Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Смерть не має національності · й однаково усім страшна”. · 8 Першодрук в «СП» · с. 8сторінка оригіналу ↗

Уривок із нового роману «Осіннє танго»

Слово Просвіти, №04 за 2021 рік

Валентина МАСТЄРОВА За кілька днів потому, як випололи буряки, поїхала до міста і купила розмовник з італійської. Вимовляла уголос незнайомі слова, старанно виводила чужі літери у шкільному зошиті. А коли одного разу побачила сина, що заходив у двір із незнайомцем, поспіхом сховала зошит на полиці, де замість посуду стояли книги, принесені здому. Сашко привітався нарочито весело і не втримався, щоб не спитати: – Багато заробила у фермера? – На хліб і на світло стане – ні в кого не проситиму. – На ці материні слова Сашко спохмурнів, але мати ніби не бачила: – А кого це ти привів до мене в хату? Незнайомець зніяковів, а син без запрошення пройшов, сів. Кивнув і незнайомцю на стілець, який поставив поруч із собою, але той залишився стояти біля дверей. – Пічника тобі привів, мамо. Тільки, бачу, ти не вельми рада. Ксеня глянула на чоловіка і тихо, аби той не почув, з недовірою вимовила: – Він же… – чучмек. Який із нього пічник? – Чучмек не чучмек – тобі не однаково. Я його аж із Ладинки привіз – емігрант, правда. Та люди хвалять. А як тобі не підходить, то сама знайди кращого. – Здавалося, Сашко почувався господарем і в цій хаті й зовсім не переймався тим, що чоловік у порозі чув і розумів його образливі слова. – Ну, коли так… Не знаю… Аби потім не переробляти, – говорила невпевнено, почуваючись ніяково за свої слова перед незнайомцем, що не насмілювався проходити далі в хату і стояв, немов у чомусь винуватий. – Ти б переказав, а то у мене один борщ і той пісний. Скажи йому, нехай береться, хоч і сьогодні. – Сама й скажи, – Син підвівся, підійшов до полиці, шукаючи там нового посуду чи ще чогось. Але посуду не було. І нічого не було, на що б мати витратила зароблені у фермера гроші. Знічев’я узяв першу книгу, погортав, нарочито тицяючи у сторінки ледь не всіма пальцями, поставив назад, глянув на Ксеню: “Я оце не раз думав, мамо: ти Джека Лондона, Хемінгуея читаєш англійською, а яка тобі користь із цього, коли ти сьогодні сапою заробляєш собі на хліб, а вчора гній у корівнику місила? І позавчора. Кому сказати – не повірить. Люди за кордон виїжджають на заробітки, дітям своїм помагають, не знаючи жодної мови, тільки моя мати великорозумна, ніби прив’язана до села. Сидить отут і жде з моря погоди. Он чоловік приїхав за тисячі кілометрів і не жалкує, – кивнув на пічника. – Чамшеде, ти скільки мов знаєш?”, – запитав трохи насмішкувато. Той слухняно підняв руку з розтопиреними пальцями. – Скільки, скільки? – не повірив Олександр – П’ять, – вимовив уголос Чамшед, – п’ять знаю. – Й англійську? – Пічник у відповідь лише кивнув головою. – Диви, які ви тут грамотні зійшлися. Мамо, ти чуєш? – уголос дивувався Олександр, – я ж тобі не пічника, а поліглота привів! Іще більше здивувався, коли мати щось запитала у того англійською, а він у відповідь заусміхався і почав також відповідати англійською. Сашко, крім слова “Таджикистан”, нічого не зрозумів і запротестував: – А я тут що – зайвий? Або нормально говоріть, або я піду. – Замовк. Дивився на матір і ніби уперше бачив: на обличчі аж сяйнула небачена досі усмішка, інший погляд, інша постава, і вся вона ніби пані з телеекрана тільки в материному поношеному одязі. І навіть, коли вийшов з хати, сів у старого батькового “Москвича”, не переставав дивуватися тому, як змінилася мати за цей час, що жила окремо. Хоча із самого малку бачив, що вона вечорами читає, і не жіночий журнал чи газетку з порадами, а товсті книги, якими була заставлена майже вся її кімната. Пізніше, коли одружився, почало дратувати материне читання, незрозуміле й марне. Хай би вищу освіту мала, а то звікувала у корівнику. Одного разу, коли був живий батько, почув: – Може б, нам, Ксеньо, не продавати теличку? Залишимо собі – ще одна корівка буде у дворі. Он молоковози по селах їздять, у людей молоко скуповують. Хоч і дешево, та коло дому. І щодня “жива” копійка. Мати промовчала, а батько розсердився: “Не хочеш – так і скажи. Ти, краще книжок понакуплююєш, ніж корову. Уже й так усю хату заставила – професорка. – Знав, що Ксеня мріяла про науку й коли йому щось пекло, дошкуляв цим словом, принижував, аби не забувала про своє місце – далі ж ферми не сягнула. –Твоє, Ксеньо, скінчилося. Он сина треба вчити. А це гроші й не малі”. У відповідь Ксеня тоді зронила: – Моє й не починалося. Покірність матері, з якою та пішла жити у дідову хату, спочатку радувала. А тепер йому здалося, що вона збайдужіла не лише до власної домівки, але й до нього, навіть – до онуків. Бо лише одного разу навернулася, і то, щоб узяти якісь книги. Певно, найдорожчі. Он виставила на полиці, немов напоказ. “Привіз на свою голову”, – чомусь сердито подумав про пічника, наче той був у чомусь винен. Ксені здавалося, що в одну мить навколо змінилися всі кольори й стало так світло, ніби зійшло не одне сонце, а відразу кілька. І посмішка у цього чоловіка сонячна, така щира й така привітна – давно уже до неї так ніхто не посміхався. Уперше досхочу розмовляла тією мовою, якої прагла змалечку. Уперше слова вимовляла вголос не для самої себе, а для когось, хто не лише розумів її, а й вдячно відповідав, ніби й собі навертаючись в уже втрачений світ. Говорив про щось звичне, буденне, а в душі Ксені несподівано народжувалося свято. Вона запобігала з роботою, бралася сама виносити цеглу з хати, мила від сажі й старої глини, викладала на сонці сушитися, аж поки Чамшед не зауважив: “Не можна жінці так важко працювати”. Ксеня спочатку розгубилася, перепитала, що каже, коли той легенько відсторонив її від важкої корзини: “Я сам”. На подвір’ї обережно виклав цеглу й пішов до хати, а Ксеня стояла, ніби не знала, що робити далі. До вечора грубу розібрали, вимили цеглу й прибрали з хати стару глину. Натомлені, відпочивали під шовковицею, де ще й досі стояв чималий стіл із двома великими лавками. Чамшед якийсь час дивися на розкішне дерево, потім посміхнувся: – У мене в Таджикистані також росте шовковиця, старіша, правда, бо ще дід садив. – А чого ж ви тут, а не вдома? – вихопилося у Ксені. – Бо війна. – Пічник глянув на жінку, посерйознішав. – А я не хочу воювати, ні за тих, ні за інших – всі вони – убивці. Всі, – додав так, ніби переконував не лише Ксеню, а й себе самого. – Рвуться до влади, до збагачення, заради цього проливають кров. Без розбору, жорстоко. І потім, хто б що мені не казав, та коли приходять до влади кривавими стежками, значить убивці, нехай би якими вождями не були. Та і які з убивць вожді… – Зневажливо махнув рукою і так же зневажливо глянув кудись у ніч: – А я уже війну бачив і смерть бачив. Смерть не має національності й однаково усім страшна. А когось підтримати, значить – убивати. Я нікого не підтримав, відмовився, коли мені давали в руки автомат. І тому для всіх став зрадником, злочинцем, який, правда, нікого не вбив і не пограбував, але засуджений до смерті. Тому ось і живу далеко від своєї шовковиці, – опустив очі, ховаючи від Ксені те, що, ніби кара Господня, випалює душу тугою за всім рідним і надовго втраченим. А, може, й назовсім. Ксеня хотіла запитати про сім’ю, але не наважилася. Думала – сам розповість, та чоловік замовк, а потім глянув на свої руки в сажі й пилюзі, ніяково посміхнувся: “Треба б помитися”. Вони йшли стежкою у берег, і Чамшед уголос милувався ставком, що визирав з-поміж дерев. А Ксеня згадала, що не запитала у сина, чи приїде той забрати пічника ночувати до себе. Місця і в неї вистачає, але ж… Відчула, як запашіло обличчя, опустила голову, ніби винувата школярка. Показала Чамшеду кладку, де завжди милася сама й швидко пішла назад, немов тікала, хоча й відчувала, що її наздоганяє лише сором’язлива тиша. Вдома дістала із печі чавун із теплою водою, розвела холодною, взяла рушник і чистий одяг, вийшла у двір, роззираючись, де можна й самій помитися. Краще було б у ставку, та Ксеня коли милася раніше, знала – навкруги нікого. А тут чужий чоловік, ще й поночіло швидко, а в березі ні-ні та й вислизали вужі з очерету. І хто зна, скільки той чоловік буде митися. Зайшла до порожньої клуні, занесла велику стару миску й двоє відер із водою. Зачинила двері й почала роздягатися. У клуні було темно, і вона не бачила, куди покласти одяг. Ще й черпак ніяк не могла намацати. Трохи прочинила двері, визирнула і прочинила більше. У Ксені волосся, ніби в русалки, тільки темне і ще зовсім без сивини. Вона й

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин