Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Просвіта» сьогодні · с. 10сторінка оригіналу ↗

ГРОМАДСЬКА РОБОТА — ЦЕ ДО-

Слово Просвіти, №05 за 2005 рік

ПОСТАТЬ — У нашому краї “Просвіту” заснували майже через чверть століття після того, як вона постала у Львові, — розповідає Петро ДОВГОШИЯ. — Ця організація уже в зародку була загальнонаціональною структурою, приреченою на входження до неї кожного свідомого українця. До того ж, вона мала ознаки елітарності, адже саме національна українська еліта стояла біля її колиски. — Петре Івановичу, що спонукало Вас взятися за минуле просвітянського руху? — А що ми варті без нашої історії, без славних справ дідів-прадідів? Важливо, щоб наші сучасники оцінили її. Історія відкривається тим, хто хоче її зрозуміти. Організаторами просвітянського руху на Борщівщині стали священики, дяки греко-католицької церкви. Спершу осередок “Просвіти” з’явився в Скалі над Збручем завдяки старанням пароха місцевого храму, священика Олександра Левицького, швагра дружини Михайла Грушевського. Отець Олександр, які дяк Григорій Старицький (батько славетного співака Мирослава Скали-Старицького) добре знався з Іваном Франком. До створення “Просвіти” в с. Цигани доклав зусиль отець Омелян Глібовицький, приятель Івана Франка, Богдана Лепкого, Василя Щурата. Низку читалень заснував отець Олександр Капустинський, посол до Галицького сейму. Біля джерел організації стояли вчителі, лікарі, адвокати — Михайло Дорундяк, Ярослав Шалаута, Кость Боярський, Дмитро Николишин, Петро Бойчук, Володимир Голубець, артистка Львівського театру “Руська бесіда” Людмила Смаль-Петрович. В історію Борщівської “Просвіти” увійшли родини Дрібнюків, Дроздовських, Шиманських, Пашківських, Рущицьких, Кобилецьких… Завдяки просвітницькій роботі юнаки й дівчата тягнулися до вищих шкіл. Із невеличкого села Сков’ятин вищу освіту здобуло 11 осіб, 16 вчителів вийшло з села Іванків, серед яких — Дмитро Николишин, професор гімназії у Коломиї, письменник, автор поетичних збірок, багатьох драматичних творів, наукових розвідок. Просвітянські ідеї жили серед народу й після 1939 року, коли багато чільних діячів загинули в тюрмах, у концтаборах. — Левову частку у Вашій книзі займає розповідь про сьогодення “Просвіти” на Борщівщині. Мабуть, тому, що Ви були ініціатором її відродження? — Не це головне. Хотілося зберегти для майбутнього імена борщів’ян, котрі взяли на себе ношу відродження національного духу. В той час, коли верхівка грабувала державу, Борщівська “Просвіта” відновила свою діяльність у 1988 році. То були непрості часи, доводилося ставати на прю із системою, особливо важко це давалося провінції. Але ж ми стали! Журналісти, бібліотекарі, вчителі, лікарі, інженери — Богдана Василів, Марія Фафруник, Герасим Костецький, Василь Стецько, Лідія Маюк, Петро Степан, Галина Онишко, Марта Кузьмич, Євген Олексюк, Володимир Осадчук, Марія Тимочків, Іван Стецевич, Стефанія Доскочинська, Олена Тарнавська, Володимир Дутчак, подружжя Серветників, Саганів, Рейдів… — Ви назвали відомі в нашому краї імена. Що за ними стоїть — з огляду на діяльність “Просвіти”? Майже 16 років очолює Борщівську районну “Просвіту” Петро ДОВГОШИЯ. Ініціатор її відновлення і незмінний голова, він наполегливо працює для духовного розвою цього Надзбручанського краю, що на півдні Тернопільщини. Діяльність із відновлення національних традицій принесла районній “Просвіті” славу осередку духовності, патріотизму й творчого джерела, а панові Петрові — просвітянську нагороду “Будівничий України”. Підсумком праці стала книжка Петра Довгошиї “Борщівська “Просвіта”: минуле і сучасне”, яка побачила світ минулого року в Тернопільському видавництві “Джура”. ким головою, у Борщеві з’явилися вулиці гетьмана Мазепи, Михайла Грушевського, Степана Бандери, Симона Петлюри… Громада сприяла тому, що в центрі Борщева з’явився величний пам’ятник Тарасові Шевченку. У селищі цукрового заводу — погруддя Лесі Українки, Михайла Грушевського (за домаганнями активного просвітянина Володимира Дутчака). Районна “Просвіта” була співзасновником “Галицького вісника”. Шестеро наших просвітян стали депутатами міської та районної рад. У 1991 році мене обрали заступником голови райвиконкому з гуманітарних питань, а з 1992 року — головою райради. Просвітяни активно співпрацюють із національно-патріотичними організаціями, зі священиками та церковними громадами, а також із владою — у питаннях, що стосуються відновлення національної духовності. На зорі української незалежності, коли не було відповідних підручників, просвітяни допомагали вчителям розробляти матеріали з української літератури, історії, готувати сценарії для працівників культури. Ми закуповували у Львові підручники й дарували їх школам та бібліотекам. Із 1996 року виходить просвітянськоінформаційна радіопрограма “Борщівський голос”. — Сьогодні в районі жоден значний мистецький захід не відбувається без “Просвіти”… — Це принципово для нас. Я часто виступаю з доповідями на Шевченківських вечорах, на імпрезах пам’яті Лесі Українки, Василя Стуса, урочистостях із нагоди річниць ЗУНР, Соборності. Ми організовували вечори пам’яті героїв Крут, Базару, брали участь у заходах пам’яті Михайла Грушевського, Богдана Хмельницького, Олени Теліги, Соломії Крушельницької, Богдана Лепкого. У читальній залі центральної районної бібліотеки організовували обговорення Ваших, Ганно Михайлівно, книг — “Зелені свята”, “Червоні коралі”, “Голгофа”, “Страстна дорога”, а також Нестора Мизака “За тебе, свята Україно”, дитячої збірки “Перші ластівки”. Літературну студію для молоді “Стежечка” також організували просвітяни — Ви та директор дитячої бібліотеки Богдана Василів. Хочу окремо сказати про традиційний шевченківський урок, який уже десять літ відбувається 9 березня у центрі міста біля пам’ятника Тарасові Шевченку для учнів шкіл, ПТУ, агротехколеджу. Переможці літературного конкурсу читають поезію Шевченка, отримують нагороди від “Просвіти”. Значний резонанс викликали вечори до ювілеїв митрополита Андрея Шептицького, кардинала Йосифа Сліпого, що проводилися за активної підтримки отця Богдана Боднара. — Борщівських просвітян знають не лише в районі… — Смію надіятися на таку добру славу. Ми виступали з літературно-мистецькою програмою, приуроченою українському війську, в Кам’янець-Подільському військовому училищі, з пропагандою Вашої творчості — в сусідньому Чортківському районі. Цікавою і незабутньою була участь у науково-практичній конференції, що відбулася у Львівському музеї Івана Франка: маю дослідження літературної і життєвої долі української поетеси, учениці Івана Франка Климентини Попович, похованої на Борщівщині. В залі Спілки письменників України я розповідав про літературно-мистецькі традиції нашого краю та про нашого видатного земляка, письменника, лауреата Шевченківської премії Романа Андріяшика. — Ваше ошатне й затишне, скромне помешкання прикрашає велика бібліотека. — Книга завжди була ознакою духовного достатку. Не мода, а інтелектуальна потреба вела людину до книгарні чи бібліотеки. Книгозбірні сьогодні небагаті, особливо провінційні. Новинок літератури там годі шукати. Доводиться від скромного журналістського заробітку відривати кошти, аби придбати те, що тебе цікавить. — Звідки черпаєте новини про свіжі книги? — Такої інформації не отримаєш ні з загальної періодики, ні з телебачення. Про новинки літератури дізнаюся зі спеціалізованих видань — передплачуємо “Літературну Україну” і журнал “Книжник”. Допомагають “Книгоноша”, “Клуб сімейного дозвілля”. — Останні новинки у Вашій домашній бібліотеці? готувала до друку збірку власних коротких пригодницьких повістей). Я ж останнім часом віддаю перевагу опублікованим спогадам, щоденникам визначних українців. Спільне захоплення — добротна поезія, зокрема, Ліни Костенко. Її поетичні романи “Маруся Чурай”, “Берестечко” знаємо чи не напам’ять. Поділяємо захоплення наших краян і Вашою поезією, Ганно Михайлівно. Дружина підготувала цікаву поему про Степана Бандеру. Шукаємо спонсорів, аби книжка побачила світ. — Попри громадську працю Ви знаходите час для творчості… — Перша моя книга — “Песимістичні монологи оптиміста” — вийшла в тернопільському видавництві “Джура” в кінці 2002 року. У ній — літературознавчі матеріали про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, публіцистика. Незабаром в одному з київських видавництв вийде об’ємна історико-публіцистична праця про рідне село “Мої Чорнокінці”. Працюю ще над двома книгами. У районній газеті веду резонансну щотижневу колонку “Суботній лист читачам”. — У чому черпаєте наснагу, де набираєтеся сил для громадської роботи? — Душевний спокій дають родина, відпочинок у Чорнокінцях. Належу до тих, кому природа — як цілюща вода, особливо ранньоосіння. Щоби не занидіти у провінційній глушині, примушую себе багато читати. А громадська робота завше була цариною дивних людей (якщо подивитися на них очима обивателя). Я ж би сказав, що це — доля усіх, котрі присвятили себе просвітянській роботі. z Ганна КОСТІВ-ГУСКА, поетеса, член Національної спілки письменників України, м. Борщів Тернопільської обл.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин