Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Григорій ГАРКУША:

Слово Просвіти, №05 за 2006 рік

НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Народний артист України, соліст Націо" нальної філармонії, професор Національ" ної музичної академії України імені П. І. Чай" ковського Григорій Якимович ГАРКУША — майстер вітчизняного вокального мистец" тва, голос якого (теп" лий, заворожуючий баритон) знають і люблять не лише на Батьківщині. Високий рівень професіоналіз" му, цілеспрямова" ність і наполегливість у досягненні високих результатів — най" важливіші складові успіху співака. — Моє дитинство, — розповідає Григорій Якимович, — пройшло на Дніпропетровщині у важкі післявоєнні роки. Батько, повернувшись із фронту, вимушений був тяжко заробляти на життя ковалем, адже нас у сім’ї було п’ятеро. Незважаючи на це, в родині завжди лунала музика. Тато вправно грав на балалайці та мав від природи прекрасний баритон, який мені та моєму молодшому братові Віктору — солісту Дніпропетровського театру опери та балету, нині завідувачу кафедри вокального співу в музичному училищі імені М. Глінки,— поталанило успадкувати. Початкову музичну освіту я отримав у Дніпропетровському музичному училищі, де навчався по класу баяна. Саме там уперше далися взнаки мої яскраві вокальні дані. Доленосною стала зустріч із відомим співаком, солістом Великого театру в Москві Олексієм Івановим, який приїздив із сольним концертом до Дніпропетровська. Прослухавши мене, він порадив складати вступні іспити саме на вокальний факультет Московської консерваторії, і не помилився. Незабаром я став першим юнаком із Дніпропетровщини, якому в ті післявоєнні роки судилося вступити до славнозвісного вищого навчального закладу столиці колишнього Радянського Союзу. — Поділіться спогадами про життя та навчання у Московській консерваторії. — Студентські роки, мабуть, найцікавіші в житті кожної людини, адже ти — молодий, талановитий із великим запасом енергії і сподіваннями на багатообіцяюче майбутнє. За цей період мені випала неоціненна можливість спілкуватися з багатьма видатними музикантами та яскравими творчими особистостями. Як зараз пам’ятаю свій дебют на сцені Оперної студії консерваторії, де мені, студенту II курсу, випала нагода виконати доволі складну партію Євгенія Онєгіна з однойменної опери великого російського композитора П. І. Чайковського. Після спектаклю до мене підійшов сам Сергій Якович Лемєшев — соліст Великого театру, відомий ліричний тенор, неперевершений виконавець партії Ленського, що тоді також обіймав посаду художнього керівника Оперної студії при Московській консерваторії, та, міцно стиснувши мою руку, щиро привітав мене й побажав подальших творчих успіхів. Для мене, молодого співака, це був справді прекрасний знак. Не похваляючись, скажу, що лише кілька осіб з усього вищого навчального закладу (серед них був і я) отримували упродовж п’яти курсів підвищену стипендію за гарну вокальну природу, за голос та успіхи в навчанні, яку наш тодішній ректор випросив в уряду. На той час це суттєво полегшило моє матеріальне становище. А яким бурхливим було мистецьке життя у далекі 60-ті в тодішній столиці величезної держави?! Я не встигав слідкувати за афішами, стільки цікавих концертів відбувалося тоді в театрах, філармонії та багатьох інших залах Москви. Святослав Рихтер, Яків Зак, Лев Оборін, Давид Ойстрах, Леонід Коган, Мстислав Растропович, Герберт фон Караян, Арам Хачатурян, Іван Козловський — ось декілька зіркових імен із того величезного списку відомих виконавців, чиї виступи мені пощастило почути. — Чи мріяли Ви про кар’єру оперного співака після закінчення консерваторії? — Повернувшись в Україну, я відразу потрапив на прослуховування до Київського оперного. Тоді якраз із театру пішов Юрій Гуляєв, тож мені сказали: “Нам потрібний співак, який уже сьогодні замінив би на сцені самого Гуляєва”. Не міг я зразу стати Гуляєвим, та й мріяв про інше — залишитися Гаркушею... — На мій погляд, Вам це вдалося! — Дякую за добрі слова. Можу лише додати, що в цій справі не останню роль відіграли моя наполегливість, цілеспрямованість, здатність мужньо витримувати життєві випробування, а також рятівне почуття гумору, які я генетично успадкував від моїх дідів, прадідів по лінії батька. Із покоління в покоління переказували в родині славні сказання про мого пращура — запорізького козака на прізвисько Шестерня, на честь якого і назвали наше рідне село, де мешкали його нащадки, а за радянської влади — колгоспники Гаркуші. — Наскільки мені відомо, Ви — один із небагатьох співаків, у програмі концертів якого чільне місце займають військові пісні Другої світової війни. — Щороку під час великого свята Дня Перемоги я за власною ініціативою організовую урочисті сольні концерти не лише у філармонії, а й в інших залах столиці, на які завжди запрошую ветеранів. Адже ці люди — справжні герої, і заслуговують уваги й пошани не лише раз на рік. Я вважаю, що це мій прямий обов’язок: створити справжнє свято нашим визволителям із квітами та прекрасною музикою і заспівати для них так, щоб під час виконання священних пісень Перемоги ожили незабутні хвилини їхньої молодості. — Мабуть, із кожним ар' тистом, незалежно від виду мистецької діяльності, під час виступів трапляються якісь цікаві незаплановані ви' падки, сюрпризи. Чи було щось подібне із Вами? — За ці 35 років роботи в Національній філармонії України мені довелося об’їздити з концертами чи не всі великі та малі міста України, виступав і на сценах багатьох країн світу: в США, Канаді, Фінляндії, Норвегії, Югославії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, у В’єтнамі й Іраку. Пам’ятаю, здається, на Сумщині в переповненому залі музичної школи я співав потужної сили й неймовірної краси романс М. Лисенка “Безмежнеє поле” на вірші І. Франка. Емоції та почуття переповнювали мене, а голос так легко й прекрасно лився, що я на вершині свого піднесеного стану з неперевершеною міццю узяв під час кульмінаційного моменту верхню ноту “соль”... За якусь мить почув страшенний тряскіт скла, — то впав зі стелі й розколовся на маленькі шматочки плафон. На щастя, він висів у проході й ніхто з присутніх не постраждав! Інша цікава історія пов’язана із виступом у далекому В’єтнамі. Після виконання власної сольної програми я на завершення заспівав мовою оригіналу патріотичний твір “В’єтнам — Хо Ши Мін”, що вважається другим гімном цієї країни. Глядачі одночасно підвелися зі своїх місць і, поклавши руку на серце, співали разом зі мною. Після концерту мене, ніби справжнього героя, вшановували чи не всім залом, адже мало хто, як мені пояснили пізніше, з приїжджих співаків удавався до таких спроб… — Григорію Якимовичу, серед музикантів існує думка, що не кожний видатний вико' навець може одночасно бути і добрим викладачем. Як же Вам усе'таки вдається поєд' нувати таку активну вико' навську діяльність із педаго' гічною? — Справді, в історії музики трапляються такі приклади: Рихтер — неперевершений піаніст-віртуоз, практично ніколи не займався викладанням, так було і з відомими вокалістами Лемєшевим і Козловським, які до останнього дня свого життя співали, але практично ніколи не давали уроків вокалу. На мій погляд, нелегку роботу вчителя, вихователя, який часто стає головним життєвим наставником, обов’язково потрібно любити, інакше ти просто не маєш морального права працювати в цій царині. Вам не змалювати того відчуття, що приходить під час яскравих вдалих виступів твоїх учнів, які насправді — твоє пряме продовження, твоя гордість... У моєму вокальному класі навчалися Роман Сухий, що нині співає в Америці, Тамара Сокур, яка викладає у Пекіні. Мій колишній учень — гарний бас Петро Максимович — артист відомого квартету “Гетьман”, а тенор Дмитро Кузьмін — соліст-стажер Національного театру опери та балету. — Як Ви гадаєте, до яких заходів потрібно вдатися на' шій владі задля підвищення загального рівня вітчизняного мистецтва? — На мою думку, Міністерству культури та туризму України бажано значно більше уваги приділяти саме молодим митцям, яким у ці складні часи політично-економічних перетворень, коли на радіо та телебаченні процвітає суцільний шоубізнес, коли закриваються різні мистецькі заклади, а відтак — скорочуються робочі місця, — живеться найважче. Також хотілося б відчути значущу підтримку Міністерства культури в організації концертів та інших мистецьких заходів на державному рівні. Адже справді, нині має можливість співати і грати той, у кого є величезні гроші, за які може знімати недешеві концертні зали та майданчики, купувати дорогий ефірний час на радіо і телебаченні та гучно себе рекламувати. Слід відзначити, що така політика купівлі-продажу не завжди позитивно впливає на розвиток вітчизняного мистецтва в цілому. — Який свій виступ Ви можете назвати найяскраві' шим у житті? — Якось мені довелося співати у грандіозному концерті, що відбувся у Національному театрі опери та балету якраз напередодні другого туру виборів Президента України, коли в суспільстві панували побоювання та острахи за майбутнє. Перед виступом, стоячи на сцені багатолюдного залу, своє привітання я розпочав такими словами: “Через тиждень відбудеться чи не найважливіший день в історії нашої країни...” У відповідь — несподівана тиша, я продовжив: “Сподіваюся, що кожен із нас зробить той вибір, що йде від серця та розуму... І тоді ми будемо жити заможно — по-європейськи!” Тут на моїх очах зал несподівано вибухнув тисячами голосів, що скандували: “Ющенко, Ющенко!” Це було дивовижне видовище. — Приємно, що в мис' тецьких колах завжди були і є люди, які, незважаючи ні на які політичні обставини та матеріальні блага, мужньо відстоювали свою непохитну точку зору… — Так, тому правителям і чиновникам у різні часи існування багатьох держав світу впоратись із нами було найважче... — Григорію Яковичу, а як Ви проводите вільний час? — Насправді вільного часу за концертами, гастролями та репетиціями в мене лишається зовсім небагато. Як правило, я проводжу його в тісному сімейному колі з вірною дружиною Людмилою, яка одночасно на більшості моїх концертів майстерно виконує роль акомпаніатора, адже в минулому вона — блискуча випускниця фортепіанного факультету славнозвісного Московського музичного інституту імені Гнєсіних, сином Андрієм і донькою Діаною. Окрім співу, я на диво гостям доволі вправно граю на гармошці та вистукую на ложках — навчився у батька. При цьому ложки обов’язково повинні бути залізними, а не дерев’яними, як прийнято у Росії, тоді звук гучніший і чіткіший. — Наскільки я знаю, 9 лю' того в Колонному залі Націо' нальної філармонії України відбудеться Ваш творчий ве' чір. Що Ви будете співати? — Будь ласка, не ображайтеся на мене за деяку мою нещирість, — докладно висвітлити це питання я поки що не можу. Скажу лише, що планується грандіозний за задумом проект, адже я хочу, щоб цей концерт став справжнім апофеозом моєї багаторічної мистецької діяльності. Саме на цьому вечорі повинні розкритися не лише мої виконавські таланти, а й організаційні та режисерські. У концерті братимуть участь відомі творчі колективи й музиканти. Запрошую усіх небайдужих до вітчизняного мистецтва та палких шанувальників співу розділити зі мною радість звучання нашої пісні. z Запитувала Олександра ТИМОЩУК Досягнення вершин майстерності у будь" якому виді музичного мистецтва — це, безпе" речно, успіх. Уміння ж на професійному рівні оволодіти тонкощами виконавського мистец" тва та, не зупиняючись на досягнутому, самос" тійно засвоїти техніку симфонічного диригу" вання дано далеко не кожному. З цього боку цікавою є творча діяль" ність талановитого піа" ніста, видатного дири" гента й музичного дія" ча, організатора ан" самблю “Київська ка" мерата”, народного ар" тиста України Валерія Олександровича МА" ТЮХІНА. Ансамбль “Київська камерата” виник у 1989 році на основі двох відомих за радянських часів творчих колективів — Ансамблю старовинної музики “Гармонія”, створеного у стінах Київської філармонії, та Ансамблю камерної музики, організатором якого при Спілці композиторів у 1977 році став відомий піаніст, соліст Київської філармонії Валерій Матюхін. Тривалий час “Київська камерата” виконувала функції своєрідної творчої лабораторії Спілки композиторів України, завдяки чому було виконано велику кількість камерних творів українських авторів — Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича, Івана Карабиця, Олега Ківи, Юрія Іщенка, Володимира Зубицького, Ігоря Щербакова та багатьох інших. За роки свого існування колектив пройшов нелегкий шлях розвитку. Формування творчої долі ансамблю відбувалося за постійної організаторської підтримки його незмінного директора, провідного диригента Валерія Матюхіна, а також за участю відомих українських композиторів, народних артистів України — Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Івана Карабиця, які в різні періоди очолювали керівництво колективом. Репертуар ансамблю надзвичайно різноманітний — від музики раннього бароко до останніх творів авторів ХХI століття. Однак головною сферою творчої діяльності “Київської камерати” з моменту появи і по сьогодні є виконання та пропаганда музики українських композиторів, а також репрезентація їхньої творчості за кордоном. Будучи безпосередньо організатором ансамблю “Київська камерата”, Валерій Матюхін досить довго не наважувався зайняти коронне місце за диригентським пультом. Лише у 1992 році, майже через п’ятнадцять років від моменту народження творчого колективу, митець уперше вирішив спробувати себе як диригент. Тут йому знадобилися ті неоціненні піаністичні навички, що роками здобувалися за клавіатурою фортепіано, а саме: уміння відчувати у повному об’ємі гармонічну структуру музичного твору, згідно зі сти-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин