Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Традиційна культура · с. 8сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНА ЗЕМНА, УКРАЇНА НЕБЕСНА

Слово Просвіти, №05 за 2006 рік

Шановні читачі! Сьогодні ми знайомимо вас із постійною ведучою нової рубрики “Традиційна культура”. Це Людмила Володимирівна ІВАННІКОВА, кандидат філологічних наук, лауреат літературної премії імені Олени Пчілки, науковий співробітник відділу фольклористики Інституту мистецтвознав" ства, фольклористики та етнографії імені М. Т. Рильського НАНУ. Якщо у вас, любі читачі, виникнуть побажання і запитання, пишіть на адресу редакції. ПРЕМ’ЄРА РУБРИКИ ХТО МИ — ЯЗИЧНИКИ ЧИ ХРИСТИЯНИ? Свої роздуми хочеться розпочати словами Євангелії від Матфея з Нагірної проповіді Ісуса Христа: “Ви — світло світові. Не може сховатися місто, що лежить на вершині гори. І не запалюють світла і не ставлять його під посудину, лише на свічник, — і воно світить усім у хаті. Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі” (Мф., 5,4—16). Цими словами Господь наш Ісус Христос визначив роль і значення своїх учнів-апостолів, а через них і всіх християн для цілого світу і для всіх народів, що є на землі. Світло ж для тіла є око, — говориться в іншому місці, — і коли око твоє темне, то й усе тіло твоє в темряві перебуває. І не випадково так багато в Священному Писанні наведено прикладів, коли Ісус Христос відкривав очі сліпому чоловікові. Найбільш вражаючою щодо цього є притча про сліпого зроду (Іоан, глава 9, 1—41). Коли фарисеї допитували чоловіка, що прозрів, докоряючи йому, що той чоловік (Ісус) — грішник і не від Бога, прозрілий сліпець мужньо відповів: “Одвіку нечувано, щоб хто відкрив очі сліпому зроду! Якби він не був від Бога, не міг би був зробити нічого!” Отже, підсумовуючи, скажу, що всяке світло — і тілесне, і духовне — іде від Бога, начала всіх начал, начала всякого світла й добра, — а всяка темрява — від незнання Бога, від відсутності світла, тобто Самого Бога в душі й у повсякденному житті. Прозріння ряду євангельських сліпих означає насамперед їхнє духовне прозріння (поруч із тілесним), бо, прозрівши, вони побачили Того, Хто відкрив їм очі — Господа. Христос приніс світло людям, кожному з нас, — і всім передав, що перебували в темряві, — для того, щоб могли бачити й пізнати Бога, свого творця. Бо навіть і примітивних речей, навіть себе саму людина не може зрозуміти, в темряві перебуваючи. А як може осмислити щось таке, більше од неї?! Існує така східна притча. Двоє сліпих ішли дорогою і наткнулися на слона. — О, він схожий на пальму! Це справді пальма! — вигукнув один із них, обмацавши ногу. — Ти помиляєшся! — заперечив йому товариш. — Це зовсім не пальма, це — змія, — адже він якраз обмацував хобота. Вони розсварилися, і так розсердилися один на одного, що розійшлися назавжди в різні боки, кожен упевнений у своєму. Адже ні один із них не міг збагнути і осмислити того цілісного, що є весь слон, бо щоб побачити його і оцінити, потрібно бути зрячим… Ці двоє сліпих чомусь дуже нагадують мені сучасну ситуацію в Україні, коли деякі українці сваряться між собою і розбігаються в різні боки, намагаючись кожен зі своєї дзвіниці “обмацати” й оцінити нашу рідну українську культуру. Не маючи достатньо освіти і знань, не бажаючи перейнятися порозумінням зі своїм уявним антиподом, лінуючись врешті-решт розкрити свої духовні очі на це явище й осмислити його в цілому (бо для цього треба справді добре попрацювати фізично й духовно!), борсаються вони, опустивши голови, кожен у своєму куточку, і роздирають, і ділять, і шматують те, що нерозділиме й для кожного святе. Скажіть мені, дорогі мої українці, що в кожного з вас є син або дочка, — чи хоч хто-небудь із вас додумається до такого: взяти свою рідну дитину й починати ділити її між батьком і матір’ю, адже в неї можуть бути очі мамині, а волосся татове, а голос і хода бабусині, дідусеві, а характер іще когось із родичів? Правда ж, абсурд? А чи не стала вам народжена вами дитина чужою лише тому, що вона успадкувала якісь риси вашої “другої половини” або її батьків? Звичайно, ні. Навпаки, — скажете ви, — ця дитина нам ще рідніша, вона нас єднає як ніщо інше, в неї перелилися ми самі повністю, вона досконаліша і краща за нас обох. Чому ж тоді спадає на думку розривати на частини нашу народну тисячолітню культуру, яка ввібрала в себе найкращі перлини різних культур, релігій, мов, фольклору, обрядовості всіх живущих і переходящих на території України народів і народностей, етнічних груп, і витворила єдину цілісну неповторну за своєю красою й духовністю культуру, яку ми називаємо українською традиційною. І насамперед таким абсурдним “яблуком розбрату” на нинішній день є беззмістовна суперечка про “язичництво” як нібито своє, рідне, і “християнство”, як нібито чуже, нав’язане. Слухаючи суперечки, якось збагнула, що, виявляється, ніхто не знає толком, що він захищає і що критикує, що збирається відродити і що відкинути. Слухаючи так званих “язичників” (язичники ми всі певною мірою, а це ще з’явились якісь штучно витворені “псевдо” чи “неоязичники”), я прикро вражена тим, що, виявляється, вони й самі не знають, що ж таке те язичництво, і вся їхня компетенція зводиться до нападів на християн, а отже, скочується в царину богоборства 20-х років XX ст., а інколи й ще гірше — до антисемітизму, а в духовному плані — до сатанізму. Тож хочу відразу відмежуватися від таких богоборців, що, вимиваючи купіль, прагнуть викинути з ночов дитину — я, будучи науковцем, що вже понад 25 років вивчає нашу традиційну народну культуру, і також будучи православною християнкою, не бажаю і не вважаю за необхідне сперечатися з людьми іншої вагової категорії, що виступають на рівні сектантства. Але своїм святим обов’язком вважаю звернутися до всіх розсудливих читачів “Слова Просвіти”: учителів, студентів, школярів, істинних патріотів України, які справді люблять і хочуть знати досконало її мову, фольклор, мистецтво, звичаї та обряди, вірування, релігію, — всю духовну культуру та її великих подвижників, і творців, і дослідників, — із циклом статей, присвячених цій тематиці. Виконуючи заповідь Христа, яка й мене стосується, я хочу нести вам світло (бо й саме слово “Просвіта” звідти ж походить!), і насамперед світло свого знання, яке розкриє вам ті глибини ясно і просто, так, як вони розкрилися мені самій — без улесливості й фальші, без штучних мудрувань і пихатої псевдонауковості, що за останні 15 років заполонила уми нашої патріотичної інтелігенції тай звела її на манівці, в ті царини, про які я вже сказала, а ще страшніше — розсварила багатьох, відвернула від справжніх наукових досліджень витоків нашої історії, мови, культури, від щирої та активної праці на благо нашої держави і народу, від реального розуміння минулого і сьогодення — і всіх цих талановитих і сильних працівників кинула на боротьбу з уявним ворогом, а насправді, в духовному плані, — із самим собою, з власною СТЕЖКОЮ СВІТЛА І ЛЮБОВІ О. О. Мурашко “Благовіщення”. 1907—1908 рр. душею. Жаль мені до плачу, бо це справді гарні люди, які палко люблять Україну, але, взявши собі за правило “око за око, зуб за зуб” не розуміють, що без божественної любові, яка наповнює все, якою тримається світ, нічого творити не можемо — ні держави, ні мистецтва, ні самих себе. Світ любов’ю створений, ще не було ні неба, ні землі, а вже була вічна любов Божа, бо Бог — це абсолютна любов, і створені ми за образом Божим — то як же ми можемо відкидати взагалі любов. І не полюбивши свого ближнього (друга, односельця, одноплемінника, співвітчизника та інородця), ми не здатні полюбити весь народ у цілому, а отже, й свою батьківщину. Несправжня та любов, яка каже до свого брата кровного “око за око, зуб за зуб” — не вірте їй, не веде вона до світла, до істини! Справжня та любов, яка душу свою покладає за друзів своїх — і приклади цієї любові вам відомі (огляньтеся на запорозьких козаків або на всіх тих, що боролися за волю України, — вони перебували в божественній любові і з’єдналися з нею після смерті, і там зі сльозами споглядають на наш розбрат). Не може людина полюбити батьківщину небесну, з якої вийшла і в яку ввійде після смерті, коли вона не любить своєї батьківщини земної. Бог — любов, і Царство Боже, в яке ми прагнемо ввійти — Царство абсолютної любові. Людям, які не мають любові або які мають любов фальшиву чи нерозумну — не знайдеться там місця… Як я хочу, щоб усі ми були там… І ті, хто щиро вірить, і ті, хто помиляється… Знаєте, що я вам скажу? Якесь таке одкровення найшло на мене… Я справді люблю Україну з дитинства, усім своїм почуттям, помислом, серцем, кожною клітинкою душі й тіла… Люблю її пісні, яких я знаю з дитинства безліч. Люблю казки, легенди, всю незвичайну народну творчість. Люблю людей, од яких я записувала все це — їхні просвітлені дивні обличчя, схожі на лики святих (та з них же малювалися!), їхню дивовижну життєдайну мову, в кожному селі іншу, особливу… Люблю неймовірну красу природи (особливо чомусь Черкащину, Рось і Київ із його горами, і Дніпро), люблю неповторне мистецтво: вишивки, писанки, весь колорит народного вбрання; люблю наші свята, люблю колядувати, щедрувати, співати веснянок, плести купальські вінки… Усе це моє рідне, я вся зіткана з цього як полотно… А що значить для мене Великодня ніч у храмі, коли заспівають “Христос воскрес!”, коли радість свята, здається, пронизує весь простір… Але все це — Україна земна, видима, звична для всіх нас… Та є ще одна Україна — це Україна небесна, з якої ми вийшли і до якої ми йдемо. Україна небесна — для мене це наші пращури, які будували і боронили її і задумом своїм запалюють нас. Це ті князі, які були при витоках нашої державності — і князь Володимир, і княгиня Ольга, і Ярослав. Це ті перші руські святі, які своїм подвигом всю землю нашу освітили — насамперед Києво-Печерські святі, які тоді й тепер молитвами своїми тримають нас усіх. Це ті літописці, що принесли нам слово просвіти, нашу літературу й писемність. Це ті мученики й священномученики, що загинули “за віру православну”, боронячи Україну від нашестя татар і турків. Мощі їх спочивають нині в соборах і монастирях. Це, нарешті, наші запорозькі козаки, які теж покладали своє життя на віру й за Україну. Їх теж я б зарахувала до сонму мучеників, адже вони цілком свідомо йшли на смерть “за други своя”, бойовий клич у них був, як пише академік Д. І. Яворницький, таким: “Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий стерпіти всілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті, приставай до нас!” Що це? Це — свідоме шестя на смерть за Україну і за Христа, достойне слави, і слава їхня лунає не лише серед нас, нащадків, а й у Бозі! Наша Небесна Україна — це всі ті святителі, починаючи з Іларіона, Петра Могили, Димитрія Ростовсько-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин