Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · с. 10сторінка оригіналу ↗

ЄВГЕН ДУДАР: «Я НЕ КРИВИВ ДУШЕЮ»

Слово Просвіти, №05 за 2006 рік

Президія Національної спілки письменників України висунула Євгена ДУДАРЯ на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка за двотомник вибраних творів “Галерея чудотворців” (2003). Із номінантом я зустрівся в його київській “келії” — в однокімнатній квартирці на Гарматній (певно, недарма цей вояка мешкає на вулиці саме з такою назвою). До речі, в “Галереї чудотворців” автор так рекомендує себе: “Постать. Літера" турно"мистецька. І трішки громадсько"політична. Величина — 168 сантиметрів (бо" сий). Суспільна вага — 60 кг (голий). Народився, як усі. Ріс, як усі. Їв менше, ніж усі. Спав менше, ніж усі. Вчився більше, ніж усі. Працював більше, ніж усі. Тому й став сатириком. Дівчат любив (і люблю) більше, ніж усі. Тому в душі — лірик”. До цього додамо, що Дудар Євген Михайлович народився 24 січня 1933 р. в с. Озерна Зборівського району Тернопільської області. Заслужений діяч мистецтв України (1993), лауреат літературної премії імені О. Вишні (1985), лауреат міжнародної премії імені П. Орлика (1995), лауреат премії імені М. Годованця (1997), лауреат премії імені П. Сагайдачного (2000). Автор понад двадцяти книг і численних публікацій у періодиці. Окремі його твори перекладалися багатьма мовами світу. Він чудовий виконавець своїх творів. Понад десять тисяч виступів, творчих вечорів, радіо" і телезустрічей — це ще одна яскрава і не менш вагома сторінка творчого доробку відомого сатирика. Євген Дудар — художній керівник Всеукраїнського фестивалю гумору і сатири “Вишневі усмішки”. За боротьбу своїми творами проти тоталітарних режимів письменника нагороджено “Золотою медаллю Тараса Шевченка” (Спілка визволення України, Австралія, 1990). — Євгене Михайловичу, як Ви ставитеся до тверджень, що укра' їнські сатирики, гумористи вимира' ють? — Я доволі часто чую такі думки. Є люди, які навіть зумисне їх розповсюджують, бо хочуть, щоб сатирики справді повимирали, щоб нормальні люди повимирали, щоб патріоти України повимирали, — тобто, щоб зникли ті, хто несе код української нації. Комусь вигідно, щоб українського письменника не видно було на екранах телевізорів і майже не чутно по радіо, навіть на каналі “Культура” в радіопередачах “Від суботи до суботи”, “І знову зустріч” постійно лунають одні і ті самі без роду, без племені “хохмочки” з анекдотами. Ви можете зауважити: “Гордон запрошує діячів культури”. Але ж самі знаєте, кого він запрошує: зазвичай не українського митця, а когось “оттуда”, а якщо тутешнього, то з нахилом до неукраїнського. Українські митці практично не можуть пропагувати свою творчість по радіо чи телебаченню, які нині мають найпотужніші можливості. Ось перед Вами мій двотомник, котрий вийшов тисячним накладом. Що таке тисячний наклад для сорока шести мільйонів населення? Мізер! Хто ж прочитає? Зрозуміло, що певний телеканал такою передачею, як, наприклад, “Новинки літератури” “підтягнув” би ситуацію. Я й сам, по честі кажучи, не відмовився б вести передачу “Новинки сатири”. Але для цього потрібно не тільки моє хотіння. Як художній керівник фестивалю гумору і сатири “Вишневі усмішки”, я об’їздив майже всі області України, де ми провели відбіркові конкурси. Раніше це не вдавалося робити, бо зазвичай у нас спонсорують коліна або пупи на сцені. Та ось нарешті завдяки депутатові Верховної Ради Володимиру Стретовичу, який любить гумор і турбується про нього, справа зрушилася. Виявлено дуже багато талановитих дітей, молоді, зрілих гумористів, про котрих не знають іноді навіть на місцях. З іншого боку, ніби немає українського репертуару. Східна Україна зациклена на Павлові Глазовому і “глазовізмах” (тобто під нього пишуть). На Західній Україні зациклилися на Володимирові Пушкареві, котрий написав гумореску про те, як дядько приїхав з Америки і не міг мене це не цікавить, манкурт є манкурт, шовініст є шовініст. Я знаю багатьох, хто із біло-блакитних перефарбовувався в помаранчевих, а згодом — навпаки, або у щось сіро-буро-малинове. У цих людей патологічний, так би мовити, нюх на гроші. А має бути честь, совість і гідність митця. Інакше закиданий тими грішми, в них і здохнеш, вибачте. — А що то за історія, коли Ваша книжка, видана стотисячним накладом, була знищена? — Устигли знищити сімдесят тисяч. Називалася та доволі солідна за об’ємом книжка “Штани з Гондурасу”. Складалась із вельми гострих творів, один із них стосувався великої персони з президентської адміністрації. Раніше, коли цей твір був надрукований у “Вечірньому Києві”, “зверху” зателефонували: “Що ви собі дозволяєте?” Отже, зі складу викрали левову частку накладу книги і спалили в топках шостої ТЕЦ. Потім, скільки я не добивався, слідчі служби мовчали і тихенько все спускали на гальмах. Я довідався, куди сліди ведуть, але люди, котрі про це розповіли, просили мене: “Євгене Михайловичу, у нас є діти, родини, ми благаємо Вас, не ворушіть це кубло”. — Чимало подій у Ваших оповіданнях відбуваються на хуторі Мозамбік. Що це за хутір з такою дивною назвою? — Справді, чому хутір Мозамбік? А не фазенда, наприклад? Річ утім, що я дуже не люблю дурного мавпування. Колись давненько демонструвався бразильський серіал, і всі у нас почали говорити: “Фазенда, фазенда”. Я мав тоді хату в селі Галинка на Київщині, стареньку, дерев’яну, похилу, миші бігали-то по ліжку, то по мені. Треба було щось нове будувати, але фінанси співали романси. Адже я не шулер, як, наприклад, один спритник, що, ледь ставши редактором впливового журналу, вимахав дачу, або як другий спритник, що очолив видавництво і прихопив усю житлову площу, призначену для колективу. Я також не належу до тих “маестро”, що вміють знайомитись із впливовими людьми і доїти їх. Щоправда, мені свого часу запропонували в письменницькому кооперативі в Кончі-Заспі земельну ділянку: “Нате місце, будуйтеся”. Я відповів: “Вибачте, не візьму, не можу. По-перше, мені доведеться все життя працювати на будівництво, по-друге, жити між талантами — надто важко, краще я собі куплю в звичайному селі хату, а з талантами зустрічатимуся тільки на з’їздах або під час якихось зборів”. Одне слово, я за невеличкі гроші придбав хатку в селі Галинка, котре чомусь жартома називав Гондурас, там же написав відому книжку “Штани з Гондурасу”. Потім розпочалися всілякі життєві колізії, ту місцевість накрила пляма радіації, довелося міняти дислокацію. Якось я виступав у селі Кожанка на Фастівщині, мені дуже сподобалося розкішне озеро, адже я рибалка, сподобались люди. Коли мене спитали: “Що б ви хотіли найближчим часом?”, я відповів: “Купити у вашому селі хату”. Мені швидко знайшли недобудовану, я через два тижні купив, якось добудував, і таким чином маю хату в Кожанці. Згодом це село назвав жартома “хутір Мозамбік”. Тут знову-таки була своя передісторія. Якось у Палаці “Україна” під час фестивалю “Вишневі усмішки” ми розмовляли з Павлом Глазовим. Він каже: “У Вас є герой Ваня Молдаван. Чому б Вам не зробити його постійним персонажем”. Я відповів: “Павле Прокоповичу, постійний персонаж набридне, треба щоб різноманітні були”. Але згодом побажання Глазового певною мірою справдилося, один із моїх персонажів Гаврило ніби втік в африканський Мозамбік і пише звідти листи. Потім Мозамбік трансформувався в хутір Мозамбік, а Гаврило виявився звичайним українцем, що мешкає на березі вигаданої Лімпопо. Поволі з моєї подачі сюжет про хутір Мозамбік по телевізору показували, по радіо згадували, на моїй візитівці написано “хутір Мозамбік”. Дійшло до того, що зі мною захотіли зустрітися працівники Мозамбікського консульства… Ось таким чином я тринадцять років тому “прописав” Африку в Європі, тоді в нашій країні був жахливий хаос. Та й нині дивні скакання, ідіотські вигуки у Верховній Раді іноді не відрізняються від мавп’ячих, ну, може, лише тим, що їх носії так уже понаїдали фігури, що не можуть улізти в парламентські крісла, треба їх розширювати. Якось камера зафіксувала, як один комуніст, що колись кричав: “Геть жирних котів!”, ніяк не міг витягнути своє добро з крісла. У цьому розумінні нам, певно, далеко до субтильної Африки. — Я пам’ятаю Ваші оповідання за радянських часів, вони були більш гумористичні, ліричні, побутові. А нині вельми відчутний крен у політику, в публіцистику. Це потреба часу? — Повернімося на початок дев’яностих. Коли проводився референдум про незалежність, я страшенно переживав і просив-молив Бога, щоб хоча б 51 % людей проголосували за незалежність. Я стояв біля вікна квартири і дивився, чи йдуть люди на дільницю. Дав собі обіцянку: якщо Господь допоможе, національна свідомість прокинеться, і українці проголосують за незалежність, я тоді залишу сатиру, займуся тільки гумором, смішитиму співвітчизників. Але сталося так, що я, навпаки, менше став смішити, а почав закликати до національної совісті. Сатирик — той самий лікар. А порядний лікар ніколи не скаже хворому (якщо вкрай назріла операція): “Заліковуй хворобу примочками, настоянками або пігулками”. Він скаже: “Це треба негайно вирізати”. Буде боляче, але життя того вартує. Потреба кардинального втручання в події змушує бути політичним сатириком. Хоча у мене назбиралося чимало розпочатих гумористичних творів, але я мушу відгукуватись на злобу дня. Ось, наприклад, натрапив на телепередачу, в якій брав участь депутат російської Думи українофоб Затулін. Він же буквально плюється на Україну, по-хамськи звинувачує нас в усіх гріхах. Ну як можна, маючи національну гідність, спокійно сприймати таких хамів, які топчуть нашу культуру, історію! Затулін репетує щось про Чорноморський флот. Та заберіть той флот і йдіть собі, хто вас тримає… “Ауфідерзеен”, — як казав Вітя Царапкін з хутора Мозамбік. — Євгене Михайловичу, щоб не склалося враження, що Ви дуже войовничий сатирик, розкажіть про смішні випадки, які з Вами траплялися. — Життя-то, взагалі, трагікомічне. У тому ж “Мозамбіку”, наприклад, такий випадок трапився. Якось у черговий раз суттєво підвищилися ціни. Маленька дівчинка похвалилася мені: “Дядю Женю, як добре, що моєму татові вибили зуби до першого квітня, бо після першого квітня вже було б дорожче”. Або таке. Я люблю майструвати. При цьому обожнюю цвяхи, на-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин