Гаряча тема · с. 5сторінка оригіналу ↗
ЖИВА ДУША ДОНБАСІВСЬКОГО КРАЮ
Слово Просвіти, №05 за 2006 рік
Донеччині “Малої Росії”. Але де ж тоді наші, українців, права, і чому це за нас так нахабно розписуються? Ми що — дали згоду поступитися рідною мовою?” Не можна не звернути уваги: щойно процитований лист — із сільської місцевості, й увиразнює те, що в умовах Донбасу отой згаданий авторкою черв’як мовного нищительства, фактично, проковтнувши місто, закушує сьогодні вже й селом. У зв’язку з цим я часто згадую лист Лідії Кобзар із Добропільського району Донецької області, який запам’ятався мені, може, не так змістом (зміст, на жаль, типовий), як прекрасною назвою села, що в ньому мешкає ця дописувачка. Золотий Колодязь — така ця назва, що, як на мене, тільки якимсь дивом уціліла та не була замінена свого часу на якесь Комуністичне, Ленінське чи Пролетарське. На жаль, пише Л. Кобзар, “майже й лишилося у нас українського, що сама ця назва села, хоча ще в повоєнні роки — я добре пам’ятаю — російською тут говорили тільки “зайди” — дядьки, що їх присилали на керівні сільські посади, або сільськогосподарські спеціалісти. Тепер же, хоча школа ще українська (…), навіть у навчальному процесі така неповага до української мови, що дітки намагаються “штокать” навіть удома, а, закінчуючи навчан-
НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Продовження. Початок у ч. 2, 3 за 2006 р.
“Отямтеся, Донбас — не той, який ви бачите з київських висот. Не треба плакати, що тут 51 відсоток українців. Він увесь український, за винятком кількох сотень негідників, які на дух не переносять України”. (Із листа радіослухача С. Тищенка з Донецька)
* * * Відтак попри все, і українців на Донбасі маємо понині більшість, і українська мова, хай і вельми пошкоджена, розбавлена суржиком, а все ж тут жива. А от про самопочування тамтешніх українців, значна частина яких у густій атмосфері звідусюди насаджуваного та пропагованого українозневажництва просто остерігається вдаватися до українського слова, розповідають інші листи моїх дописувачів. Ось пише Марія Брагіна з с. Куликове Новоазовського району Донецької області: “Як ще багато в нас на Донеччині працівників райдержадміністрацій, які нічого спільного не мають із незалежною Україною! Недарма ж свого часу в нас побили святійшого патріярха Філарета. Немала частина тих україноненависників — колишні райкомівці, які відкрито заявляють: “Ми сваєму атєчєству нікагда нє ізмєнім і язику тоже”. Тоді яке ж у них Атєчєство? — Україна, де вони владні крісла тримають, чи Росія? Парадокс! (...) Ну, а як уже “вліпили” нам на Донеччині російську мову в радянські часи, то так закріплюють її і надалі. А для демонстрування уваги до інших етносів наші чиновники кинулися в обійми з греками та євреями, до яких за радянських часів ставилися лише з презирством. Чому це така зміна у ставленні? А лише тому, що знаходять із ними спільне в курсі на політику “двуязичія”. У той же час навіть у селах, де мешкає і говорить своєю мовою маса українців, української мови від представників держадміністрації не почуєш. Навіть із професійним святом селян чиновник поздоровляє по-російськи. Тобто — українська мова не допускається, щоб і не звикали. Отак “вільно” ми живемо в… російській Україні. Це бачимо і з ситуації зі школами. Ніхто не відновлює тих раніше українських шкіл, які свого часу були переведені на російську мову. Ті ж 2-3 українські школи, які є, то — для показухи перед київськими гостями (...) Я переконана, насаджування у нас російської мови — то лисяча хитрість, суть якої зрозуміла: внєдріть в регіонах русскій язик, чтоби закрєпіть законом свайо гасподство навсєгда. Тобто переслідується мета: за допомогою російської мови виїсти Україну зсередини, як черв’як виїдає яблуко. Оце ж вона і є — окупація без бою! Доводячи в усіх ЗМІ, що в області українська мова не потрібна, фактично наші владці домагаються створення на ня, взагалі топчуть рідне слово. Лише якихось сорок років — і вже майже суцільне зросійщення, і вже наші дітки не українські!” “Боже, що з них, позбавлених родових святощів, виростає! — пов’язує дописувачка знеукраїнізування свого краю з рівнем моральності. — Ось 1 квітня, якраз у той день, коли в Ізраїлі — я вичитала — висаджується по всій країні тисячі дерев (правда, гарна традиція?), я стала свідком, як у самому центрі села, яке з усіх сторін пронизується нестерпними степовими вітрами, молодики винищували останній гай, що дістався селянам від колишньої поміщиці. Як я протестувала, як роз’яснювала — і про солов’я, якому ніде буде гніздитися, і про дітей і внуків, які вже не зможуть почути того соловейка, і загалом про екологію, — ніщо не допомогло. Чи дивуватися розгулові злодійства у нашому краї! Більшість самотніх старих людей цілими ночами чатує біля погребів або сараїв: ні втручання місцевої влади, ні міліції — всі розбіглися, рятуються, хто як може... Писала листа вночі, а вранці дізналася, що у сусіда забрано четверо останніх курей”, — закінчує свого листа Л. Кобзар. Як неспростовно проілюстровано в цьому листі те, як на наших очах стиралося українське обличчя Донбасу та як саме досягався той стан, що про нього лише сліпі та
Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Національна спілка письменників України Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Григорія Ващенка
Вечір ведуть Павло Мовчан та Володимир Яворівський.
Початок о 18 годині.
вдавано сліпі лукавці, недруги українства, можуть казати: так історічєскі сложілось... “Лише якихось сорок років, — варто повторити, — і вже майже суцільне зросійщення, і вже наші дітки не українські!” І як нерозривно з цим пов’язане — занепад моральності, наступ дикунства, жорстокості, грабіжництва, пияцтва, лихослів’я, інших проявів деморалізації — у цілковитій відповідності з тією закономірністю, що її свого часу довів і сформулював Олександр Потебня. “(…) Денаціоналізація, — попереджував він, — зводиться на погане виховання (підкреслення О. Потебні. — А. П.), на моральну хворобу (…), на ослаблення енергії думки; на мерзотність опустошення на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв’язку поколінь, що підростають, із дорослими, замінюваного лише слабким зв’язком із чужими, на дезорганізацію суспільства, безморальність, опідлення”. “Мерзотність опустошення”, “опідлення” — украй глибока враженість нашого люду та нашої землі цією так здіягнозованою хворобою. Дослідники звертають увагу на “південно-східну дугу” в Україні, для якої характерна пряма пов’язаність найвищого рівня злочинності або таких хвороб, як сифіліс, з місцями найбільшої концентрації т. зв.
абасів (аборигенів асимільованих), отже, і з російською школою, пресою, церквою і т. д. (абаси — то і є наша ненормальність (специфіка?), оскільки кількісно вони значно перевершують т. зв. міграсів (мігрантів асимільованих), що характерно для практично всіх інших країн (див.: О. Стрілецький. Дзеркало, що не збреше. — “Слово Просвіти”, ч. 8. 2002 р.). Згадаймо також слова відомого українського мовознавця ХІХ ст. Костя Михальчука, який так писав із приводу явища “етнологічної, моральної й інтелектуальної”, як позначав він — “калічі”: “Отже, скажемо по правді, що коли загрожує великоруській інтелігенції яка-небудь моральна небезпечність, то зовсім не з того боку, з якого вбачають її московські слов’янофіли, — не від західної цивілізації, а з того, з якого вони, либонь, і не здогадуються (…), а саме: від сильної домішки до неї прозелітів, котрі зраджують своїм власним національностям”. І далі: “Це не парадокс, а жива і щира правда. Хто має очі, тому не трудно вже й тепер бачити явні ознаки, які віщують великоруській спільності зазначене лихо”. Зокрема негативи морального стану російського суспільства, як його змалював, наприклад, М. Салтиков-Щедрін, К. Михальчук пов’язував також і з впливом на цей стан “спеціяльних продуктів всякого ренегатства” — тема, яка набула особливої, незмірно більшої актуальності вже в наші дні і на яку все частіше звертають увагу соціологи (наприклад, досліджуючи мовну ідентифікацію покараних за злочини, за хуліганство тощо). Яка, справді, мова переважає у злочинців в Україні? — риторичне запитання. Відтак уже ані краплини своєї життєдайної, цілющої вологи не може дати згаданий Золотий Колодязь для живлення загальнонаціонального скарбу — української мови. А крім нього, скільки їх є, інших висушених і спустошених Золотих Колодязів і загалом по ни-
Якщо раніше на все село, більше ніж у 300 дворів, був один чи два чоловіки, що пили, і про них знали всі (а жінок-випивох узагалі не було), то тепер на наше село вже в сто дворів таких п’яниць у двадцять разів більше, і, в основному, це не тутешні, а прийшлі до нашого краю “звідти”. “По-друге, в результаті наступу цієї буцімто культури до нас приповзла брутальна лайка, “отборний мат”, що став, на жаль, невід’ємною частиною мови мешканців села. Вийдіть на вулицю в нашому маленькому селі вдень чи ввечері — і ви почуєте мат і від хлопців, і від дівчат, від батьків і матерів, навіть від старих людей. Пройдіть по Маріуполю, побувайте у людних місцях — кожне третє чи четверте слово — російський мат, часто просто як прикладка, “для связки слов”. Для контрасту та задля моралі цей дописувач згадує своє дитинство. “Колись наша мати почула від когось із нас слово “чорт”, то так обурилася, що пообіцяла: “Ще раз почую — губи попухнуть”. І більше не чула”. Так само як чужовпливне явище розцінює він і заміну традиційного для українців “ви” у звертанні до батька та матері на фамільярне “ти”, у зв’язку з чим згадує, як школярем, зачувши від учительки російської мови, що батька-матір треба називати на “ти”, він, озброївшись цим новітнім знанням, почав підбирати момент, щоб застосувати те знання у спілкуванні з матір’ю. І ось, вирішивши, що цей момент визрів, він випалив під час копання картоплі у звертанні до матері: “Ти”. “Мати різко випросталася: “Що?!” Я отетерів. “Це хто я тобі — твоя подруга?” Після цього, зауважує автор листа, і аж по сьогодні на застосування цього ніби прогресивного педагогічного здобутку у взаєминах із матір’ю він не відважувався. Така ось розповідь, хоча я особисто вважаю, що повернутися до того віками узвичаєного, що споконвіків було в нашому народі у запрошують до Київського міського будинку вчителя (вул. Володимирська, 57) 9 лютого 2006 року на авторський вечір Анатолія ПОГРІБНОГО.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
