“Україна сама визначає свої міжнародні пріоритети, а не за підказкою північного сусіда” . · с. 3сторінка оригіналу ↗
ЛИСТ РОЗБРАТУ
Слово Просвіти, №05 за 2008 рік
Про те, наскільки благодатна в сенсі здобуття політичного капіталу тема НАТО в українському суспільстві, говорити зайве. Коли проросійські сили вітчизняного політикуму опиняються у не дуже вигідному становищі, тоді ця риторика стає чарівною паличкою, таким собі козирним тузом за манжетом, за допомогою якого можна поліпшити свої позиції. Тим більше, якщо політичні опоненти дають привід. Саме таким приводом і стало нещодавнє підписання листа до генсека Північноатлантичного альянсу Яапа де Хооп Схеффера з проханням про приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) на Бухарестському саміті цієї організації. Ця подія і реанімувала затихлу після останніх парламентських виборів натівську тему, викликавши цілу низку заяв опозиційних сил у нашій державі, неоднозначні погрози деяких сусідніх тощо.
Іван ГУЦУЛ
ПРОРАХУНОК КОАЛІЦІЇ Підписання листа з проханням про приєднання країни до ПДЧ — цілком нормальний для України крок, хоча й зроблений з деяким запізненням. Адже ухвалений улітку 2003 р. Закон “Про основи національної безпеки”, за який, до речі, проголосувала і Партія реґіонів, передбачає вступ нашої країни до НАТО. А нинішній формат відносин України й альянсу, що існує в рамках Плану дій та Інтенсифікованого діалогу, давно себе вичерпав. Оскільки Інтенсифікований діалог розрахований щонайбільше на півтора року, а Київ веде його з Брюсселем ось уже майже три. Таким чином, те, що Прем’єр-міністр разом із Президентом і Головою парламенту підписали лист до генсека Північноатлантичного альянсу Яапа де Хооп Схеффера з проханням про приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) — виконання українською стороною останньої формальності, потрібної для того, щоб змінити рамки свого співробітництва з альянсом. Тепер лист, який передав панові Схефферу міністр закордонних справ України Володимир Огризко, стане предметом обговорення країн — членів цієї євроатлантичної організації. Однак те, що про лист, датований 11 січня, українські громадяни чомусь дізналися не з уст самих підписантів, а від американського сенатора Річарда Лугара, і є приводом, про який згадувалося вище. Гірше не придумаєш з огляду на негативне ставлення багатьох українців до Сполучених Штатів і НАТО. Саме це й дало можливість опонентам сьогоднішньої коаліції трактувати рішення про підписання листа як прийняте під тиском Вашингтона. Якби ж Президент, прем’єр та спікер, приміром, на спільній прес-конференції повідомили громадян про документ, пояснили свої мотиви, спираючись на чинне законодавство, то це, звичайно, не позбавило б їх від випадів опозиційної Партії реґіонів та лівих сил, однак співгромадяни сприйняли б цю новину значно спокійніше. Але владна коаліція проґавила таку можливість.
РЕҐІОНАЛИ ТА ЛІВІ ЗНОВУ ЗА СВОЄ Натомість, скориставшись ситуацією, тепер уже опозиційна Партія реґіонів, зазначаючи у своїй заяві, що рішення про набуття членства в НАТО може приймати лише народ, знову застрибнула на свого улюбленого коника: “Тільки громадяни України шляхом референдуму можуть змінити позаблоковий статус нашої держави, закріплений в Основному Законі країни”. Правда, реґіонали, комуністи, вітренківці та інші, неодноразово заявляючи про порушення Конституції нинішньою владою, забувають зазначити конкретну статтю Основного Закону, де йдеться про позаблоковий статус України. Відповідно виникає питання: а чи не тому, що такої статті немає, й жоден із законів нашої країни не передбачає позаблокового або нейтрального статусу України? Проте це не заважає опозиції розігрувати свою карту, зокрема блокувати трибуну Верховної Ради, вимагаючи від спікера відкликати підпис під листом щодо приєднання України до ПДЧ, і погрожувати вивести людей на акції протесту, оскільки “це не відбиває волі українського народу”. В результаті згадані сили здобувають бали у політичній боротьбі, а ті, про кого вже починають забувати, намагаються реанімуватися.
ЩО ТАКЕ ПДЧ І З ЧИМ ЙОГО ЇДЯТЬ? ПДЧ — наступний за Інтенсифікованим діалогом та останній підготовчий етап перед вступом країни до альянсу. Проте План дій щодо членства в НАТО ні до чого не зобов’язує іншу сторону, тобто сам Альянс. Це свого роду домашнє завдання, щорічний перелік реформ, які держава зобов’язується виконати для відповідності високим критеріям країн, що входять до трансатлантичного співтовариства. При цьому 90 % обов’язкових заходів та реформ стосуються політичних та економічних питань, і лише 10 % — військової та правової сфери, реформування сектору безпеки. Цілком логічно, що альянсу ні до чого потенційні учасники з безліччю проблем, зокрема і в економіці. Тобто приєднання до ПДЧ — це зобов’язання проводити реформи, у яких зацікавлені громадяни України, але які не поспішає здійснювати влада нашої держави. За своєю структурою ПДЧ дуже схожий на Цільовий план на 2007 рік, який Україна виконувала в межах Плану дій Україна — НА- ТО й Інтенсифікованого діалогу. Зараз Україна щорічно розробляє документ, а пізніше погоджує його з НАТО. Основна відмінність Плану полягає в тому, що Україна самостійно визначатиме для себе пріоритетні завдання й терміни досягнення поставленої мети. У цій ситуації НАТО лише здійснює оцінку тих зрушень, яких досягла наша країна в тій чи іншій галузі. При цьому ПДЧ може тривати кілька років, як це було з балтійськими країнами, а може розтягтися й на значно більший термін. Так, наприклад Хорватія виконує його з 2002 року, а Македонія й Албанія — з 1999-го. І лише нинішнього року на Бухарестському саміті НАТО, на який Україна теж покладає певні сподівання, ці балканські країни, можливо, отримають запрошення від Альянсу стати повноцінними членами організації.
ДУМКА УКРАЇНСЬКИХ ЕКСПЕРТІВ Більшість українських експертів, незалежно від того, працюють вони в державних чи недержавних установах, у навчальних закладах або в експертних організаціях, підтримує підписання українськими лідерами листа з проханням України про приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО. Про це свідчать результати експертного опитування, проведеного центром “Соціовимір” за участю Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України при МЗС України з 17 до 19 січня 2008 року. Результати цього опитування оприлюднили голова правління Центру Сергій Таран та директор Інституту Григорій Перепелиця на прес-конференції “Намір України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО очима провідних політичних експертів і науковців”. За словами Сергія Тарана, під час опитування було визначено мотивацію політичних гравців щодо їхнього ставлення до ПДЧ, оцінено внесок українських урядів у євроатлантичні зусилля України та проаналізовано позитивні й негативні наслідки перспектив вступу України в НАТО. В опитуванні взяли участь 30 провідних українських експертів-економістів, науковців і політологів. За результатами дослідження, 76,7 % експертів підтримують дії лідерів з підписання листа щодо ПДЧ, 10 % — ні, 13,3 % — “важко відповісти”. 80 % опитаних вважають, що приєднання до ПДЧ відповідає національним інтересам України, 10 % — ні, 10 % — “важко відповісти”. Позитивними наслідками ПДЧ для України експерти вважають виконання норм, що містяться в ПДЧ, які наближають Україну до отримання надійних гарантій у НАТО. Так відповіли 60 % опитаних експертів. 53,4 % експертів вважають: виконання норм, що містяться в ПДЧ, збільшує діапазон можливостей для зовнішньополітичного маневрування. 50 % експертів вважають, що виконання норм, що містяться в ПДЧ, сприятиме зростанню якості організації державного й громадського життя. 50 % експертів вважають, що виконання норм, які містяться в ПДЧ, збільшує дієздатність України на міжнародній арені та її міжнародний авторитет. 43,3 % опитаних вважають, що виконання норм, що містяться в ПДЧ, збільшує боєздатність Збройних сил України. Водночас, на думку 6,7 %, позитивних наслідків приєднання до ПДЧ не має. Свої варіанти відповіді дали 23,3 % експертів. Утрималися 3,3 %. 50 % серед негативних наслідків для України приєднання до ПДЧ виокремили те, що цей факт зашкодить відносинам з Росією. 13,3 % вважають, що негативних наслідків не буде. Також 13,3 % вважають, що приєднання до ПДЧ зменшить орієнтацію на власні сили в питанні гарантування безпеки. 10 % експертів заявили, що приєднання до ПДЧ змусить Україну більше витрачати на оборону. 6,7 % вважають, що приєднання втягне Україну у військовий блок. 33,3 % мали свій варіант відповіді. Жоден з експертів не вважає, що приєднання до ПДЧ втягне Україну у військові дії за кордоном. Більшість опитаних експертів (93,3 %) впевнена в тому, що реалізація ПДЧ не гарантує вступу до НАТО. А саме приєднання до ПДЧ не тотожне ухваленню рішення про вступ до Альянсу. 93,3 % опитаних вважають, що в Україні слід провести просвітницьку кампанію, спрямовану на роз’яснення державних інтересів щодо співпраці з НАТО. 54 % експертів висловилися за проведення всеукраїнського референдуму з питання НАТО. Майже 40 % проти референдуму, 6,7 % — “важко відповісти”. Експерти по-різному визначили головні мотивації влади й опозиції в їхньому ставленні до ПДЧ. Так, на питання: “Чим зумовлено рішення лідерів держави приєднатися до ПДЧ?” 60 % експертів відповіли — національними інтересами України, 23,4 % — політичною кон’юнктурою, 13,3 % назвали інші чинники, 3,3 % — утрималися. Тезу “позицією іноземних держав” не підтримав жоден з опитаних. 70 % експертів вважають, що критика опозиції рішення лідерів держави приєднатися до ПДЧ — це політична кон’юнктура, 16,7 % — що це позиція іноземних держав, 13,3 % вважають, що на цю позицію вплинули інші чинники.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
