Національна премія · с. 9сторінка оригіналу ↗
Й МАЙДАН У НАШИХ ДУШАХ
Слово Просвіти, №05 за 2005 рік
ПОЗИЦІЯ
Я — не політик, і аж ніяк не претендую на чіткий, тим паче безапеляційний аналіз і прогноз ситуації. Це — розмірковування вголос людини, перейнятої долею України, органічно “вмонтованої” в українську культуру, людини з певним життєвим і моральним досвідом. Не належу до “телячих” оптимістів — радше навпаки, маю імунітет до “покірного ентузіазму натовпу” (Герцен), проте не можу не відзначити відрадних зрушень у суспільній свідомості, які можна кваліфікувати як зародження громадянського суспільства. Ключові слова: “знаю”, “пора”, “від мене залежить”… Відхід від спасенного “моя хата скраю”. Хай і не руйнуються остаточно, але підточуються стереотипи: “російськомовні”, “східняки”, але з Ющенком; мовби й ощасливлені Януковичем, але не куплені пенсіонери; аполітичні літератори й музиканти, які виходять зі своєї “вежі зі слонової кості”. Тому що “пора”… Дедалі рідше звучить поняття “незаанґажованості”, таке модне в середовищі молодої творчої інтелігенції в перші роки незалежності, коли здавалося, що вже, нарешті, можна жити в нормальних людських вимірах, не виборюючи їх щодня. Адже “неучасть” здебільшого мимоволі оберталася “участю”, тільки з іншим знаком. Не маємо розкоші стояти над двобоєм, така, мабуть, наша українська доля — “зігріває нас вогонь від самоспалення”, як казав Стус. У суспільстві дедалі виразніше окреслюються структурні зміни, чіткішає поляризація. У постатях двох кандидатів персоніфікувалися два напрями розвитку, дві цивілізаційні моделі — соціально-економічні, культурно-національні, морально-психологічні. З одного боку, продовження й увічнення у різних вимірах нашого постсовєцького, постколоніального статусу. Як прогнозував уїдливий Сашко Ірванець, “за такими йдучи людьми, крізь Монголію і Корею до Європи дійдемо ми…” З другого — органічне, свідоме плекання себе в Європі та Європи в собі. Прагнення виокремити себе, витягти себе за волосся з того корумпованого кримінально-попсового соціуму, в якому живемо. Таке розуміння, такі спонуки — реальні. …Цей текст написався за кілька днів до вибуху Помаранчевої революції. І от у наше життя увірвався Майдан. На Майдані в центрі Києва “революція іде”. Перед нами не “юрба”, не “натовп”, не “вулиця”, як любив висловлюватися Кучма, а народ. Останнім часом я якось уникала прямого покликання на це поняття, значною мірою здешевлене й здискредитоване демагогічними надуживаннями: “народ” нерідко звучав як псевдонім “вланічної та бездуховної, так і щодо прірви між поколіннями. Усе виявилося не так. Жертовність — і зваженість, тверезість (не тільки в переносному, а й у прямому значенні) й ентузіазм, не лише здатність відгукнутися на заклик, а й настроєність на конкретну дію. З якою ніжністю годували цих “дітей” із застудженими голосами яблуками й пиріжками літні киянки, зі, здавалося б, зовсім не політизованих верств. Моя сваха, немолода людина, незважаючи на поламану руку, щодня ходила на Майдан, як на службу, і носила цим дітям усе, що, як людина ощадлива, зберігала на чорний день, — ще зовсім добру шубу, теплу шапку, ковдру… Усе це треба б а ч и т и! І якби російські телеканали не обмежувалися показом інтерв’ю з відселекціонованими депутатами, синьо-білих мітингів і блокування Адміністрації Президента, а показали хоча б на мить панораму Майдану, зупинивши об’єктив на де-прірву й ворожість між російськота українськомовними. З уст так званих російськомовних із помаранчевою символікою я наслухалася за ці дні стільки слів любові до України! Я завжди знала, що не слід квапитися категорично виключати з категорії українців усіх поспіль людей, які звикли послуговуватися в побуті російською мовою. А в ці дні було озвучено й усвідомлено дуже важливу тезу, яка близька мені: у такій Україні — правдивій, теплій, нормальній — х о ч е т ь с я перейти на українську мову тим, хто її знає, і вивчити її тим, хто не знає. Це — не примус, не кон’юнктура, а внутрішній імпульс. Третє. На очах руйнується уявлення про “вічно ембріонну”, за висловом Стуса, Україну, яка демонструє потужні й прекрасні пориви, вічний синдром Фенікса — самовідродження (і тому незнищенна!) і водночас нездатність до “спокійної” щоденної самореалізації у конкретному державному бут-
Фото Ганни Оборської
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
