Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Він вірив, що житиме довго і в нього на все вистачить часу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

«Я запитую в себе, питаю у вас…» Віктор Баранов

Слово Просвіти, №04 за 2020 рік

Нова мемуарна книжка М. Слабошпицького з’явиться навесні у видавництві “Ярославів Вал”. Вона називається “З присмеркового дзеркала”. Пропонуємо читачам уривок із неї. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Закінчення. Поч. у ч. 3 за 2020 р. Добре пам’ятаю, як ми з Барановим та ще один поет із покоління шістдесятників виступали в Черкаському педуніверситеті. Старший із нашої трійці почав виступ із похвальби собі: як ніколи не зраджував дружині і ніколи більше ні в кого не був закоханий. А далі все рецитував свої вірші, присвячені дружині. Щось на взір “Ромашко моя вечорова…” Я спостеріг, як спочатку з поблажливою іронією слухала молодь ті солодкаві строфи. А далі на обличчях хлопців і дівчат з’явився вираз одвертої нудьги. Стало зрозуміло: це — явно не їхній поет і ці вірші — не їхня поезія. Баранов же зі своїм “Копанням городу” й легкоіронічними інтимами розворушив аудиторію та удостоївся багатьох записок із запитаннями про те, чи часто він у житті закохувався, чи мав успіху прекрасної половини людства та ще чому він вибрав собі саме цю дружину. Зацікавити пересичену всякими зустрічами студентську аудиторію сьогодні особливо важко. У молодих — свої авторитети і свої духовні фетиші й стереотипи. Молоді охочіше приймуть і сприймуть своїх ровесників, аніж людей, старших на одне чи двоє поколінь. А тим більше письменників, які відразу ж беруться вчити їх жити. Конфлікт батьків і дітей — не вигадка. Пафосно артикульована архімудрість старших, як правило, викликає в молоді відторгнення. Винятків небагато. У Вікторових пізніх поезіях були особлива чистота тону, гірка чи лагідна самоіронія, сумнів і запитання до читача, над яким він не намагався стати вище. Й розмовна інтонація. Можливо, саме це й приваблювало його читача (а ще більше — слухача). Сам він любив читати на виступах цей вірш: Не розлюбив, і не забув, і не відрікся, а тільки так чогось… немов би здичавів. Ми всі вже там — за каламутним чорним Стіксом. Назад його ніхто не перебрів. Все так, як і колись. Дзвенять гаї осінні, гудуть АЕСи й ХТЗ. Ми нібито ще тут, від тіл ще видно тіні. А душі вже туди Харон везе. Вам треба та душа з печаткою Харона? Ви маєте снагу вернуть її назад?.. В чорнобильський туман посвистує ворона, стоїть за ним — весь у жоржинах! — сад. Тиха елегійність на початку вірша ніби не налаштовує на тему глибоко екзистенційну й на моторошні видива, що постають перед ліричним героєм. Вам хочеться за руку, як малу дитину, мене узяти й повести туди? Чорнобильські вовки нам дивляться у спину, важкої нахлебтавшися води. Шкода мені вовків! Для їхнього бенкету ми навіть на десерт не годимось. Іще кричить душа: “Карету!.. Ну ж — карету!” У відповідь Харон: “А я вже ось”. Ні, об його слова я зовсім не обпікся, лиш мудрості позичив у сови. Пробачте, що оті чорнющі води Стікса побачив я раніше, ніж вони. Та все ж повірмо: ні не напослідок нам падає з пташиних крил пірце. А що не розлюбив — тому Господь є свідок. Спитайте в нього. Він потвердить це. Нещодавно я перечитував поетичні книжки Баранова. Виявилося, їх зовсім небагато. Його літературні однолітки повидавали значно більше. І пригадалося мені, як часто він обмовлявся: давно не писалися вірші. Він знав не одну творчу кризу. Неоднораз, почувши, що почав повторюватися або впіймав себе на чужій інтонації, робив над собою зусилля — й замовкав. Інколи — надовго. Тоді перекладав, писав рецензії та публіцистику й прозу. А потім знову несподівано з’являвся йому особливий настрій, котрий переливався в, здавалося б, єдино відповідну йому інтонацію. Саме так пояснював мені появу вірша “Заримована проза життя”. У ньому справді прози значно більше, аніж в інших віршах Баранова. У підземнім переході неприкаяна небога До квапливих перехожих мерзлу руку простяга. Біля неї дядько в шапку просить милостині в Бога, В дядька милиць вірних двійко і всього одна нога. Трохи далі, там, де пара тепло дише з+під решітки, В чорну кутається ковдру безпритульне циганча. На приступцях, де видніше, примостилися дві тітки Одна в одної іконку на часину позича. І п’яничка невигойний теж маскується під злидню, Та п’яничку спухла шия розпродажно видає. Гучно київські куранти б’ють годину пообідню, На Хрещатику холоднім кожен дума про своє. Це дуже несподівано для поезії Баранова — отака жанрова картина в дусі передвижників або неореалістів. Він мимоволі випробовує себе новим матеріалом, новою строфікою і незвичним для себе автологічним письмом. Вечоріє. По домівках люд смакує чай чи каву, А по радіо у влади слізно жебрає поет. Наріка на безгрошів’я, лає уряд і державу, Що ніякого прибутку не дає йому куплет. Я цього поета знаю. При здоров’ї, не каліка Все на місці в нього наче: ноги, руки, голова. Але от жебрацький вірус уселився в чоловіка. Може, скиньмося, братове? З ким, братове, не бува. До речі, той поет одразу ж упізнав себе. І дуже на Баранова розсердився. А поетик, до речі, марненький. Я видавав кілька Вікторових поетичних і прозових книжок. Бачив, як він буквально до останньої можливості правив свої твори, охоплений жадобою вдосконалення. Жадібно хапався за такі літературні новинки, як, скажімо, “Дервіш і смерть” Меші Селімовича. Хоча мав небагато часу, щоб читати “для душі” — потік рукописів у часописі “Київ”, де він був спершу завідувачем відділу прози, а далі головредом, робив із нього чоловіка підневільного. Мусив усе якщо не перечитувати, то бодай уважно переглядати. Потім, коли став ще й головою столичної організації Спілки, розривався між журналом і Спілкою. Бо ж це були ті часи, коли очільник столичної організації вже не мав у себе команди секретарів, як при “совку”. Був один оргсекретар та секретарка. Тому Вікторові доводилося самому займатися ювілеями, похоронами, а також довго сидіти в кабінеті, вислуховуючи всі скарги й нарікання немолодих київських письменників (а таких — переважно більшість). Вони не розуміли, що він не може їм допомогти в їхніх клопотах, бо давно й безповоротно змінився стан і статус письменника, і голова столичної організації Спілки перестав бути для міських владців тією помітною постаттю, з якою треба рахуватися. Окремо скажу тут про Барановський “Київ”. Віктор зробив часопис значно цікавішим. У ньому пішли помітніші прозові публікації. Баранов справді мав редакторський хист, був жадібний на все те, що може стати сенсацією. Тому не задовольнявся самопливом, а шукав те, чим міг би пишатися після появи в часописі. Не перелічуватиму тут тодішні публікації “Києва” — це вже інший жанр. Нагадаю лише, що саме тоді почалася для всіх літературних журналів смуга турбулентності. Спогадом стали авторські гонорари. Злетіли вгору ціни на папір та поліграфічні послуги. Видавання часописів виявилося справою дуже проблематичною. Віктор змушений був постійно вижебрувати кошти, де тільки міг придумати. Перед ним був застережливий приклад загибелі флагмана літературної періодики — журналу “Вітчизна”, котрому не могли дати раду ні керівництво Спілки, ні головний редактор її Олександр Глушко з редколективом людей, що не уявляли існування без благословенної парасольки патерналізму. Жодного натяку на менеджерські здібності в працівників “Києва” (яких я добре знаю) не спостерігалося. У редактора не було під руками й чоловіка, що міг би стати комерційним директором. Ці обов’язки взяв на себе Баранов. І він-то там, то там випрошував кошти на журнал. Найчастіше їх давали Володимир Загорій, що очолює фармацевтичну фірму “Дарниця” і є президентом Ліги українських меценатів, а також Олександр Слободян та Сергій Блощаневич — керівники пивзаводів “Оболонь”. Віктор утримував журнал навіть при такому його роздутому штаті. Моя книжка “25 українських поетів на вигнанні” не випадково присвячена Вікторові Баранову. Він знав, що я навіз із Канади й Америки масу діаспорних видань і як чоловік, який не може не читати, все те жадібно поглинав. Віктор умовив мене вести в “Києві” рубрику про українську поезію в екзилі. Так під Вікторовим тиском (він не забував мене разуразно підганяти) я й писав для “Києва” есеї про Юрія Дарагана, Юрія Клена, Євгена Маланюка, Олену Телігу, Олега Ольжича, Галю Мазуренко, Оксану Лятуринську, Олексу Стефановича, Тодося Осьмачку, Івана Багряного, Олексу Веретенченка, Леоніда Лимана, Емму Андрієвську й на свій смак укладав їхні поетичні добірки, що понад два роки публікувалися в “Києві”. Так і склалася ця книжка (вона вже мала два видання). Цілком логічно, що я присвятив її Вікторові Баранову. Звичайно, він — як чоловік амбітний — мріяв про літературні нагороди (і він їх заслуговував). Мав кілька дрібних премій. Романом “Не вір, не бійся, не проси” номінувався на здобуття Шевченківської премії. Не склалося. Але коли став головою Спілки, то висуватися йому в кандидати на Шевченківську (це мала робити президія Спілки) було вже, як мовиться, не з руки. Він вірив, що житиме довго і в нього на все вистачить часу. Хоча підступна хвороба вже тоді підкралася до нього… Якось увечері він мені зателефонував таким голосом, що його я навіть не відразу впізнав. — Ти на місці? Треба негайно побачитися! Вже їду! Було це в перші тижні після Революції Гідності. Й ось він сидить переді мною та розповідає. Десь під вечір до нього в кабінет увалилася група суб’єктів у балаклавах і з масивними битами. Один із них перепитав, чи він — справді Баранов. Віктор підтвердив свою особу. Тоді той, що запитував (він, судячи з усього, був за старшого), грізно сказав: ти, мовляв, поплічник злочинного режиму Януковича. Пиши негайно наказ, що через поганий стан здоров’я складаєш із себе повноваження голови Спілки. Даємо строк до ранку. Це все погоджено з Андрієм Парубієм (колишній комендант Майдану, в підпорядкуванні якого були сотні самооборони, тоді тільки-но став секретарем РНБО). — І що — ти зробив? — запитав я, вже наперед угадуючи його відповідь. — Написав. — І віддав їм? — Віддав. — Даремно. Я переконаний, що це — блеф і шантаж. — У мене не було виходу — вони б мене розтерзали. Здається, в усьому Будинку літераторів — ні душі, а я сам проти цілої групи. Що я міг удіяти? — Хоча б печатку не віддав? — Ні, сказав, що вона десь у секретарки. — Це вже легше. — Що ж робити? — Нічого не робити. — А як вони викинуть мій наказ у соцмережі? — Відповісти в соцмережах, що тебе змусили це зробити шантажем. — А Парубій? — Парубій тут ні при чому — я переконаний, що він ні сном-духом не відає. — Все одно треба його запитати… — невпевнено мовив Віктор. — Запитаю. Я зателефонував до Львова своєму другові Михайлові Ватуляку, щоб він дізнався в Андрієвого батька Володимира, з яким Ватуляк приятелював, номер Андрієвого мобільного. Ватуляк узнав і повідомив мені. Й ось я говорю з Андрієм. Попервах він не може зрозуміти, про що йдеться. А зрозумівши, каже, щоб запитали в цих кондотьєрів посвідчення. Їх видавали всім членам майданної самооборони. Якщо в них немає посвідчень — гоніть їх у шию. Бо то якісь авантюристи. Справжні майданні ідеалісти й романтики тоді вже вирушили на фронт. Але в столиці бродили натовпи забалаклавлених ландскнехтів, яких використовували як ударну силу для рейдерських захоплень, ґвалтовних пограбувань і в силовому вирішенні конфліктів. До Майдану налипло й усякої нечисті, яка переслідувала свої, нічим до Революції Гідності непричетні, цілі. Очевидно, це була одна з тих численних диких ватаг. Отож Віктор трохи збадьорився на дусі, зачувши, що Парубій аніякогісінького стосунку не має до цих шантажистів. За кілька днів по їхньому ультиматумі, під час засідання секретаріату, секретарка повідомила: “Вікторе Федоровичу, там у приймальній сидять якісь люди. Кажуть, що вони з самооборони Майдану. Вимагають, щоб ви негайно вийшли до них”. Але вийшов я. Запитав, хто вони такі. — А хто ти? — грізно спитав мене ґевал, що виклав ноги в брудних кросівках на журнальний столик. — Я Слабошпицький. — Не знаю такого. — Тобі двійка з літератури, — сказав я тоном суворого вчителя. А тоді запитав: — Ви — самозванці і видаєте себе за героїв Майдану? — У нас наказ Парубія. Ми повинні викинути Баранова з крісла. — Ви брешете. Я говорив із Парубієм, і він вас не знає. До речі, пред’явіть посвідчення самооборони! — Ми не самооборона — ми Правий сектор. — Тоді посвідчення Правого сектора! — У Правого сектора немає посвідчень. — Ви самозванці, — спокійно сказав я. — І я знаю, хто вас найняв на це брудне діло. Це легко вирахувати! Я зараз зателефоную своїм друзям зі “Свободи”, й вони вас затримають. Вам найкраще хутко зникнути й забуть про Баранова. Скільки вам заплатили? Вони обурено загули. Гевал заматюкався. Я пообіцяв негайно викликати на підмогу “свободівцям” ще й “Правий сектор”. Вони неохоче звелися і, перелаюючись, посунули до виходу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин