Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

УЯВА ТА

Слово Просвіти, №05 за 2005 рік

ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ УЛАСА САМЧУКА Із Уласом Самчуком ми познайомилися у вересні 1945 року в місті Форті неподалік від Нюрнберга напередодні відкриття Міжнародного трибуналу над гітлерівськими воєнними злочинцями. Сталося так, що я випадково потрапив у середовище українських біженців, що втікали з України від більшовиків. У Форті, на квартирі німецької письменниці й перекладачки Елізабет Котмайєр (майбутньої дружини Ігоря Костецького), де зібралися українські інтелігенти творчого пориву, щоб закласти підвалини мистецького українського руху (МУР), я й побачив Уласа Самчука (два його романи “Волинь” і “Марія” прочитав напередодні зустрічі). Письменник виголошував дуже цікаву промову, початку якої я не чув. Це була його доповідь — “Велика література”. СТАРОЖИТНОСТІ Доля подарувала мені на життєвих дорогах цікаву зустріч із мудрою й щирою людиною, яка відіграла благотворну роль у моїй творчості. Це — академік АН вищої школи України, доктор історичних наук, професор Володимир Грабовецький. Володимир Васильович приклав багато зусиль у вшануванні пам’яті Олекси Довбуша на Прикарпатті, у відкритті йому меморіального знаку в Печеніжині, створенні кінофільму “Олекса Довбуш”, в організації в Івано-Франківському педінституті (нині Прикарпатський університет ім. В. Стефаника) кафедри історії України, де діє прикарпатська історична школа академіка Володимира Грабовецького. Наукові праці вченого відомі далеко за межами України. Назвемо лише деякі з них: “Народний герой Олекса Довбуш”, “Карпатське опришківство ХVІ— ХІХ ст.”, “Полководець селянсько-козацького війська Семен Височан”. Бажання створити історико-меморіальний музей Олекси Довбуша у Володимира Грабовецького народи- Я приглядався до Самчука. У нього були ясні, дуже зіркі очі, різко розкрилені брови, виразно окреслені вуста, міцне, з ямкою, підборіддя. Середнього зросту, не надто широкий у плечах, високочолий, він дійшов середини свого віку й, вивільнивши серце й розум із сітей-тенет птахолова, вільно відвіював полову суворої дійсності й спрямовував дороговказ до джерел справжнього життя і справжньої літератури. Під час перерви зібрання ми говорили про всяку всячину, заторкнули, між іншим, провідників, зокрема Дмитра Донцова. — Покути спраглий ерудит опинився нині в лісі без доріг, — сказав Улас Самчук категоричним тоном. Я насторожився. Поміж загальних суб’єктивних міркувань я почув дещо, що звучало зовсім інакше, ніж це буває в діловій розмові людей спільних інтересів. Мене приголомшувала до болю довершена образна й водночас метафорична мова цього митця, давно відірваного від лося ще в 50-их роках, коли він почав наполегливо досліджувати життя та діяльність свого визначного земляка. Під час відкриття в Печеніжині пам’ятного знаку Олексі Довбушу, за ініціативою вченого, було відкрито й музей, до якого дослідник передав ряд унікальних документів, книг, творів образотворчого мистецтва. Це були неабиякі культурні цінності, що привертали увагу зацікавлених відвідувачів, викликали в них незабутнє враження, спонукали до узагальнюючих роздумів. Згодом, внаслідок відсутності ентузіастів музейної справи в Печеніжині та в зв’язку з грибком, що підточував стіни, музей занепав, навіть почали зникати експонати. Зникли книги В. Грабовецького про Довбуша, деякі картини з образотворчої Довбушіани й, нарешті, безслідно зник опришківський пістоль. Рештки експонатів перенесли до музейної кімнати Будинку культури, де тепер лише частина експонатів присвячується Олексі Довбушу. Як не намагався вчений поновити роботу Печеніжинського музею, як не старався — його звернення до місцевих чиновників від культури не мали успіху. рідного ґрунту. І ця органічна вроджена манера мовлення волиняка зоставалася в нього завжди. Він говорив, як писав, і писав, як говорив. Хто знав Уласа Самчука, той підтвердить, що до нього завжди тягнулися люди, жагуче ловлячи піднесене в неспішному завзятті кожне слово. Лупаючи свій скельний камінь-кремінь, він з юних літ ступив твердим кроком у великий слід роду й народу соборної України. У будь-якій розмові, особливо, якщо вона заторкувала мистецтво, літературні явища й течії, подорожі або політичні колізії, насамперед, чарувала його щирість і невичерпна уява. Письменника завжди захоплювало прагнення помріяти, підсилити розказане або почуте, внести до нього своє, ним особисто продумане й придумане уявлення, повне сенсу страждання й жаги, даровані Божою силою в обрамленні колорит- Вищу освіту Самчук здобув у Бреславському й Празькому університетах. Був відмінним германістом, досконало знав античну й середньовічну історію Європи. Цитував у оригіналі латинських і грецьких філософів, Данте, Шекспіра, Твена, Андерсена. Читаючи книжки, він ніколи не був їхнім рабом. Умів їх слухати, розмовляти з ними, уловлювати їхні підводні збурення. Пізнавав із першого погляду, читав швидко, закохуючись ув одних і відкидаючи інших. Усе його життя було наскрізь наснажене творчим світлом, і ця його дивовижна риса проявлялася у всіх провідних творах. Варто розповісти, як Улас Самчук думав, як він розмірковував — це дуже цікаво й привабливо. Він міг годинами сидіти самотньо на безлюдді, піднявши комір пальта й насунувши на чоло широкополого капелюха. Я бачив, як він стояв на мосту через Рейн і дивився на стареньку баржу, яку волік за собою такий же старозавітний пароплавчик. відвідувачів у музеї привертає макет Космацької Довбушевої церкви св. Параскевії, у 1997 році урочисто освячений духовенством Греко-Католицької і Православної автокефальної Церков. Про те, що церква Параскеви в селі Космач належить до ранніх культових споруд, свідчать, зокрема, акти першої візитації Коломийського деканату з 25 січня 1741 року, які стверджують, що “Церква св. Параскеви-мучениці” збудована в 1718 році коштом космацького жителя Матвія Батаманчука. Церква Параскеви — оригінальний твір народного зодчества України ХVІІ— ХVІІІ ст. Перекази свідчать, що Олекса Довбуш допомагав церкві Параскеви, тому в народі її називали Довбушевою. В. Грабовецькому та його колегам-науковцям не вдалося у роки страшного компартійного лихоліття врятувати Довбушеву церкву, ні унікальних реліквій із неї. Партійна диктатура злочинно зруйнувала народну пам’ятку, бо, за словами її служителів, “біля неї поховані бандерівці”, “в церкві проводився вишкіл бандерівських старшин”… Немає більше в Космачі УЛАС САМЧУК:

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин