу Лазаренку, із гнізда якого свого часу вилетіла Юлія Тимошенко. Цей фігурант офіційного поширеного на початку 2000-х рр. списку ООН 20 найбільших корупціонерів світу 1994 року отримав панамський паспорт. За панамськими законами для його отримання треба було впродовж 5 років тримати в Панамі депозит з сумою 100 тисяч доларів. Чи кратність цієї суми зменшує час очікування на паспорт? Інформації про це не зумів знайти. А таких, як Лазаренко, в Україні цілий легіон. Яскравий приклад — Андрій Артеменко, народний депутат від Радикальної партії Олега Ляшка, який “засвітився” скандалом з канадським громадянством, за що 2017 року був позбавлений громадянства України. Лише у Верховній Раді приблизно сотня біпатридів. А скільки їх в усій системі влади? Думаю, в Україні небагато є осіб, які спроможні точно відповісти на це питання. Багато країн, зокрема Угорщина, не подають даних, скільком особам з інших країн вони надали своє громадянство. З даних, які оприлюднює Польща, не годен зрозуміти, скільки між українцями, котрі стали новими громадянами Польщі, є віпівських, а скільки простих, заробітчанських, біпатридів. За наявними у Польщі даними, за період з 2008 до 2017 року 14 тисяч 902 громадянина України прийняли громадянство Польщі. Скільки українців 2018 року стали громадянами Польщі — не натрапив на дані. Знайшов лише примітку, що кількість польських паспортів, які видають українцям, з кожним роком зростає. За офіційними польськими данини, 2018 року в Польщі до органів влади з заявами про надання статусу особи, що перебуває під міжнародною охороною, звернулося аж 7555 громадян України. Більшість із них — потенційні кандидати на зміну громадянства. Мій приятель — вчитель і журналіст, український автохтон з Польщі Богдан дуже критично дивиться на таких людей. За його словами, “це талатайство, якого нічого більше, окрім нулів на грошах, не цікавить. Звичайно, важко судити з Києва, наскільки ці словами об’єктивні. Можливо, на таку оцінку мав вплив і той шокуючий випадок, коли біженці з Донбасу, яких у перші місяці російської агресії прийняла Польща, дуже негативно поставилися до того, що їхніх дітей направили до української школи-інтернату на півночі Польщі. За словами вчителів, батьки-біженці заявляли: “Ми не тому їхали до Польщі, аби наших дітей тут робили українцями”… Критична Богданова оцінка — незаперечний факт, що заробітчанство з України вже починає втомлювати навіть корінних українців з Польщі, для більшості із яких Україна була великою цінністю, не кажучи вже про крик, переважно правих польських середовищ, що українці забирають у них робочі місця. Хоч це не відповідає дійсності, бо українці заповнюють нішу, яку на робочому ринку залишили поляки, подавшись до Німеччини чи Великобританії по більш оплачувану працю.
Відкрите питання: чи усі українці, котрі нині, перебуваючи за кордоном, отримали паспорти інших держав, вийшли з громадянства України? Хоч окремі ЗМІ свого часу подали “сенсаційну” інформацію, що в 2015—17 рр., за офіційними даними Державної міграційної служби, майже 24 тисячі осіб відмовилися від громадянства України, тут є свої нюанси. Російські джерела, до даних яких треба ставитися з дуже великою обережністю, твердять, що лише 2016 року понад 100 тисяч громадян України отримали російські паспорти. З цього висновок, що значна частина із названих нині звільненою заступницею ДМС Тетяною Нікітіною 24 тисяч українців, які вийшли з громадянства України, припадає на східний напрямок. Українці нині отримують не лише польські й угорські паспорти. Натрапив я на цікаві й дещо шокуючі дані. У всіх країнах ЄС за 2018 рік було надано нове громадянство понад мільйону осіб. Звичайно, що туди входять і тисячі українців, які отримали польські та угорські паспорти. З приводу видачі громадянам України угорських паспортів у нас вважається, що це вияв дуже роздмуханого у час влади Орбана ревізіонізму. Виявляється, тут має місце й інше доволі “цікаве” явище. Працюючи над темою подвійного громадянства, у польському журналі “Polityka” за 27 листопада 2018 року натрапив я на цікаву статтю “Kup pan pasz- port” (Купіть, пане, паспорт). Уній називають європейські країни, у яких цілком легально можна купити громадянство. У тому переліку є і Угорщина. Та ще й належить до корумпованих у тому плані держав. І ця маленька деталь дає великі підстави припускати, що “хтось” добре платить, аби через роздачу угорських паспортів дестабілізувати ситуацію на Закарпатті… Скільки серед мільйона нових громадян ЄС є громадян України, невідомо. А тим паче невідомо, скільки їх купило собі друге громадянство. Фактом є, що українців серед лідерів тут немає. Тут перші місця займають росіяни, турки і… поляки. Як поляки? — спитаєте. Польща ж у ЄС! Та нині у стабільній, як прийнято у нас вважати, Польщі, є тенденція до зміни громадянства. Лише за останній рік більше поляків стало “новими німцями” й “новими британцями”, ніж за 11 років українців стало “новими поляками”. Це матеріал для роздумів тим, хто хникає, що ми, українці, ні на що не спроможна, продажна нація. Не те, що, скажімо, поляки. Але, як бачимо, істина пізнається у порівнянні… Та припустимо, лише 20 тисяч громадян України мають паспорти інших держав (переконаний, що це значно більша кількість), то це настільки великий легіон, що не можна вдавати, що немає тут проблеми. Погоджуюся з міністром закордонних справ України, що про ці речі треба дискутувати. І треба відповісти на запитання: чи до тих людей, які пішли на добровільне набуття громадянства іншої держави, потрібно суворо застосувати 19 статтю закону про Громадянство України і позбавити їх громадянства України? І хоч такий вчинок є класичною зрадою, проте позбавлення їх громадянства зробить з них страшних україноненависників. Мудра людина, як і мудра держава, ніколи не буде створювати собі ворогів. Що робити у таких випадках? Для мене це питання особливо близьке. У кінці 1980-х рр., коли історична УГС піднімала хвилю людського прагнення до незалежності, багато хто дивився нас як на ірраціоналістівсамогубців, мовляв, про яку незалежність можна говорити при страшній потузі каральної системи СРСР. У ті часи на Львівщині, неподалік міста Кормарно, жила людина, яка мала, як нині кажуть, цілительський дар. Один мій ровесник запитав її, чи щось буде з того, що кличуть народ до незалежності? Відповідь і нині здається приголомшуючою: “Україна не тільки буде незалежною державою, а й по роках потрясінь, ще за вашого життя, підніметься на таку височінь, що багато хто захоче у ній жити, але не всіх охочих вона зможе прийняти…” До цього, звичайно, можна по-різному ставитися, однак, на мою думку, не слід категорично відкидати правдивості тих слів. Може бути, що це лише мрії патріота. А може бути у тому щось незбагненне нами. І ці слова про височінь, на яку підніметься Україна, підказують, що у питанні трактування тих, хто має чужі паспорти, не повинно бути суворо категоричних рішень. Як приклад, міністр Клімкін навів ситуацію з кримськими татарами, які після анексії Росією Криму мешкають у Туреччині і отримали там турецьке громадянство. Чи мають вони право мати й українське громадянство? Якщо так, то за якими критеріями? На неофіційному рівні дискусію про подвійне громадянство вже ведуть і політики, і журналісти. Не завжди вона глибока і конструктивна. Недавно міський голова Львова, а за сумісництвом і кандидат у президенти України від об’єднання “Самопоміч” Андрій Садовий пропонував, аби громадянам інших країн, які мають українське коріння, можна було надавати друге, українське громадянство, мовляв, нехай платять податки тут, нехай мають український паспорт, бо всі українці в світі повинні бути як одне ціле… А в тому, що українці зі світу не поспішають їхати в Україну платити тут податки, на переконання А. Садового, вина нинішня влада… І це класичний приклад примітивного популізму. Усе це, про що говорить А. Садовий, дає статус закордонного українця. Проте за 12 років, відколи існує цей статус, документи про належність до закордонного українства отримали трошки більше 10 тисяч осіб. А не 20 мільйонів (так нині політики в Україні оцінюють чисельність українців за межами України). І навіть ці найбільш віддані Україні 10 тисяч не поспішають їхати з податками в Україну. І причина банальна. Вони не можуть звикнути, що в Україні різними економічними процесами, як і в часи СРСР, керують люди, а не закони.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
