Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації · slovo.prosvita.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗

Сьогодні в номері: Шлях до Європи

Слово Просвіти, №05 за 2005 рік

Борис Грінченко — це дуже дороге для мене ім’я, яке супроводжує мене все свідоме моє життя — ще з років студентства, коли я його для себе відкрив. Відчуваю хвилювання і з того приводу, що одержую цю відзнаку в знаменний для кожного українця день пошанування Героїв Крут. Як тут не підкреслити, що між цим “українським цвітом” (П. Тичина), понищеним московським окупантом, між цими звитяжними, чистими і світлими хлопчиками, котрі вмерли “зі славою святих” (знову П. Тичина), та Борисом Грінченком був безпосередній зв’язок. Який? Той, що це були юнаки — українські патріоти, яких своїми творами виховував видатний наш просвітитель. Його “Сонячний промінь”, “Зустріч”, “Степовий гість”, поезії та численні народнопросвітні книжки — це ж була важлива й невід’ємна складова частина тієї лектури, на якій виховувалося тогочасне українство. І як добре розуміла небезпечність впливу Б. Грінченка на молодь більшовицька система! Так-бо й доносив на нього в 20-их роках один із вульгарно-соціологічних критиків: “(…) Писання Грінченка багато одвернули молоді з соціалістичного на націоналістичний шлях, апотеозою якого була петлюрівщина”. Ну так, це — правда: “націоналістичний шлях” — то шлях українського патріотизму, а “петлюрівщина” — змаг за українську незалежність, і заслуги Б. Грінченка тут, справді, величезні. Як не згадати наразі ще й ту деталь, що Б. Грінченко дворянського походження, виховувався як виключно російськомовний, і перші ще дитячі його твори це, власне, були й не твори, а “сочінєнія”. Одначе — прозрів. Ще в тринадцять років. “Трупи встали і очі розкрили”, — як сам схарактеризував Кулішевими словами пережите ним спасенне потрясіння від випадково відкритих ним творів Т. Шевченка. І ось, згадуючи це, я, друзі, мучуся: чому і твори Т. Шевченка, й Б. Грінченка, та багатьох-багатьох інших наших світочів, і подвиг Героїв Крут, і подвиги інших українських звитяжців, — чому ніяк вони не можуть пробудити таку ще буквально силу-силенну нашого нинішнього зросійщеного, одначе українського люду? Чи не тому, що прозріти, національно-мовно самоусвідомитися у часи Б. Грінченка було, мабуть-таки, усе ж легше, надто, якщо мати на увазі, що, попри заборону української мови, нею говорив тоді весь наш народ. Нині ж, за роки компартійного тоталітарно-імперського режиму, як і за роки кравчукокучминської “незалежної” холуйщини, хвороба зросійщення України дала вже такі моторошні метастази, що для її вилікування потрібні вже просто украй наполегливі зусилля держави, як і украй наполеглива та незвірлива праця усієї української патріотичної громадськості, кожного українського патріота. Якщо ж згадати, що Фото Г. Оборської навіть сьогодні деякі діячі проштовхують законопроекти на взір того, що його недавно подав О. Мороз про офіційний статус російської мови в Україні, то як не сконстатувати: мусимо не полишати, не послаблювати пильної варти українського слова й нині, після перемоги нашої прекрасної Помаранчевої революції. Навпаки — маємо докласти всіх зусиль, аби штучні загати, які стримують повносиле охоплення нашою мовою усіх сфер життя, були назавжди зруйновані, аби крок за кроком у країні утверджувався такий мовний лад, за якого українське слово відчуло б, нарешті, загальнодержавну й загальнонаціональну підтримку, заохоту й любов. У кожній національній державі наявний культ національної мови. Тож питання тут може бути хіба що риторичне: невже ми нев змозі побудувати національну державу і хіба не в змозі утвердити культ своєї державної мови! Маємо ми, українці, сьогодні Президента, якого хотіли. Фактично маємо також і Прем’єра, якого хотіли. Тож мусимо всі згуртуватися, усі об’єднатися в ім’я того, щоб невдовзі й Україну мали ми таку, якої хочемо, — заможну, шановану кожним у себе вдома й у світі, зі справді розквітлою, вирваною з пазурів єдінонєдєлімщіков і манкуртів українською культурою. АНАТОЛІЙ ПОГРІБНИЙ ТА ОЛЕКСАНДР ПОНОМАРІВ — НОВІ ЛАУРЕАТИ ПРОСВІТЯНСЬКОЇ ПРЕМІЇ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА 29 січня, у день пошанування Героїв Крут, у заповненій людом залі Київського будинку офіцерів відбулося вручення дипломів лауреатів Всеукраїнської премії ім. Бориса Грінченка за 2004 рік, яка присуджується “за вагомий внесок у розбудову Незалежної України, в утвердження державності української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості, просвітницьку і подвижницьку діяльність в ім’я України”. Нині лауреатами цієї премії стали широковідомі науковці, просвітяни, культурно-громадські діячі професори Анатолій ПОГРІБНИЙ та Олександр ПОНОМАРІВ. Премії їм вручив народний депутат України, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло МОВЧАН. Завершив церемонію вручення концерт ансамблю пісні і танцю Збройних Сил України, присвячений пам’яті Героїв Крут. Сьогоднішня публікація в “Слові Просвіти” (див. с. 5) якнайкраще характеризує громадську позицію академіка Вищої школи Олександра Пономаріва, чиї наукові розвідки і книжки, присвячені культурі мовлення, давно вже стали мовними бестселерами. Секретар НСПУ та голова Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка Анатолій Погрібний зазначив: стор. 2—3 Пам’ятаймо про Крути стор. 4 Яка мова, такі й думки стор. 5 Національна премія стор. 8—9 “Просвіта”— це доля стор. 10 Борода Володимира Великого стор. 10 Українці на “Фарадеї” стор. 13 Ток-шоу для ангелів стор. 15

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин