Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Тарас Григорович не був самотнім у своїй неприязні до Некрасова”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Микола Некрасов: “Шевченко був поетом глибоко й винятково національним”

Слово Просвіти, №04 за 2022 рік

Чергова стаття нового проєкту “Тарас Шевченко у творчій долі видатних письменників” присвячена Миколі Некрасову й приурочена до 200-річчя з часу його народження. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Нерозгадана таїна Шевченкового запису в Щоденнику Увечері 11 квітня 1858 року, тобто через два тижні після повернення із заслання в Петербург, Тарас Шевченко гостював у давнього знайомого, літературного діяча і журналіста, одного з організаторів Кирило-Мефодіївського братства Василя Білозерського, в якого слухав із авторових вуст нову, ще не друковану драму польського поета Едварда-Вітольда Желіговського (Антонія Сови) “Зорський”, а після цього, як записав у Щоденнику, “с успехом доказал Сераковскому, что Некрасов не только не поэт, но даже стихотворец аляповатый”. Із польським діячем національновизвольного руху Зигмунтом Сераковським, який тоді служив у Генеральному штабі, поет уперше зустрівся 28 березня 1858 року й, певно, у той квітневий вечір офіцер-українолюбець не зміг заперечити Тарасу Григоровичу. Зате значно пізніше шевченкознавцям довелося шукати пояснення його несподіваного наскоку на Некрасова, котрого сам Шевченко взагалі вперше й востаннє згадав у письмових джерелах. Не можна було навіть добрати толку, чи таке сприйняття поезії Некрасова накопичилося ще до приїзду в Петербург, а чи Шевченко виплекав його в собі за кілька днів перебування в місті. Український етнограф і літературознавець Андрій Лобода вважав, що в оцінці Тараса Шевченка відобразився вплив Сергія Аксакова і Пантелеймона Куліша, які не любили Миколу Некрасова. Відразу скажу, що в Москві, де тільки й зустрічався Шевченко з Аксаковим, навіть натяку на подібний вплив з боку письменника на Тараса Григоровича не було. Як не було його і вдвох відомих листах Аксакова до поета. Тай взагалі у творчих стосунках Шевченка з Аксаковим його хвилювало зовсім інше: “Мені страшенно хочеться йому подобатися, і тільки йому. Дивне відчуття!”. Стосовно Куліша, який дійсно називав Некрасова “ворогом”, то немає жодного свідчення про його вплив на засланця Шевченка щодо ставлення до Некрасова та й навряд чи можна взагалі всерйоз це розглядати. Відомо, як Тарас Григорович сприймав напучувальні настанови Пантелеймона Олександровича, – він їх ігнорував. Разом із тим, зазначу, що перша спеціальна, всього лише 10-сторінкова стаття Андрія Лободи, опублікована майже 100 років тому1, насправді виявилася помітною в невеликій бібліографії цієї теми за числом означених у ній питань, які вимагають дослідження й відповіді, та залучення усіх відомих історичних джерел. Сучасний критик і літературознавець Михайло Назаренко цікаво міркує, що “імовірнішою здається суто естетична несумісність поетів: Некрасов відійшов від тієї романтичної традиції, яка приваблювала Шевченка-читача”. Між іншим, якщо на мить припустити, що молодий автор “Кобзаря”, випущеного в світ у 1840 році, познайомився з тогорічною першою поетичною збіркою 19-річного Некрасова “Мечты и звуки”, значною мірою псевдо-романтично-наслідувальною й вкрай неуспішною (автор врешті-решт зібрав і знищив майже всі примірники збірки, а вірші з неї більше не друкував), то у Шевченка міг на все життя залишитися гіркий присмак від некрасівської поезії. Втім, у 1856 році побачила світ друга поетична збірка, яка мала величезний успіх і принесла поету славу. Микола Чернишевський писав тоді Миколі Некрасову: “Такого поета, як Ви, у нас ще не було. Пушкін, Лермонтов, Кольцов, як лірики, не можуть йти у порівняння з Вами”. Але Тарас Григорович, який відбував заслання на Мангишлаку, звісно, не мав змоги системно спостерігати за творчістю Миколи Олексійовича. Радянський літературознавець Ієремія Айзеншток наголошував: “Абсолютно допустимо припустити, що й Шевченко опинився в числі тих, хто побачив у “Тишине” відступ від демократизму. В зв’язку з цим стає зрозумілим наполегливе бажання Шевченка висловити свої враження про ці некрасівські рядки саме Сераковському, одному з найближчих співробітників журналу, керованого Некрасовим”. Справді, пізніше Некрасов переробив поему, взагалі виключивши четверту главу в тому вигляді, в якому вона з’явилася в “Современнике”2. Утім, не будемо надто наївними й оглянемо цю тему пильніше хоча б на одному вельми показовому прикладі. Менше місяця тому, перебуваючи в Москві дорогою з заслання, Тарас Шевченко, дякуючи Михайлу Щепкіну, зустрівся 24 березня 1858 року з багатьма представниками “московської вчено-літературної знаменитості” – Іваном Бабстом, Борисом Чичеріним, Олександром Станкевичем, Дмитром Мі- М. Некрасов. Портрет І. Крамського. 1877 р. ном, Євгеном Коршем, Миколою Кетчером, Миколою Крузе… На той час прогресивний цензор Московського цензурного комітету Микола Крузе, котрий, скажімо, дозволив публікацію праці Пантелеймона Куліша “Записки о Южной Руси”, був звільнений з посади за розпорядженням Олександра ІІ. Чому саме про це згадую? Річ у тім, що за три дні до Шевченкової нотатки в Щоденнику – 8 квітня 1858 року – саме на квартирі Миколи Некрасова зібралися Михайло Салтиков-Щедрін, Микола Чернишевський, Іван Тургенєв, Іван Гончаров, Микола Добролюбов та ін., щоб підтримати Миколу Крузе, і господар прочитав на його честь вірш: В стране бесправия, невежества и дичи – Не часто говорить приходится нам спичи В честь доблестных граждан. …………………………………………….. …ты объявил войну Слугам не родины, а царского семейства, Науку мудрую придворного лакейства Изведавшим одну. Шевченко не чув цей поетичний спіч, але було б легковажно й простодушно вважати, що він абсолютно не відав про тогочасне скептичне ставлення Некрасова до реформ Олександра ІІ… Щодо зустрічі 24 березня 1858 року з перечисленими вище московськими інтелектуалами Шевченко записав у Щоденнику: “Я зустрівся і познайомився з ними, як із давно знайомими рідними людьми”. Здавалося б, і Некрасов, очевидячки, достойний подібного сприйняття, тим більше, що революційно-демократичні мотиви в його творчості на рубежі 1850–1860-х років наростали. Чому цього не сталося? Невже Шевченко відчував, що можливий некрасівський рецидив, подібний до поетичного прославляння Олександра ІІ? А він таки був! У 1866 році після невдалого замаху Дмитра Каракозова на Олександра ІІ, Некрасов, очевидно, побоюючись за дальше існування журналу “Современник” (який і був закритий), підписав адрес царю, виражаючи “безмежну радість за спасіння гаряче любимого монарха”, а також створив оду на честь генерала Михайла Муравйова, прозваного “вішателем” за жорстоке придушення Польського повстання 1863 року і призначеного царем навести порядок у Петербурзі у 1866-му. Запобігаючи перед Муравйовим, Некрасов сам прочитав у квітні того року хвалебну оду (текст її не зберігся) кривавому генералу в Англійському клубі, чим прирік себе на зневагу й недоброзичливість багатьох порядних людей Росії. Олександр Герцен уїдливо писав у “Колоколі”: “Браво, Некрасов… браво! Признаємося… цього ми від вас не чекали”. Сучасний біограф Некрасова російський літературознавець Михайло Макєєв визнає, що “”Муравйовська ода” займає, звичайно, особливе місце в житті Некрасова і досі справляє величезний вплив на сприйняття його як людини і поета”3. За цей вчинок Некрасов картав себе все життя… Треба сказати про те, що й досі зазвичай частенько замовчується: Тарас Григорович не був самотнім у своїй неприязні до Некрасова. Задовго до випадку з одою генералу Муравйову Микола Олексійович звинувачувався в поважному товаристві у шахрайстві, зокрема, оборудками з чужими маєтками, літературному баришництві, тяжінні до розкішного життя, неморальності4. Серед обвинувачів були Олександр Герцен, Тимофій Грановський, Федір Достоєвський, Костянтин Кавелін, Микола Костомаров, Микола Лєсков, Лев Толстой, Іван Тургенєв, Петро Чайковський… Вже згаданий Андрій Лобода дозволив собі за тих умов середини 1920-х років лише зауважити, що “стоючи як письменник, ще й керівничий журналу, на охороні певних ідеалів, Некрасов у житті не завжди додержувався їх”. Але насправді деякі з названих видатних людей навіть вважали, що Некрасов узагалі не вірить у те, за що бореться у своїй поетичній царині. Утім прекрасний некрасознавець Корній Чуковський заперечив, що Микола Некрасов був обманщиком у творчості. Він вважав його абсолютно щирим у любові до народу і сповіданні революційно-демократичних поглядів. Але показав, що в ньому органічно поєднувалися поміщик і плебей, сибарит і аферист, пан і демократ. За словами Шевченко. Портрет І. Крамського. 1871 р. Чуковського, Некрасов був “дволиким, але не дволичним”5. Це співпадало з признанням самого Некрасова, що вирвалося з його вуст у присутності Олександра Пипіна на початку смертного 1877 року: “Життя мене зіпсувало – але лише на поверхні – мої вірші йшли з душі…” Власне, якби було інакше, то Некрасов потрапив би у Шевченка до того найогиднішого двоєдушного типу пана, що “вольнодумствує у шинку”… Видатний поет Микола Некрасов заявив про себе наприкінці життя: Я лиру посвятил народу своему. Быть может, я умру неведомый ему, Но я ему служил – и сердцем я спокоен. Проте в новітній московській біографії “Николай Некрасов” в авторстві Михайла Макєєва наукове дослідження Корнія Чуковського, як і численні праці відомого радянського некрасознавця Владислава Євгеньєва-Максимова, в тому числі й біографічна книга “Некрасов” (1946), практично не згадуються. Зникає й роздвоєність, дволикість видатного поета, тепер він зображений як ідеально заповзятливий, праведний підприємець і талановитий поет в одній особі. Стосовно чималих доходів Некрасова, які збуджували полеміку навколо нього, біограф лише повторює пояснення поета, що основні заробітки складали карткові виграші від комерційних ігор. Якщо, до речі, Шевченко знав про це, то Некрасов, очевидно, ще й тому багато втратив у його очах… Я не проти нового прочитання біографії будь-якої історичної постаті, в тому числі геніальної, чи будь-якого твору, в тому числі геніального. Сам уже багато років працюю над книгою “Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка”. Проте категорично за те, щоб обов’язково чесно враховувати та показувати здобутки й висновки попередників, особливо визначних, аби читач міг самостійно вибрати дорогу до істини через невиляючу вірність історичним фактам, а не борсатися в ідеологічних шорах нових авторів, які лише видають себе за першовідкривачів. Тарас Шевченко, звісно, не був обізнаний з життям Некрасова глибоко й всебічно, втім, очевидно, довідався дещо, йому самому цілком достатнє, для того, щоб означити дуже чітко своє ставлення до поета. Не слід забувати, що у щоденниковому записі від 11 квітня 1858 року Тарас Григорович характеризує Миколу Олексійовича не як демократа, ліберала, реакціонера чи підприємця, а виключно як автора поетичних творів: “Некрасов не тільки не поет, але навіть і віршотворець аляповатий”6. Але згадалася мені містка думка Івана Дзюби про “суб’єктивну насиченість його (Шевченкової. – В. М.) політичної пое-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин