Мандрівки історією · с. 14сторінка оригіналу ↗
І НЕМАЄ МІЖ ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ МЕЖІ…
Слово Просвіти, №05 за 2006 рік
ІСТОРІЯ, ОЗБРОЄНА ЛОПАТОЮ — Олександре Борисовичу, почну з наївно' го, майже дитячого запитання… Ось ми йде' мо по місту, чи де завгодно, просто — по зем' лі, а наше минуле — не за спиною десь там, по' заду… — А в нас під ногами… — Чому, як воно там опинилося, адже лю' ди на цьому ж місці живуть постійно — упро' довж віків? — І найчастіше ми навіть не замислюємося над тим, що ходимо по історії… Кожен кубічний метр нашої землі збагачений рештками діяльності минулих поколінь — величезної їх кількості. Адже ця земля (принаймні Полтавщина) більше ста тисяч років тому вже була заселена. І вона таїть у собі стільки всього, що пов’язане з нашою історією…Саме тому я й залишаюся в Полтаві, хоча маю багато перспективних пропозицій. Наша земля зберігає багатий пласт історії. Де її можна знайти? У всіх населених пунктах, які виникли більше як 700—800 років тому, на території нашого краю їх близько сорока. Є особливі ареали в певних місцях: у Полтаві це південніше парків Петровського, Сонячного, там лежить три-чотири метри культурного шару нашої історії. А як вона там опинилася? Полтавці — люди завбачливі, вони все тягли собі додому… І настягали так багато, що врешті все те земля й накрила… (Усміхається). — Ви жартуєте, а я запитую серйозно. Як накрила — адже не було ні землетрусів, ні техногенних катастроф? — Так, не було! Це — типова безгосподарність, це — наша вдача. Ну, збудували люди дім, через півроку настелили ще шар землі на подвір’ї під газон, через два роки знесли старий ґанок — покинули у дворі й присипали новим шаром землі. А там — присипали розбите віконне скло…І таким чином на подвір’ї за п’ять—десять років наростає сорок сантиметрів культурного шару… А скільки ж полтавці накидали всього, скажімо, на Івановій горі! А “накидали” вони два з половиною метри… — І за який час? — За останні тисячу двісті років. І ще до того — чотири століття скіфської доби. Фактично від рівня давнього чорнозему ми “приростаємо”, піднімаємося вгору… Будуємо житло, воно розвалюється, зводимо на тих руїнах фортифікаційні споруди, потім на них влаштовуємо кладовище, на кладовищі ставимо собор, а після того його зносимо й накидаємо черговий шар… А культурний шар — то і є головне джерело археологічних досліджень. Археологія — це історія, озброєна лопатою, як сказав професор Арциховський, відомий археолог. І це справді так, бо археологія здобуває факти для науки, яка обслуговує найдавніші періоди історії людства.
ЯК ЗБЕРІГАЮТЬ КУЛЬТУРНУ СПАДЩИНУ — Розкажіть про найсвіжіші з віднайде' них “фактів для історії”… — Прикладів дуже багато, найсвіжіший ось лежить на моєму столі. Цю книгу — “Унікальний комплекс золотоординського часу поблизу Волошиного” — я написав разом зі старшим науковим співробітником Центру, асистентом Української медичної стоматологічної академії Андрієм Артем’євим, і викладачем Полтавського політехнічного коледжу Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут” Світланою Маєвською. Загалом над цими матеріалами комплексно працювали п’ятеро вчених різних напрямків. Щойно відбулася презентація цього вже 110-го наукового видання та 30-го монографічного дослідження нашого Центру. Воно продовжує серію видань “Старожитності околиць Комсомольська”, що започатковане минулого року. У цій праці вводяться до наукового обігу результати охоронних розкопок унікального поховального комплексу золотоординської доби. Він був виявлений восени 2003 року в невеликому кургані неподалік від села Волошине під Комсомольськом. Коли розчистили перекриття, то побачили кілька дощок, — то були деталі візка, напевне, гарби двоколісної. І якось ми відразу здогадалися, що тут похована незаміжня дівчина, — оскільки є залишки гарби. Виявилося, що це поховання 11—12-річної дівчинки-кочівниці, досить ординарне, жодних знахідок тут не передбачалося. Розчищаючи поховання далі, знайшли набір речей, невластивих для нас, — адже це Полтавщина, а не Єгипет чи Палестина! Ми мали аж чотири знахідки (це дуже “круто” — зазвичай археологи їх мають сотні, десятки!): уламок залізної пряжки від паска, шість гральних кісток, залишки шкіряної сумочки, ножичок. Ці речі й дали змогу провести унікальне дослідження: реконструйовано поховальну споруду, відтворено костюм дитини із заможної сім’ї, який складався з головного убору (шкіряно-тканинна стрічка з прикрасами із шовку та шкіряних шнурів), шовкової широкої сорочки вільного крою з довгими, широкими рукавами, нижньої сорочки, штанів-шароварів, де тонко і якісно оброблена шкіра, з елементами декору, була поєднана з текстильними вставками із шовку. До комплексу костюма входив жилет зі шкіри, аналогічної шкірі на шароварах. Доповнювали костюм м’які легкі шкіряні напівчобітки, прикрашені оксамитовими нашивками. Наша колега, художник-графік Ганна Коваленко здійснила близько двадцяти варіантів художніх відтворень. Щодо остаточного варіанта реконструкції — ми допускаємо хіба що (і то вже для скептиків) відсотків 15-20 неточностей. Палеостоматологічні й антропологічні дослідження дають уявлення і про стан здоров’я дівчинки, точніше — про її серйозні захворювання. Як наголошує Світлана Маєвська, унікальне не саме поховання — їх багато, унікальна робота археологів, які його досліджували. Їм вдалося зберегти те, що зазвичай “не зберігається”: розсипається, вже зруйноване часом, щойно віднайдене, — навіть від доторку пензликів, якими археологи розчищають такі знахідки. Щойно презентоване видання — одне з перших такого плану в Україні, рекомендоване до друку засіданням Вченої ради Інституту археології та Центру пам’яткознавства НАН України. Воно може здивувати науковий світ, але чи буде належно поціноване? Може, хіба через кілька десятиліть… Хоча матеріали цього дослідження будуть опубліковані за кордоном, — у збірнику праць Московського університету та в одному з наукових журналів Берлінського археологічного інституту. Втім, і після виходу монографії навряд чи ця робота завершиться. До речі, вона дуже зацікавила навіть слідчих! Ніхто не думав, що в Полтаві можна провести таке дослідження, спираючись лише на дотичні дані. Це були дуже складні пошуки… І це лише один із прикладів такої роботи. Можна знову ж розповідати про дослідження Більського городища скіфської доби VII—IV століття до нашої ери, якими Центр займається з перших років діяльності, — цього міста-держави, де міг бути стародавній Гелон. Починаючи цю роботу, навіть не думали про те, що тут із часом буде створено історико-культурний заповідник “Більськ”.
Ми підтримуємо тісні стосунки з українсько-німецькою експедицією, нині практично всі наші колеги друкуються у міжнародному збірнику, зініційованому пані Ренатою Ролле. Вона — почесний член Української національної академії наук, фінансує видання цього збірника, присвяченого сторіччю дослідження Більського городища, яке припадає на початок червня. Гадаю, відповідний збірник підготують і полтавці. — Які нині для Вас основні точки дослід' жень? — Наш Центр — невеличкий заклад, який виконує функції нагляду за пам’ятками, експертизу земельних відводів, а науково ми можемо “потягти” один-два серйозні проекти. Нині Комсомольський — найбільший. Але ми поступово підходимо до того, що в Полтаві має з’явитися відділ інституту археології — його можна було б створити спільно з Національною академією наук. Нам би хотілося це зробити. Адже маємо на Полтавщині сім тисяч пам’яток, а коштів не вистачає навіть на те, аби зробити відповідні паспорти.
МІСТИКА — ЦЕ ЗАРАЗ МОДНО, АЛЕ… — Кілька років тому в Полтаві ходили чутки, що під час будівництва Свято'Успен' ського собору розкопали поховання священи' ків… — І тут же й перепоховали… Це заслуга співробітників нашого Центру. Там було виявлено багато християнських поховань — зафіксованих близько 140… — А вже відомо, хто саме там був похо' ваний? — Ні, можна говорити хіба про кількох осіб, — напевне, це люди, які були ініціаторами створення собору і дуже заможні полтавці. Дослідники ще працюють. — А чому Ви про це офіційно не повідом' ляли?
— Знаєте, в археології зробити сенсацію дуже просто, бо тут практично все сенсаційне і залежить лише від подачі археолога чи журналіста. А нині в нашому суспільстві всі хочуть сенсацій, до того ж, чимало людей ще й прагнуть мати від того дуже великий зиск. Мені неприємно, що в нашій області поширюється пошук скарбів… — У нас є “чорні” археологи? І вони ще щось знаходять? — Є, і, безперечно, знаходять. Нині надзвичайно поширилося так зване колекціонування. Але в Україні воно має свої особливості — це просто розбазарювання наших національних скарбів, вивезення їх за кордон. Україна підписала всі хартії, всі конвенції щодо цього, у нас це заборонено, але… Це дуже складне питання… — Знаю, що Ви досить скептично сприй' маєте запитання про містику. І все ж — Ви заглиблюєтесь у світ померлих… — Питання про містику — це зараз модно... Знаєте, я завжди радив усім обминати місця старих кладовищ. Хтось не сприймає таких порад, але подивімося, що буде через кілька років із тими, хто нині забудовує кладовища. І їздити по кістках своїх дідів не можна — ми знаємо про випадки загибелі людей на трасах, які прокладені там, де колись були цвинтарі. Люди ще в давнину знали, що на похованнях не можна жити, — це не містичні речі, а реальні, архітектори придумали їм таку назву: антропогенно несприятливі зони. Під час досліджень мені зустрічалися і такі речі, які пояснити просто неможливо. Скажімо, є кілька поховань, де інвентар належить до типових предметів XV століття до нової ери, а саме поховання — XVII століття до нової ери. Є поховання доби бронзи, в якому лежить сарматський меч. Як таке могло статися? І це знахідки надзвичайно серйозних археологів, ці люди не могли здійснити підтасовку — на такому ніхто не спекулює. І вони не зробили з цього сенсації, це просто відзначено в науковому звіті — і все. Може, з часом це і вдасться пояснити... Є й речі, пов’язані з містикою, з певними елементами тогочасної релігії чи чаклувань. Наприклад, ми досліджували одне з поховань раннього етапу ямної культури (понад 5 тисяч років тому), що належало дитині-немовляті під насипом Стовбуватої могили. Там був горщик, охристі фігурки, дитячі кісточки, кремінь і стріла з того ж матеріалу... Коли ми все розчистили, стало так моторошно тихо, що я сказав: от зараз, їй-Богу, щось буде... І раптом над цим похованням здійнявся вихор… Далі все стихло. А щоб “продовжити” містичний сюжет, через годину обвалилася бровка — п’ятиметрова піщана стіна перетину кургану. Просто щасливий збіг обставин, що тоді нас там не було... Про цей випадок мені розповідали двоє свідків тієї події: мій співрозмовник і його колега Світлана Маєвська. “Збіг обставин” обох дивує, бо якраз була обідня перерва і ніхто не знає, чому вони не влаштувалися обідати там, де обідали завжди, — саме тоді, коли обвалилася земля, яка могла б їх засипати. І все ж Олександр Борисович наважується припустити, що тоді археологи звільнили невинну душу дитинки: то було жертовне поховання в ямці у вигляді сліду людини, який приписують відбитку ноги стародавнього арійського бога Вішну... Усі дослідження, всі знахідки, всі сенсаційні й ординарні відкриття не тільки відображені в кресленнях, а й зафотографовані, зберігаються на сотнях комп’ютерних дисків, і можна обирати безліч тем і напрямків для розповідей про подорожі в минуле полтавських археологів. Містика в археології — то також може бути окрема розповідь, зазначає Олександр Супруненко. Так само, як і сліди операції на черепі сармата, здійсненої у третьому столітті нашої ери, чи великий склеп, що простояв у піску півтори тисячі років і провалився минулої весни в Кременчуцькому районі. Як і уламок люстерка золотоординської доби, відлитого з олов’янистої бронзи... Тримаю на долоні цю дивовижну річ і трохи заздрю моєму співрозмовникові, котрому зовсім не важко уявити і жінку, котра дивилася в це люстерко, і світ, який її оточував…
z
Лідія ВІЦЕНЯ, м. Полтава
Не важливо, скільки вам років — головне пам’ятати, що сьогодні — перший день вашого життя, яке залишилося. Бо в цьому світі немає нічого вічного, окрім… самої вічності. Це, власне, афоризми, а наш із вами тимчасовий привілей у тому, що живемо сьогодні — між тим, що буде, і що вже було. Оглянімося назад — там наше коріння, загляньмо в майбутнє — там наше продовження. І тому нам нічого не байдуже, ми однаково причетні й до того, що було, і до того, що буде. Тож це інтерв’ю із директором Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації, заступником директора Державного підприємства “Науково-дослідний центр “Охоронна археологічна служба України” Інституту археології НАН України, кандидатом історичних наук, заслуженим працівником культури України Олександром СУПРУНЕНКОМ — привід поміркувати про себе і про час, врешті, познайомитися із цікавим співрозмовником.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
