Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Земля має належати заповідникові”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

БИТВА ЗА ХОРТИЦЮ

Слово Просвіти, №05 за 2008 рік

ПЕРШОДРУК Костянтин СУШКО, м. Запоріжжя Отож головне — ЗЕМЛЯ і МО- ВА. Земля має належати заповідникові й до своїх численних відвідувачів повинна промовляти рідним словом, виплеканим на її благодатних обширах. А вже потім, коли земля безповоротно стане заповідно недоторканною іна ній беззастережно розкошуватиме Українське Слово, час буде подбати і про глобальні дослідження, і про музеєфікацію археологічних об’єктів. Нічого зайвого, бо Хортицька твердиня, її сутність — самодостатні. Але спершу — ЗЕМЛЯ і СЛОВО. Про землю ґрунтовна розмова відбулася в Секретаріаті Президента України, і вона значною мірою конкретизувалася в Указі глави держави “Про невідкладні заходи щодо розвитку Національного заповідника “Хортиця” від 29 квітня 2005 року №732, у роботі над яким від Запоріжжя взяли участь тодішній голова облдержадміністрації Юрій Артеменко, його помічник Валентина Манжура і я. Форма Указу мінялась кілька разів, зрештою, начебто схвалили запорізький варіант, проте коли я отримав документ, завізований Віктором Ющенком, у готовому вигляді, мені забракло слів. Переді мною на столі лежало, м’яко кажучи, щось не те, над чим я трудився. Істинних авторів документа — їхні світоглядні обрії, інтелект, а водночас і рівень почуття патріотизму — з готовністю виказував пункт 2-а Указу, яким Кабміну доручалося створити до 1.06.05 року координаційний комітет з проведення загальноукраїнської акції “Відродимо Хортицю!” Тріумфальне проведення цієї кампанії не лише передбачалось, а й заздалегідь гарантувалося списком відповідальних за неї — “керівники заінтересованих (в чому? — К.С.) центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, народних депутатів України, учених, представників громадських організацій…” Словом, колективна БЕЗвідповідальність розгорнутою лавою. Інші фрази, зокрема “детальне проведення археологічних, екологічних та інших наукових досліджень території заповідника”; “сприяння створенню у межах заповідника ефективної туристичної інфраструктури та нових туристичних маршрутів” не вимагали благословення першого посадовця держави, бо приписувалися концепцією розвитку заповідника, його генеральним планом та посадовими обов’язками гендиректора. Ознайомившись із Указом, викладеним на двох сторінках, з чотирма розлогими пунктами та трьома ще розлогішими підпунктами, я тяжко зітхнув, бо почув, як десь віддалено подав голос дзвіночок, який застерігав мене від ейфорії. Він натякав на те, що зміни у суспільстві на краще мають переважно поверховий, суто МАКІЯЖНИЙ характер, і аж ніяк не через зловмисництво ініціаторів тих змін, а скоріше через їхню необачність, недалекоглядність. Бо залишилися вештатися у владних коридорах перманентно байдужі до всього справжнього, живого, захланні до влади все ті ж вічно сьогоднішні учорашні. Не Віктор Ющенко, людина, яка буквально вистраждала і в моральному, й у фізичному розумінні своє президентство, видав “на забезпечити вирішення до 1 вересня 2005 року відповідно до законодавства питань щодо впорядкування землекористування на території Національного заповідника “Хортиця”, передачі заповідникові земельних ділянок, необхідних для його діяльності, визначення, винесення в натурі (на місцевості) та на відповідних картографічних матеріалах його меж та меж інших землекористувачів, виготовлення та видачі заповіднику державного акта на право постійного користування відповідною земельною ділянкою, припинення незаконного користування земельними ділянками на території заповідника”. Що це за “земельні ділянки, необхідні для його (заповідника — К.С.) діяльності?” Окремі клаптики землі, розкидані по всьому острову? Скільки їх і де вони розташовані — хто визначатиме? Далі: “винесення в натурі… його (кого? — К.С.) меж та меж інших землекористувачів”. Хіба не схоже це на підстави для “дерибану” (не люблю цього словечка, але воно так відповідає ситуації!) священної хортицької землі? Третє: Указ зобов’язує видати заповідникові “державного акта (треба, до речі, перше слово з великої літери — К.С.) на право постійного користування…” Чому далі не сказано, що всією територією Хортиці, а втелющене підступне слівце “ВІДПОВІДНОЮ” (виділено мною — К.С.), тобто “…користування відповідною земельною ділянкою”? Як тут тлумачити “відповідність” — уся земля чи лише та, яку визначать? Хто, знову ж таки, визначатиме і скільки вже можна визначати? У мене ледь не опустилися руки, коли я пробіг очима Указ. Якщо скажу, що розв’язувати питання про передачу всієї землі заповіднику Хортиці, маючи на руках такий Указ, було нелегко, то, по суті, мало що скажу. Та ми не відступали. Окрім усього іншого, ситуацію рятувало те, що процес, який передував передачі землі — коли на відстані (з Києва), а коли безпосередньо (під час приїзду до Запоріжжя) — перебував під контролем Секретаріату Президента України, зокрема, першого заступника глави Секретаріату Івана Васюника — людини чесної, розумної і виваженої. З першої нашої зустрічі я побачив, що він теж, як і Артеменко, “захворів” Хортицею, і те обнадіювало. Іван Васильович завжди дослухався до моїх порад, зауважень, тверджень, бо зі свого боку, либонь, відчув, що для мене заповідник — не просто місце роботи. Питання землі вилилось у найважливішу кампанію, яку заповідник за мого директорства вів із міською владою. З боку першого виступали ваш покірний слуга та провідний юрисконсульт заповідника, з боку наших візаві — весь апарат міськради (разом із депутатським корпусом), міськвиконком та його служби (управління земельних ресурсів, управління екології, прокуратура, міліція). Так, кампанію (нехай залишається це визначення, бо процес був далекий від доброзичливого обміну думками) контролювали з печерських пагорбів, але наші високі покровителі були ДЕСЬ, ми ж із Прокопенком залишалися НА МІСЦІ, відтак усе несли на своїх плечах. Хіба що інколи, до речі, дуже вчасно, підставляв своє, кремезне, начальник обласного управління земельних ресурсів Д. Бабміндра. Тоді я знову згадав, що таке тиск 180 на 100 (за останні п’ятнадцять років забув) і якими бувають безсонні ночі… Мета міськради, яку, оговтавшись від сіверськодонецького проколу, чітко окреслював міський голова Є. Карташов, була прозора: не віддавати заповідникові всю землю, затягувати процес, а далі “воно покаже”. Справжні мотиви — відверто прихватизаторські, офіційно ж наголошували на дотриманні інтересів сторонніх землекористувачів, і насамперед — мешканців острова (тих, до речі, про яких міська вла- Не без здивування, а водночас і занепокоєння громадськість країни дізналася про звільнення з посади генерального директора Національного заповідника “Хортиця” Костянтина СУШКА, роботу якого на цій відповідальній посаді упродовж короткого терміну — усього два роки — відзначено Грамотою Верховної Ради України, кількома медалями і дипломами. Зараз, коли справу про несподіване звільнення розглядають в одному з районних судів м. Києва, член НСПУ, лауреат премії ім. І. Франка, гендиректор в екзилі не сидить склавши руки, а напружено працює над книгою “Бентежна Хортиця” про своє драматичне директорство. У пропонованому уривку йдеться про боротьбу за передачу всієї землі Хортиці заповідникові. Нам ця проблема здається дуже пекучою, адже “земельне питання” тривожно відлунює нині не лише у заповідних куточках нашої Вітчизни.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин