З блокнота письменника · “Треба бути сильним, вільним і позбуватися, зрештою, комплексів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Спочатку було Слово
Слово Просвіти, №04 за 2022 рік
Галина ПАЛАМАРЧУК Сприймати значення слів таким, яким воно є, а не таким, яким його нам підносять соціум чи його заангажовані інститути, – це сприймати життя об’ємно, на смак і дотик, а не лише на перший погляд і поверхово. Сприйнявши, наприклад, слово “причастя” – “причетність” відповідно до його очевидної логіки, можна багато що зрозуміти без додаткових баталій... Корінь слова “причастя” – “часть”, себто частина; префікс “при”, звісно ж, означає приєднання. Отже, смисл слова – приєднання частини до сукупності частин. Саме так і не інакше творяться роди й народи. І, звісно ж, церкви. І все людство. Отже, народ – це всього лише ти та інші такі, як ти. Чи свята оця колективна збірка нас-одиниць, чи варто оберігати цю лубкову святість, підставляючись тим часом хвостом і гривою? Будь-який, навіть найменший натяк на колективну вину за все, що відбувається з нами, наштовхується на осуд і заперечення. Будь-яке посягання на святий образ народу може скінчитися лінчуванням. Онлайн принаймні. Мимохідь побачила у Фейсбуці фразу – мовляв, ось яке безобразіє ми вчинили, як під нею блискавично вигулькнуло: “Не ми, а влада!” Не буду вкотре нагадувати, що владу ми не імпортували, а вибрали з-поміж себе, а всі разом ми і є народ. Усіх нас об’єднують громадянство й прописка. Усі ми, як гласить Конституція, джерело влади. На всіх нас лежить відповідальність. Насамперед – через причетність. Через етнічність і громадянство. Через належність до громад. Причастя-причетність існує на різних рівнях. З народження ми стаємо частиною людства, насельників невеличкої симпатичної планети, яких істоти вищі могли б вважати за єдине ціле. Як ми вважаємо за єдине ціле колонію мурах, рій бджіл: вони діють ефективно, бо кожна комаха знає й виконує свою ролю. За аналогією, людство, народ теж були б ефективними утвореннями, якби всі їх одиниці і професійні спільноти ефективно виконували свої функції. Але колонії мурах – це утворення тупикові, їхня вища мета – самовідтворення, бо їхній бог – матка. Людський бог – сутність духовна, Отець небесний. І ми заражені духом. І ми – розтягнуті на хрестовині. І в нас усе складніше. Через Його сина Ісуса Христа ми можемо піднятися вгору, і тут я згадала, як гриф виносив із підземного світу Котигорошка; а через суто людські прагматичні міркування й пошуки вигоди – лишитися в підземному світі, і тут я згадала, як друзі-побратими Котигорошка його обдурили й покинули на погибель. Це сучасна людська історія. Споживаючи “кров і тіло Христове”, – ритуал, звісно, язичницький, – вірний горішньому шляху приєднує себе як частину до спільноти “братів і сестер во Христі”. Відомі племена, які поїдають органи впольованого звіра, щоб посилити в собі відповідні функції. Геніталії, наприклад, чи серце. Людина ж, гібрид примата й вищої істоти, причащаючись-частуючись “тілом і кров’ю” Христа, приєднується до громади вірних християнству, стає одним із братів-сестер во Христі, Церквою з великої букви, стає на шлях до колективного Христа. На шлях перетворення нежиттєздатного гібрида – в Бога. І цей шлях не тупиковий, як у бджіл чи мурах... Але на ньому легко можна загриміти назад у стадо приматів. Шлях від суто матеріяльного примата до божества довгий і непростий. Стати частиною спільноти – це як вступити до школи. Вступ ще нічого не означає. Треба дотримуватися дисципліни, засвоїти науку, багато практикувати, щоб нарешті випуститися. Так, із церкви, як із будь-якої школи, випускаються, аби – коли ми говоримо про людину – в житті й творчості керуватися набутими знаннями. Мабуть, якби більшість вірян були не ледарями й лицемірами, а пастирі – не служили мамоні та своїй грішній плоті, ми б жили в досконалому суспільстві на щасливій планеті... Церква, як і будьяка школа, має залишатися консервативною, бо духовна парадигма, якою церква наповнює неодухотворене тіло вступника, строго вивірена й незмінна. Як послідовність дій хірурга під час складної операції, як дозування ліків. Її кістяк – це Божі заповіді: атож, не вбий, не кради, не свідчи неправдиво... Боронь боже противні природі злягання чи інші речі, які суперечать життю. Все пропаде! У двоякому світі Христова церква – це аналог Бога, який вдихає у виліплену з глини істоту свій дух і таким чином ту істоту оживляє та ставить із плазуючого положення на ноги. Якщо все зроблено суворо правильно, а не “лібералістично”, то з церкви виходить син Божий – не раб правил, не дворушний лукавець, а творець. Але повернімося до “причастя” на рівні громадян. Кожен із нас є частиною народу, себто з народження дитина приєднується собою як частиною до сукупності частин інших і таким чином перетворюється на носія роду й народу. Ми всі, хто в більшому чи меншому здравії вийшов із тоталітарного “совка”, що б про себе не думали, а більшою чи меншою мірою пристосуванці, бо змогли жити в поневоленому стані – позбавлені ідентичності, можливості творити, невиїзні. Змогли вижити в суспільстві подвійної моралі, писали дисертації про партійні методи в літературі, крали і в червоних кутках таврували п’яниць та крадіїв. Наші діти з молоком матері причащаються цього звичаю. Стають його носіями. Отже, “совок” – це та купіль, якої не уникає жоден, хто виходить із лона, причетного до “совка”; це стандарт, який формує життя і його плоди у причетного. Насамперед, готовність пристосовуватися та мімікрувати під оточення. Інші – винищені. Скільки чекати? Скільки йти? Чи зарадять тут Кембриджі й Оксфорди? Нам як народу годилося б усвідомлювати цю небезпеку, лупати скалу лубка, видобувати з-під неї кращі риси нації – силу, відвагу, готовність боронити своє... Однак єдності, схоже, в цій нації ніколи й не було. Інакше не довела б вона себе до такого плачевного стану. Але якщо ми – через заперечення, незгоду, страх – не виймемо голів із піску й не підемо дружно на прю з викликами сучасності, нас просто анексують. Перехід у Христа нам мала б давати церква, в якій би ми ставали сестрами та братами, але церква в нас про людське око, формальна й досить продажна. Підхід за підходом, підхід за підходом. Найсумлінніші ходять в учнях до глибокої старості, так і не наважившись встати з-за парт. Більшість нас ті спроби полишають, зрештою. Стають опалим листям, пресуються, перегнивають, розпушують і підживлюють ґрунт. І тільки одиниці переходять у вищу школу. Ну й про сорок років, які Мойсей водив свій народ, щоб убити в ньому бацилу рабства. Число 40 означає фізичну завершеність і готовність перейти на духовний рівень. 40 днів тривають митарства душі, перш ніж вона вознесеться. 40 – це число переходу в іншу якість. 40 – це той ніж, який перерізає пуповину. Після чого плід стає людиною. А людина стає богом. А що Україні дадуть 40 років, якщо на той час її Москва не зажене назад у кошару? Без катарсису – нічого. Але груба шкура у вола...
Розумні, але свої Світ змінюється, країни – теж. Зрілі суспільства пораються у своїх країнах, як добрий господар у своїй домівці: тримають у чистоті, впроваджують технологічні новинки, економлять світло й воду, і не тільки щоб менше платити, а й щоб на довше вистачило... Ми довго були позбавлені атрибутів українськості і дуже втішилися, повернувши їх у 1991 році. Щоправда, прикро й смішно бачити, як велика маса людей, зрозумівши, що “змінилася власть”, замінила ними ідеологічні атрибути СССР. Причому місцями дуже войовничо. А диктат без насилля нічого не вартий, доносити ж нема кому, психушки й ті розпустили... Треба змінювати не прикид, а себе. Як добрий господар замінює старосвітські вітряки сонячними батареями. Парадокс, але така заміна тільки й гарантує, що ми збережемо в доброму стані старосвітські вітряки. Згадую Скансен – музей просто неба у Стокгольмі. Там не лише можна вивчити всі подробиці стародавньої шведської господарки, а й побути в образі – приміряти й вирядитися в історичний шведський одяг. Що ми й робили. ...Наші ж музеї животіють, владу розпирає. Не треба боятися змін. Не треба картати молодь через те, що нам не подобається її поведінка чи колір волосся. Але коли нам лукаво говорять про компроміси, тільки б зберегти цілою Україну, мусимо вирішити: чи готові ми за цілість України пожертвувати самою Україною. Нам треба Україну модернізувати, не лишивши її у вигляді екзотичного музею старовини для повчальних екскурсій сусідів, але й не перетворивши її на бездушний гвинтик західного чи східного, боронь Боже, світу. Для цього потрібні розумні, але свої. Я не хочу критикувати молодь. Проте мусила скептично здвигнути плечима, коли Жадан запропонував українізувати Донбас російською мовою. Лібералістичні крайнощі вже розвалюють освіту, бо освіта без вимогливості й дисципліни – це бардак. Українізувати Донбас російською мовою – це те саме, що лікувати алкоголіка – алкоголем. Схоже, трендом стає єднання. Українськомовна й патріотична частина України сьогодні нагадує мені Німеччину з її глибинними комплексами: вона готова здатися, тільки б заслужити схвалення. Є така глибинна поразка, після якої ти стаєш вічним союзником переможця. Українськомовна й патріотична частина України хоче заслужити схвалення російськомовної, але водночас “українізувати” її. Ну, мовляв, зрозумійте: це треба, щоб бути Україною... Для цієї місії, звісно ж, найбільше підходить блазень. І блазенська поведінка. Є багато російськомовних українців, які добре розуміють, де кінчається Україна і починається бардак. А проте вони шукають – і знаходять, навіть зараз, коли мимохіть опиняються в одному таборі з Путіним і Жириновським, – виправдання своєму приватному маленькому “русскому міру”. Якими й обґрунтовує свої погрози вторгнення Москва: приватні “русскі мірочки” мають повернутися в лоно матінки, прихопивши як трофей Україну. Такою й задумувалася їхня місія. Місіонери... Українська мова не така складна, як її малюють. Важко подолати в собі милосердного, зверхнього, культурного, на противагу “селу”, великороса, вирощеного століттями імперського панування, таких собі мамку чи папку. Хоча вони вже безглузді й сиплються. Одне слово, ці труднощі психологічного характеру. Я знаю одного блискучого публіциста, який це чудово зробив. Просто треба бути сильним, вільним і позбуватися, зрештою, комплексів... Як меншовартості, так і великороса.
Тутешній колорит Прочитала роман (?) “Галябезголови” Люко Дошвар та й думаю – що це було? Я читаю детективи, фентезі, пригодницьку літературу. Щось заходить, щось – ні. Вдало чи ні, але кожен автор намагається обстоювати якусь ідею в цьому химерному й розібраному світі. На деталі, як конструктор Лего. Він готовий постати в зовсім іншому образі. Ми сидимо навколо, міркуємо, спере-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
