Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · с. 11сторінка оригіналу ↗

«МІЖ ПЕКЛОМ І РАЄМ»

Слово Просвіти, №05 за 2006 рік

НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Напрочуд чутлива до сучасності, Галина Тарасюк резонує з нею серцем та інтелектом, завше прагне бачити водночас джерела й широчінь життя, цвітіння й плоди людського буття у цьому жорстокому світі. Тож і в новому романі, взявши за його визначальну інтригу трагедію непересічного кінорежисера, повного райдужних надій після здобуття Незалежності, проводячи його всіма колами сучасного збайдужіння влади до творчої особистості (бо ж справді: “Усі усіх не люблять — це біда.// Це чорний дим невидимого пекла”, Ліна Костенко); ледь не памфлетно відтворюючи це повільне вбивство справжнього таланту сірими тимчасовцями, що присмокталися до владної дійки, письменниця сягає своїм прозрінням і в історичні глибини народу. Ні, вона ніде не волає, як це ще можна почути на сучасних мітингах та в парламенті: “Чому ми такі? Що ми за народ такий?” — через свого героя, котрий задумав фундаментальний фільм (і написав сценарій!) про унікальну постать нашої духовності — святого Антонія Печерського, Галина Тарасюк, на відміну від Дена Брауна з його примітивно-туманними натяками на масонський Пріорат Сіону (“Код да Вінчі”), веде нас до справжніх витоків українства — до первозданної чистоти язичництва, богам якого до Володимира Хрестителя ми вірили незрадливо. Недарма ж сьогодні на язичницькому календарі 7513 рік. Вочевидь, наш цивілізаційний код започатковано, мабуть, ще в трипільській культурі чи й глибше. У тих наших пращурів не було поняття гріха, який треба спокутувати, — вони його просто не мали, бо не дозволяли собі переступати межі, визначені суворою традицією… І герой роману — кінорежисер Мирон Волинець, і герой його сценарію — Будимир (Мирко) із Любеча, що за християнства візьме собі ім’я Антоній, тобто той, що готовий до боротьби), — вихідці з язичницької ойкумени, Волині. Вони настільки близькі духовно, що митець уже не здатен відокремити себе від того отрока, якого після розгулу варязької дружини князя в лісах преподобний Іларіон приводить до Києва і висвячує на ченця. “Поволі фільм вимальовувався в його уяві, заполонюючи усе єство, кожну клітинку, кожен нерв, перетворюючи Мирона у неадекватного дивака з роздвоєною між двома паралельними світами психікою. Йому здавалося, що у XXI столітті зосталася тільки його фізична оболонка, а вся його мисляча і творча сутність давно переселилася на тисячу літ назад, у Київ історичний, у звитяжну, криваву епоху Київської Русі — раннього, ще світанкового українського ренесансу, Відродження, яке почалося з народження чи не найяскравішої в нашій історії, на думку Мирона, харизматичної постаті — Антонія Печерського...” — читаємо ми на початку роману і ледь не одразу натрапляємо на слушну, власне, кодову заувагу: “Офіційну акцію хрещення Києва, а отже, й Русі, Володимир зорганізував приблизно наприкінці літа 998 року. Рішення здавалося несподіваним, адже незадовго перед тим сам наказував звести на горах могутнього ідола Перуна, якого призначив єдиним (чи найголовнішим) богом русичів, а на долах київських — розкішну фігуру берегині Мокоші — обоє з дерева, міді, золота й срібла. А відтак сам позбиткувався над божествами. От звідки у нас таке непостійне, свавільне непоштиво-варварське ставлення до релігії... як і до всього, що об’єднує — аж до соборності і державності...”, — гірко роздумує Мирон Волинець, розуміючи, що всю нашу історію щось жорстоко несе в глухий кут. Відчувши у собі живий дух Антонія Печерського, невтомний кінорежисер прагне будь-що воскресити для своїх сучасників святий образ цього національно-духовного подвижника. Не може бути, щоб Антоній не залишив по собі жодного писаного слова, — б’ється у пристрасних роздумах митець. Не міг Бог допустити такого варварства. А якщо навіть він не написав сповіді свого життя на телячій шкурі, то мають оті слова його бути на вічних скрижалях небес. Для тих, хто прийде колись і зможе їх прочитати. То чи цей священний жереб не випав йому, Миронові Волинцю? Чи не зчитує оце він свої внутрішні монологи, ба, й увесь кіносценарій, із пам’яті віків, озвучуючи думки Печерського старця? Може, це і є його земна місія — повернути святого Антонія з безмов’я затвору — окраденій нечестивцями Україні?.. Але як же дружно, як одностайно не дають йому цього зробити! Чого ж це така глуха стіна байдужості виростає сьогодні навколо справжнього митця, навколо кожного непересічного таланту?.. І наразі він чує голос невмирущої Доброніги: — Ти ж їх усе одно не переконаєш, бо їм нічого не треба. Їм не треба такої України, якої хочеш ти. Собі вони збудували райську, а нам залишили бідну, нещасну, принижену, за волю якої можна собі боротися по екзилях та тутешніх верховних радах скільки душа забажає. Вони іншої України не хочуть, бо вона не захоче їх... Фільм його мав бути не тільки про славу і безсмертя, а й про найганебнішу, найтяжчу, незаживну виразку української душі — про зраду. По серії — на кожну зраду. І на кожну славу... Це заявлено вже на початку роману. Багатосерійний ігровий фільм про державу, мрію про неї, поганьблену розбратом, запроданством, злотолюбієм, понищену саможерством, і то не лише теперішнім — інтелігентсько-сіросвітним хохляцьким, а ще тисячодавнім — лицарським руським... Упродовж усього роману, як дві течії (холодна і тепла!), дотикаючись і розходячись, струмують два часових плини — історія переходу від народного язичництва до князівського християнства й сучасна перехідна доба, навдивовиж позначена аморальністю й невіглаством, і, здається, ще брудніша й цинічніша, ніж попередня. Історія клонує ті самі конфлікти і таких самих діячів, незалежно від того, чи вони в шапці Мономаха, чив костюмі від Вороніна. “Боже мій, — питав себе, — хто нам сказав, що ми в масі своїй стали кращими й мудрішими за цю тисячу років? Так само “земля наша велика й багата, але ладу в ній нема”, те ж засилля варягів і хозарів, ті самі обри, орки, печеніги й половці чигають на душі наші з дикого степу брудної політики, та ж гризня і брань між православними!.. А ми кудись усе біжимо та біжимо, котячи очима по землі, та сердито штовхаємо диваків, що зупинилися на дорозі, щоб поглянути на небо… А скільки їх, життям затюканих-заматюканих, пробігає вгору-вниз попри історію свою, так ніколи й не глянувши в її бік?.. І даремно питати-волати: “Куди ви біжете, скорочуючи бездумно поспіхом собі шлях у ніщо?” У кожному з нас волає такий голос пращурів. Але чи дослухаємося ми до нього? Чи й знаємо, що він адресований нам? Ще В. Винниченко зазначив, що українську історію не можна читати без брому. Не менше крає кожну чесну душу і новий роман Галини Тарасюк. Однак не хочеться обривати відгук на нього на цьому гіркому факті. Краще згадаємо: романний режисер письменниці мріяв зняти фільм, “пронизаний світлим пафосом, як електричним струмом високої напруги... Хай це сьогодні й не модно — пафос і пристрасть, як усе високе і святе. І саме тому своїм пафосом фільм повинен будити в душах похряслого в злиднях, братожерстві, політичному лайні, сексі, горілці, наркотиках народу прагнення ідеального, чистого і світлого, прагнення чесних поводирів, знакових особистостей. І тоді вони з’являться! Ними вибухне примітивна сірість, як злежалий віками торф — вогнем. Інакше ми залишимося отарою овець, яким не треба ні Шевченка, ні України, ні Бога”… Роман присвячено світлій пам’яті відомого українського кінорежисера Володимира Андрощука, чоловіка письменниці. Прошитий сценарієм головного героя, немов золотою ниткою, він чи не найбільше з усіх творів письменниці проситься на екран. Тільки ж хто із наших кіномитців наважиться повторити долю Мирона Волинця? z Леонід ПАСТУШЕНКО, м. Вінниця У чернівецькому видавництві “Місто” побачила світ нова книжка Галини ТАРАСЮК “Між пеклом і раєм”. За цей та попередній роман (“Дама останнього лицаря”, 2004) редакція журналу “Березіль” спільно з редакцією газети “Буковинське віче” висунули письменницю на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин