Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії “Він був оборонцем українського Духу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Просвітник, спраглий до Волі

Слово Просвіти, №04 за 2021 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПНУ, заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка Коли виникає внутрішня чи суспільна потреба публічно висловитися про люди ну, яку добре знали, з якою СПІЛ КУВАЛИСЯ, творили, мріяли, дискутували і сперечалися, солідаризувалися і просто жили, то за нею приходить якась Гайдеггерівська тривога, що виникає з напруженості між тобою і тим, про кого насмілився висловитися. Адже усвідомлюєш, що залишишся тільки з прагненням дістатися до його “істинності”, яка знаходиться там, за обріями, які є недосяжними. Такий стан мене супроводжував, коли вирішив оприлюднити певні згадки про достатньо помітну особистість передусім в українському соціокультурному просторі. Говорити, а тим паче писати про Олександра Пономаріва доволі відповідально, зважаючи на багатогранність його сві топочувань і діянь. Знадобиться значна синергія багатьох, щоби висвітлити життєтворчість і активну громадську діяльність патріарха національного просвітництва, захисника і творця рідного Слова, талановитого педагога і громадянина. Тому торкатимуся сторін, які впливали на суспільну думку, формували ціннісні орієнтири, особливо молоді. Це буде суто суб’єктивне бачення та сприйняття сенсів і практичних доробків, з якими він представ “перед лицем неприсутнього Бога”. І хоча кожен із нас має право на “свою правду”, мушу привернути увагу до загальної етичної проблеми, яка стосується нині сущих. Вона нагадує в цьому розкуйовдженому світі про зростаючу грізну небезпеку для людини, народу, світової спільноти – спокуситися на летаргійний стан, сонливість буття і забуття. Чіпко мусимо триматися за код особистої і національної пам’яті, зберігати тяглість у взаєминах з ближнім, родом і своїм народом, бо саме в ній міститься архетип буття (за Шевченком) для “мертвих, живих і ненарожденних”. Ось чому варто навертатись час від часу до постатей, які привнесли в наше життя не взірці вдоволеного, але марнотного існування, а справжній експансивний рух до правди, гідності, волі, звитяг і перемог. Відколи знаю Олександра Пономаріва, коловерть його буднів нуртувала саме в цих значимих реперних символах. Саме вони зіткали для нього нішу мисли невої, почуттєвої, громадянської і національної свободи. Хоча за ради істини мушу стверджувати, що він не міг і не прагнув до якоїсь ефемерної абсолютної волі від усякого сенсу, що означало б для нього порожнечу, без мовність, безпам’ятство, без цільність. Обов’язок служіння українській справі спрямляли час, мрію, працю, емоцію у певне світоглядне і творче річище. Він нею і для неї жив, що видавалося помітним навіть тоді, коли поринав у світ інших культур, літератур. Справді, прекрасні переклади видатного грецького поета Діонісія Соломоса (1798 1857) також народжувалися неспроста. Не лише досконалі форми змушували Олександра Даниловича, читаючи, аналізуючи, осмислюючи, трактувати творчість цієї знакової особистості. У життєтворчості Соломоса були закладені ті ціннісні виміри, що завжди були співзвучними й суголосними його душевному стану. Грець кий просвітник, поет і прозаїк, отримавши блискучу освіту в Італії, володів розмаїтими достоїнствами, які привертали увагу багатьох дослідників, критиків, представників мистецько літературних кіл. Проте в зазначеному антологічному збірнику акценти розставляються таким чином, що весь час нагадують сучасникам про сутність днів і діянь сьогоднішніх. Гадаю, що актуалізація творчості Соломоса не була випадковістю, оскільки із озвучених тем, здається, була зіткана вся життєва дорога О. Пономаріва. Очевидно, тим він і цікавий, що стиль його професійної, педагогічної, художньої творчості чи громадської діяльності був просякнутий безперервними “при мірками” до “своїх” соціокультурних, політичних реалій і злободенностей. Скажу так – він був майстром перекладу на сучасну громадянську матрицю української нації, оскільки відшукував ті значущі високохудожні контенти, які містили близькі для нашого буття сенси. Тому добре розумію мотиваційну налаштованість Олександра Даниловича на “переклад”, зокрема цього літературного аристократа, фундатора новогрецької мови, який не лише талантом, але й передусім своєю патріотичністю, народністю, громадянською відвагою заслужив повагу свого народу, шанобливе ставлення “інших” до сформованих ним ідеалів. Воля для рідного народу, свобода й незалежність батьківщини, непримиренність до ворогів і зайд, що посягли на суверенність прав і національне самовираження людини — все це священні символи, які були стрижневими основами для його творчості й боротьби, природно впліталися в канву життєвих позицій і установок нашого вдумливого просвітителя і навчителя – невтомного борця за ствердження української мови, духовного і державного суверенітету українства. Кажу про це, не опираючись на припущення і домисли, а знаючи цього справжнього національного будителя по багаторічній роботі в Центральному правлінні ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, де він жив і творив, безкомпромісно боровся і оберігав українське “Я”. Сповідував ідеї “Х Заповідів УНП” Миколи Міхновського, усвідомлюючи, що боротися слід проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони Засідання Київської “Просвіти” визискувачі. А клич “Україна для українців!” завжди сприймався ним як громадянський обов’язок вигнання “звідусіль з України чужинців гнобителів”. (Міхновський М. Х Заповідів УНП. Суспільно#політичні твори. – К.: Смолоскип, 2015. – С.212.) Як і його ідейний натхненник Міхновський, він був оборонцем українського Духу. Був непримиренним до зайд і поневолювачів, ренегатів, зрадників і перевертнів відступників, що поганять батьківську господу чужинською мовою і справою. Завжди пам’ятав, що “боротьба культурна уважається так же відповідною, як і боротьба фізичною силою”. (Міхновський М. Самостійна Україна. Суспільно#політичні твори. – К.: Смолоскип, 2015. – С.173.) Саме таким одержимим і непоступливим щодо українськості сприймається професор Пономарів і на рівні просвітницької та громадсько політичної діяльності, і в професійному середовищі, потужно впливаючи на зріст національної і державницької свідомості різних верств населення, особливо молоді, пам’ятаючи класичне педагогічне правило (за Дістерве гом), що “ніхто не може дати іншому того, чого не має сам, так і не може розвивати, виховувати і навчати інших той, хто сам не є розвинутим, вихованим і освіченим… Будь сам вихований у широкому сенсі цього слова – тоді ти неодмінно станеш вихователем в істинному смислі слова”. Проте освіченість і вихованість ним сприймалися не як абстраговані ціннісні категорії, а такі, що опираються на глибинні витоки національної культури, історії і традиції, добре усвідомивши — обереги нашої ідентичності вміщені в українській державності, рідномовності, націо культурності, родовідності пам’яті, віротрадиційності. Адже він вважав. що етнонесприйнят ність, етнозбайдужілість, колабораціонізм позбавляють суспільне буття нації продуктивності, державну політику цивілізаційності і конкурентоспроможності, народ — моральності і культуровідповідності, освіту і виховання – гуманності, правдивості і творчості. Такі народи, що не опираються на власну культуру, рідну мову, Фіхте називав мертвими. Тому перекладаючи новогрецьку поезію Соломоса, Олександр Пономарів окреслив низку актуаліте тів, які перегукувалися в спадку минулого, творчості сучасного, інноваційності і перспективі майбутнього. Ідеал боротьби за національну і політичну свободу грецького народу, що був лейтмотивом поетики відомого грецького пасіонарія, перегукувався з українською темою визвольних змагань різних історичних періодів. Був близьким для інших народів і тому натхненний твір “Гімн Волі”, перекладений і ви даний французькою, італійською, англійською мовами, строфи якого пізніше (1864) стали національним славнем Греції, у перекладі Пономаріва прозвучав так: “Пізнаю твій меч іскристий, / Що в борні нас окрилив. / Пізнаю твій зір вогнистий, / Що всю землю спопелив. / З грецьких ти кісток постала, / Невпокорена, свята. / Знов, як перше, мужня стала. / Слався, Воле золота !” (Новогрецька література в українських перекладах. Антологія. Українські переклади. – К.,2004.— 344 с.) Його симпатії до грецького поета формувалися не лише завдяки тому, що той став співцем національно визвольної революції (1821 1829), але й з інших причин. Передовсім це торкалося мовотворчої проблеми, оскільки на відміну від багатьох діячів революції Соломос почав писати на живій народній мові, ставши творцем новогрецької мови (ди мотики), що прокладала свій складний шлях до істини, несучи в собі прадавні скарби історії, героїку народних пісень, ідеали і прагнення грецької свободи, людської волі. Безумовно, високість волелюбства єднала цих двох особистостей таких різно часових, різноплемінних, різномовних, але надмір близьких за своїми поглядами на світ. Те, що перекладав, озвучував Пономарів, несло в собі певні сенси, які торкалися чутливих сторін життя людини, народу, держави. Безперечно, мірилом прискіпливо го вибору творів зарубіжних митців слугували ідеали великих українців. Завжди ця “примірка” здійснювалася через світос прийнятність борців і будівничих української нації – Шевченка, Франка, Зерова, Стуса, Симоненка, Олену Телігу, Олеся Ольжича, які слугували прикладом і праведним орієнтиром на шляху до визволення покріпаченого духу. Показово, що будь яка дослідницька функція, зміст творчої спрямованості ростили в ньому збирача і водночас захисника й одержимого просвітника ідей, цінностей, знань національної культури. Народившись в Таганрозі, навчаючись у Києві, вшановуючи впродовж життя ідеали національно визвольних змагань українців 1917 1921 рр., воїнів УПА, українських дисидентів, що боролися з диктаторськими режимами, він по справжньому стверджував ділами і словами свою відповідальність перед нацією в її боротьбі за незалежність і єдність України, закладену в поезії Павла Чубинського: “Назовемся України / Вірними синами!” (Чубинський П. Ще не вмерла Україна / “Мета”. – Львів, 1863. – С.271#272. Копія 1991 р. репринтного видання Львівського журналу “Мета” 1863 р., перша публікація вірша.) Логічним є його звернення до поетичних рядків, що пробуджують жагу до волі, до визвольних рухів, які спричинять утвердження справедливості на своїй землі. Український переклад вірша “Сила душі” К. Варналіса нагадує про незайману вірність ідеалам свободи, які сповідував пан Олександру своїй життєтворчості: На рідній, на своїй землі вони живуть рабами, Не розуміють, що навік закуті ланцюгами. Що з перших днів вони мерців своєму животінні, Бо народились мертвими у мертвій цій країні… На клич Вітчизни оживуть, згадають давню славу, Мерці воскреснуть, щоб іти в бій за Велику справу. (Новогрецька література в ук# раїнських перекладах. Антологія. Українські переклади. – К.,2004.— 344 с.) Знайомство студентів, педагогів, викладачів, українського читача з Нобелівськими лауреатами є не просто даниною формальної шани видатним митцям, громадським діячам, почесним докторам Оксфорда і Кембриджа Й. Сеферису, О. Елітису. Професор і просвітянин Олександр Пономарів відшукував в їхніх творчих доробках ті раціональні зерна, закладені у високому штилі новогрецької поезії, які б торкалися і реалій українського світу, і почуттєвих, морально етичних, громадянських характеристик “олюдненості” людини. Для нього випробовування, пригноблення інших народів були зрозуміли ми і близькими. Там він знаходив образи й аналоги долі свого народу, а тому солідаризувався з ними як побратим спраглих до волі, що попали в жорна безжальної машини знекорінення. Якось в од ній із ним розмов ми згадували

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин