Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Найстійкіші нації завжди сильні своїм духом”. · 5 Суспільство · с. 5сторінка оригіналу ↗

Після страху великої війни

Слово Просвіти, №04 за 2022 рік

Суперечності всередині ЄС та НАТО є логічними, адже кожен член діє відповідно до своїх національних інтересів, які не завжди збігаються з колективними. Але очевидним є те, що критичні зауваги України в бік партнерів не можуть бути національними пріоритетами, оскільки нашим (і не тільки) визначальним злом залишається Московія. Тому нам варто опонувати не позиціям найбільш надійних наших партнерів і друзів, насамперед США, а тих ворогів та недругів, які загрожують українській державності. Необхідно оперативно налагоджувати найтісніші відносини з тими країнами, які в критичні періоди відгукнулися на українські проблеми, закладаючи надійне підґрунтя для майбутніх договорів про дружбу і взаємну безпеку. США, Велика Британія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Чехія, Швеція та інші країни дають підстави стверджувати постулат формування основ стратегічного партнерства. Не може не викликати схвалення заява міністра оборони Чехії Яни Чернохової про готовність відправки своїх військових в Україну (“у нас є воля допомогти Україні”) на тлі загрози військової агресії Росії. Однак не можуть не обурювати заяви президента Хорватії про необхідність ведення переговорів української влади з бойовиками ордло. Особливе зло коїться в Україні “своїми”. Скільки ж їх розплодилося, цих різнокалібрових політично-нарцистичних вождів, новоспечених докторів, телеведучих єгорових, що ненавидять Україну і очікують на путінського “визволителя”. Найкраще демонструє душевну й моральну ницість цих людей оцінка, що дається таким манкуртам їхніми ж дітьми. “Побачивши її заяву (дочка Сніжани Єгорової) про підтримку країни-агресора … відчуваю біль, сором і бажання захистити своїх дітей. Бо мені страшно за них, мені страшно, бо їхня бабуся підтримує людину, яка вбиває українців”. Важливо, коли нами акцентується увага на Збройних Силах; мобілізації сил територіальної оборони; позиції міжнародних партнерів щодо російської агресії; санкційній політиці тощо. Однак не менш значимою для державної та суспільної уваги має стати тема місії та ролі української інтелігенції в умовах, коли існують реальні загрози українській державності, суверенітету, незалежності. Провідна сила, яка формує, оберігає й зміцнює націє-державотворчу ідеологію, мусить відігравати помітнішу роль у нинішній ситуації. Бо лише національно свідоме, виховане на державницьких цінностях суспільство здатне протистояти ординській навалі. Найстійкіші нації завжди сильні своїм духом. Чи змобілізована нині інтелігенція навколо великої української Ідеї? Відповідь неоднозначна: від достойних прикладів служіння Україні і до проявів відкритої підтримки путінської агресії та “руськомірства”. Варто визнати, що суспільству найболючіше стає тоді, коли його “інтелігенція” перестає реагувати на больові точки часу, намагається “пересидіти”, понад те, стає проповідником москвофільства. Хоча історія весь Віктор МОРОЗ Завершується (але ще не завершилося!) велике протистояння між західною демократією і російською автократією за Україну. Війна від наших кордонів найближчим часом має відступити. Ми переконалися, що важливі в цьому світі – і це радує. Але оскільки ця велика геополітична гра остаточно ще не завершилася, не менш важливо на її фіналі не перетворитися на розмінну монету у великих іграх. Поки ситуація вселяє стриманий оптимізм. Але не знімає тривогу, бо ніхто з великих гравців остаточно не хоче поступитися. Крім того, дуже небезпечно блефує Росія. У цій загостреній на весь світ геополітичній ситуації всі добре розуміють, що це не регіональний конфлікт. У пам’яті ще зовсім свіжі кадри з українського Майдану, який постав, відстоюючи цінності демократичного світу. І тепер демократичний світ, якщо поважає себе і цінує свої цінності, має захистити Україну від зазіхань автократичної недоімперії, котра раптом вирішила відродитися. Не може не захистити. Захід, врешті, не має вибору, бо в іншому випадку всі розмови й заклики до європейських цінностей є лише порожніми словами. Але захистити Україну в цьому випадку – це великий ризик втягнення у світовий конфлікт. Досвід минулого століття свідчить, що війну легше розпочати, ніж закінчити. Війна володіє власною логікою розвитку й продовження, вона досить легко і невідворотно втягує в свою орбіту багатьох учасників, які досі не мали жодного прямого стосунку до розпочатого конфлікту. І часто навіть перебували в не зовсім дружніх стосунках із тими, кого вони в силу нових обставин просто змушені підтримати. Кремлівські діди вчергове досягли того, чого, може, й самі не хотіли: нагнітанням страху викликали до себе ненависть і зневагу. Який уже раз у світовій історії рішення про початок війни приймає одна людина. Перед нею, як і завжди, – десяток варіантів розв’язання проблеми, найчастіше вигаданої, якої не існує насправді. Але ця людина, якщо в силу обставин вона надто довго перебуває при владі, до того ж при неконтрольованій владі, обираючи дилему війни і миру, чомусь обов’язково обирає війну. Мабуть, щоб не показати свою слабкість і страх втрати влади. Тож треба продемонструвати силу. Однак ця людина з бункера Кремля – Путін – вже й сам отетерів від страху, передбачаючи трагічні наслідки. І вже не стільки для Росії, яка в будь-якому випадку приречена як імперія і до її розвалу лишилося півкроку. Найбільше він боїться наслідків для себе. Обставини можуть так скластися, що Гаага з її міжнародним трибуналом виявиться предметом заздрості для людини, котра не по лікті, а по макітру плаває в крові невинних жертв. Я вже не кажу про розірвані віковічні дружні стосунки двох братніх сусідніх народів. Тільки це варте жорстокого покарання. Отож на запитання “Наскільки Путін самогубець?” має дати відповідь сам автократ. Не розпочавши російсько-української війни, він ще має шанс зберегти і себе, і свою сім’ю, як і свої у важких трудах зароблені $40 млрд, від жорсткого вироку суду. В іншому випадку його чекає доля румунського вождя Чаушеску. Але все це абсолютно гіпотетичні, хоч і цілком реальні речі. Людина, котра сьогодні володіє абсолютною, ніким не контрольованою владою, дуже далека від реальностей і перебуває у власному вигаданому світі, з якого його може дістати або неміч і смерть, або жорстокий вирок натовпу. Одне зрозуміло, що мислити реальними категоріями така людина може лише умовно. Останніми днями в Росії намітилися ознаки відходу від політики ескалації війни щодо України. Перемовини в Європі між представниками Росії та США і НАТО зайшли в глухий кут. Колективний Захід несподівано для Росії продемонстрував єдність і відданість своїм цінностям і не відступив від своїх принципів, підтвердивши засадничу умову свого блоку – політику відкритих дверей. У тому числі для України. Найшвидше, Росія цього не чекала. Вона все-таки сподівалася, що вже добряче налякала Захід війною і він змушений буде піти на поступки. І першою такою поступкою мала б стати Україна, якій НА- ТО назавжди відмовив би у вступі до своїх лав колективної безпеки. Але цього разу Захід вистояв, чим просто налякав Кремль. Понад те, після згаданих переговорів НАТО й США надало Україні суперсучасну зброю захисту. І це абсолютно змінило розстановслова. Про час, у якому жив, і про людей літератури і мистецтва” (видавництво “Ярославів Вал”). Учасники: Юрій Буряк, Любов Голота, Дмитро Дроздовський, Світлана Короненко, Кирило Стеценко, Ігор Павлюк, Сергій Присухін, Людмила Таран, Дмитро Чистяк, Георгій Філіпчук. Модератор – Микола Жулинський. ку сил. Так, Росія ще має можливість практично безкарно розбомбити ті 120 цілей важливої української інфраструктури, які вони вважають критичними для життєдіяльності держави. Але навіщо і що це дасть? Схоже на те, що українці при безумовній підтримці колективного Заходу пощади не запросять і не погодяться на умови ганебного для себе миру. А наземна операція, найшвидше, не дасть бажаного результату, бо нам уже є чим оборонятися, і росіяни лише залишать на полях України весь свій танковий потенціал. І багато металобрухту. А найголовніше – закопають тут назавжди ідею імперії, розпочавши крах величезної, архаїчної і жорстокої держави. У руслі нової ситуації “несподівано” виникла ідея комуністів Росії, котрі запропонували визнати ЛДНР незалежними державами і внесли відповідний законопроєкт в російський парламент. І цю ідею не відкинули ні в Кремлі, ні в Думі. А отже, десь там вона й народжувалася як запасний варіант відступу. Звичайно, все це російські пропагандисти могли б подати як черговий успіх російської політики. Хоча насправді це було б найбільшим провалом російської політики, бо засвідчило б, що Кремлю не вдалося залякати й зламати Захід і поставити Україну в російське стійло, як він цього й прагнув. Крім того, це б поставило хрест на Мінських угодах і звільнило Україну від обов’язку якщо їх не виконувати, то постійно відбиватися від страшенно невигідних для країни зобов’язань, взятих під стволом російських гармат. А Донбас, який у цьому випадку має повісити собі на шию Москва, повернеться до України на її умовах при зміні російського режиму, що, своєю чергою, не за горами. Звичайно, це не знімає повністю небезпеку початку широкомасштабних воєнних дій Росії за будь-якого сприятливого повороту подій. Або чергового психічного нападу кремлівського автократа. 130-тисячне військо поки залишається на нашому кордоні разом із танками, гарматами, “Градами” й “Іскандерами”. Але це показує, що силою Україну Росії не повернути, на що й був останнім часом розрахунок у Кремлі. Тобто російські лідери прагнули знову зробити українців рабами, а Україну – заштатною провінцією. Бо до дружби силоміць і під стволами гармат не запрошують. Але ідея силового повернення України, схоже, зазнала краху. Хочеться вірити, що остаточного. Бо інакше в цю казарму чи сарай ніхто добровільно не піде. Чи не так?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин