4 “Не пізнавши московства, його не перемогти”. Суспільство · с. 4сторінка оригіналу ↗
На роздоріжжі з московщиною...
Слово Просвіти, №04 за 2022 рік
За великою державницькою надією й ейфорією, що охопили українське суспільство
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Світ для України ніколи не був комфортним. Нині він є таким, яким був завжди, коли поруч марширують жорстокість і доброта, ницість і благородство, ненависть і любов, війни та сподівання на мир, варваризація й цивілізація. Очевидно, що ці людські злети та моральні падіння – вічний життєвий супровід народів. Ніхто й ніщо неспроможні подолати це віковічне зло. І місія Людини полягає лише в безустанній борні за гуманну пропорцію, коли ставатиме більше світла та чеснот. Без цього обнадійливий клич, що “добро завжди перемагатиме зло”, залишатиметься привабливою мрією.
Величезні, неймовірного рівня інтелектуальні й технологічні досягнення не стали гарантією блага людської спільноти, яка не просто більше конкурує, змагається, долаючи одне одного. В її утробі міститься постійно живучий ембріон війни, людиновбивства, нетерпимості. Прогрес розуму, значно випередивши морально-етичний стан людства, так і не забезпечив його сталий розвиток. А значима універсальна етична цінність відповідальності “за все живе” була викинута на узбіччя цивілізаційних шляхів. Індивідуальне, національно-державне, колективне “его” отримало верх, перетворившись на загрозливі виклики ХХІ століття.
Узагальненість сучасних тенденцій повною мірою характеризує ситуацію, в якій опинилася сучасна Україна та міжнародна спільнота внаслідок мілітарних загроз РФ, що безнадійно хвора войовничою імперськістю. Не бавлячись у прогнози щодо стабілізації цього вибухонебезпечного стану, певен, що він набув сили усталеної тенденції, яка на перспективу безперервно проявлятиметься в тих чи інших загрозливих формах.
Безперечно, причинність цієї вселенської біди перебуває в геополітичному центрі зла на ймення Московія. Таке нібито “позаюридичне” поняття вживається нами не випадково. Воно не до вподоби кремлівським очільникам, а також “нашим” доморослям, які заглядають у їхнє чорно-піднебіння.
Однак саме в розумінні московщини криється чимало прямих відповідей на актуальні питання часу. Бо, не знаючи її сутності, світ і далі буде неспроможним долати її цинічну підступність. “Мабуть, немає в світі народу, що про нього світ знає менше, ніж про народ московський”, – писав П. Штепа.
Як так сталося, що угрофінський народець, поставши з убогого суздальського улусу, вирісши у величезну імперію, продовжує, не перестаючи, загарбувати значно культурніші навколо себе народи? Гадаю, саме незнання характерних рис московитів ставало причиною тих руїн та бід, що випали на долю українців, поляків та інших.
Чому людність, яка свою власну літературу почала творити аж у ХІХ столітті, на 800 років пізніше українців, не вигравши власною силою жодної битви, стала такою загрозливо “всемогутньою”? Відповідь та назва цієї сили-слабості – всеосяжна брехня.
Історія засвідчує, що москвини, “талановито” опанувавши школу загравання обманом, підкупом, улесливістю, підступністю, ставали згубою для багатьох народів, у чому неодноразово пересвідчилися Україна, Польща, Туреччина, як і вся Європа. Згадаймо хоча б історію столітньої давності, коли більшість українських політиків та урядовців, повіривши брехні керінських, ленінів, троцьких про “мір”, розпустили військо, вчинивши непоправне зло Українській державності. Згадаймо Польщу, що на догоду більшовицькій Росії підписала 1921 року Ризький договір, а через 18 років опинилася під московським ярмом.
Такий свавільний підхід характеризував усі сторони існування Московії, супроводжуючи її політику захоплення української Церкви та проголошення себе державою “Росія”. Цими ж методами вона продовжує загарбувати, поневолювати світ, попираючи суверенні права народів і держав, зокрема, України, Молдови, Грузії. Очевидно, найбільш прикрою помилкою після Нюрнберга було те, що людство “проковтнуло” низку агресивних актів Росії, які корінним чином змінили міжнародний порядок денний, безкарно порушивши міжнародне право. Своєрідне заохочування російської політичної вояччини країнами розвинутої демократії призвело до надзвичайно напруженої міжнародної обстановки, поставивши передусім Європу на грань великомасштабної війни. Бо
“м’яка” реакція витлумачується Путіним як слабкість, підсилює його експансіоністські бажання. Тим паче, що “занепокоєність” та “стурбованість” глобальних інституцій (від ООН до ЄС) далекі від того, щоби змінити ситуацію на краще. Спонукають це й окремі провідні політичні гравці, передовсім Німеччина, продовжуючи політику “умиротворення”, наклавши ембарго щодо надання Україні оборонної зброї. Причому такою самою є і громадська думка німецького суспільства, оскільки лише 20% громадян підтримують постачання Україні зброї, проти – 59%. Усі шість політичних партій, представлених у Бундестазі (від Лівої й до Вільних демократів), є противниками оборонної допомоги українцям (71% і 54%).
В унісон цьому, не підтримавши Україну, 26 січня Парламентська асамблея Ради Європи підтвердила переважною більшістю (“за” – 97, “проти” – 41) повноваження російської делегації (країни-агресора), вкотре знівелювавши цінності євростандартів.
Кажуть, що “не пізнавши московства, його не перемогти”. Здавалося б, РФ достатньо “переконала” західні країни та НАТО, щоби застосовувати більш впливові превентивні механізми, допоки московські палії не розпочали війну, яку вони, насправді, ніколи й не припиняли зі своїми сусідами. Згадуваний нами П. Штепа в книзі “Московство” зазначав, що ще понад 450 років тому польський король Зігмунд ІІ звертався до британської королеви Єлизавети ІІ: “Московщина є запеклим ворогом всякої свободи. Ми сусіди московщини, а тому знаємо і розуміємо її краще. Застерігаємо Вас та інші народи не жертвувати гідністю, свободою, Вашим власним і Ваших людей життям, а поборювати дикунський московський народ”.
Не менш промовистими стали слова і Фрідріха Великого, який 200 років потому в політичному заповіті до нащадків стверджував: “божевіллям є те, що короткозора Європа допомагає розбудовувати силу Московщини, яка мріє зруйнувати Європу”.
Подібні оцінки впродовж сотень років давали науковці, дипломати, державні діячі, духовні сановники й патріархи. При цьому зберігалася сталість суджень, незважаючи на різницю часових просторів, різновид занять, національність, змінюваність політичних режимів та ідеологій. Усе зводилося, як правило, до спільного умовиводу – з москвинами ніколи та ні про що серйозно домовлятися не можна з огляду на їхню “культуру”. Вважаю, що сповна цю абсурдну “діпломатію” відчула на собі Україна, особливо в часи, коли Б. Хмельницький підписував 1654 року “зраду” Переяслава. Бо того ж року австрійський посол у Москві писав, що москвини брешуть з неймовірною безсоромністю та нахабством. В переговорах з чужинцями московські міністри вживають всіляких можливих і неможливих способів, щоб обдурити їх. А всім відомі факти безсоромно перекручують.
Ці уроки, на жаль, не стали пересторогою для європейських політиків. У ставленні до окремих з них Росія продовжує використовувати традиційні методи, зберігаючи “моду” на підкуп, залякування, обман. Недарма колишні провідні європейські сановники перебувають на службі російських олігархічних компаній, повністю контрольованих путінським режимом. Окремі, продавшись за 30 срібняків, не уявляють масштабності трагедій, що можуть бути спричинені цією угодовською й корисливою поведінкою. Адже Карін Кнайсль (міністерка закордонних справ Австрії) отримала посаду в “Роснєфті” з винагородою в $500 тис. на рік; екс-канцлер Герхард Шредер (голова ради директорів “Роснєфті”), допомагаючи Путіну будувати газові потоки, отримує $600 тис. Подібне твориться з деякими італійськими, французькими та чеськими політиками.
Уроків, які б змусили їх так не чинити, більш ніж достатньо. Вони “розкидані” впродовж століть по всіх країнах, вміщені у виступах, застереженнях, наукових та політичних трактатах попередників. Відтоді мало що змінилося в поведінкових “нормах” Росії. Згадується давня промова члена французького парламенту 1795 року, який застерігав тодішній політикум, що московщина загарбала Україну, Кавказ, Грузію, Крим, поділила Польщу. Загарбання чужих земель – новий крок до її занепаду. Так! Але чи ж ця потвора не пожере нас, доки сама загине. Московська орда готується. Раз, другий рушить на Європу Атила, і ми загинемо, якщо не зупинимо ту азійську потвору.
Французький історик XIX
століття Ж. Мішле зазначав, що московщина – дикунський світ, ворожий усякому законові, насамперед моральному. Ці окремі екскурси в минуле лише підтверджують, що політика Московії за століття практично не зазнала сутнісних змін. Навпаки, вона лише підтверджує тяглість свого імперського буття, спрямованого на поневолення та уярмлення “інших”. Справді, коли прибираються дати, прізвища, хронологія, то важко зрозуміти, в якому проміжку часових епох перебуваємо. Бо імперськість, більшовизм, авторитаризм, грабіж залишаються усталеними категоріями. Їхнє зрощення й утвердження відбувалося (-ється) завдяки симбіозу двох деградованих станів – хитрість та підступність азійського раба та чванлива пихатість азійського ординця.
Цю “якісну” характеристику не зміг обминути і їхній комуністичний ідеолог Маркс,
нагадуючи європейцям про незмінність московської політики загарбництва. Вона полягала, на його думку, передовсім у тому, щоби підбити світ і панувати в ньому. А метою її є не свобода, а знищення всього того, що створила Європа за тисячі років своєї культурної праці. Московський ведмідь загарбуватиме доти, доки знає, що європейці не здатні вчинити опір. Московщина покладається не так на свою власну силу, як на боягузтво європейців. Тамтешні хроніки, незважаючи на ідеологічні відмінності, що містилися в своєрідних нішах монархічного, просвітницького, націоналістичного, республіканського чи соціалістичного світоглядів, мали чимало тотожностей і спільних знаменників, оцінюючи природу Московії.
Час від часу вони торкалися тих рис московщини, нормою яких стали безперервні залякування Європи з водночас завищеними власними претензіями і вимогами (на кшталт сучасного пакету ультимативних російських пропозицій до НАТО, США), щоби отримати люфт для “поступок”, “компромісів”, “миротворчості”. Багато європейців у нинішній ситуації чомусь вибрали саме такий шлях, вдовольняючи Росію передусім позицією щодо невступу України в НАТО. Проте, на щастя, Вашингтон та НАТО категорично відмовилися виконувати кремлівські ультиматуми, нагадавши Росії про її підпис 2010 року під документами ОБ- СЄ щодо права кожної держави вільно обирати військові союзи і не зміцнювати власну безпеку за рахунок інших.
Водночас вони критично гостро відреагували на концентрацію російських військ біля українського кордону; на окуповані Крим і Донбас; втручання Москви у вибори; хакерські атаки; використання хімічної зброї та замовні вбивства. А виступ 27 січня в Бундестазі міністерки закордонних справ ФРН А. Бербок засвідчив певну узгодженість позиції Вашингтона й Берліна щодо санкцій проти “Північного потоку-2”.
Відчинені для України двері НАТО – знаковий сигнал, оскільки слугує обнадійливою гарантією безпеки і захисту її суверенності. Адже поза НАТО й колективною безпекою Україна весь час, допоки існуватиме Московія, буде стикатися з небезпекою та загрозами втрати державності. Це – аксіома.
Сподіваємось, до міжнародної спільноти прийде розуміння загрозливої поведінки Росії щодо України та нарощування російських військ у Білорусі, що впливає на міжнародний мир і безпеку.
Міністр оборони Великої
Британії Бен Воллес заявив, коментуючи відмову Берліна постачати озброєння Києву, що очікує сильних слів і сильних дій від німецького уряду, а не затуманювання фактів.
США та Британія щойно підготували жорсткий антипутінський пакет, який назвали “матір’ю санкцій”, узгоджуючи також свої позиції щодо відімкнення Росії від SWIFT.
Прем’єр-міністр Польщі
М. Моравєцький відкрито засумнівався щодо Берліна: “Чи може така країна, як Німеччина, яка укладає мільярдні енергетичні угоди з Росією, бути надійним партнером?”
А генсек НАТО зазначив:
США, Британія, країни Балтії, надаючи озброєння Україні, підтверджують її право на самооборону згідно з принципом Статуту ООН.
на зорі незалежності, проглядалися дві світоглядні альтернативні течії, які практично визначали наш подальший поступ. Перша – відображала ідеї самостійності й соборності, які належали Володимиру Великому, Данилу Галицькому, найкращим представникам Української козацької держави, передовсім Івану Мазепі, Пилипу Орлику, Тарасу Шевченку, Степану Бандері... Друга – опиралася на удаване “українофільство”, в якому чуттєво й логічно домінували “цінності” автономізму, запопадництва перед “велікім і могучім”, надуманої й фальшованої братерськості, закладені в пушкарях, розумовських, брюховецьких, самойловичах, винниченках... Ця розділеність переслідує нас донині, хоча нібито трагедійні часи мали б уже вилікувати подібні гнійні виразки. Бо що довше нація й держава сидітимуть на цій “розтяжці”, то більші негаразди очікуватимуть їх у майбутньому.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
