Інформаційний простір · “Одійде в морок підле і лукаве, Холуйство у минувшину спливе”. Василь Симоненко · с. 7сторінка оригіналу ↗
ОЦЕ ТАКА СВОБОДА СЛОВА! Відкритий лист Президентові України
Слово Просвіти, №05 за 2009 рік
Фото Олеся Дмитренка
Ще одним внеском Сталіна в українську літературу слід вважати, за Бузиною, підтримку вождем Олександра Корнійчука. Знов-таки, не починатимемо дискусій стосовно ранжиру письменників, як і не применшуватимемо таланту цього драматурга. Але як погодитися зі зневажливою оцінкою митців, чия провина була лише в несприйнятті тоталітарного режиму, за що вони заплатили життям? З блискучої плеяди розстріляного відродження Бузина згадав лише одне ім’я, й то зі зневажливим епітетом “драмодєл”. Це — про Миколу Куліша. Чи хоч читав Бузина, окрім згаданого “Мини Мазайла”, ще й “Народного Малахія”, “Отак загинув Гуска”, “Патетичну сонату” чи “Маклену Ґрасу”? Принаймні фраза однієї з Кулішевих героїнь — саме про одну з чільних і нав’язливих тем публіцистики Бузини. Пам’ятаєте? “Краще буть ізнасілованной, чєм українізірованной”.
Шановний Вікторе Андрійовичу!
Громадськість Луганська та області глибоко стурбована ситуацією, яка склалася у сфері відзначення наших співгромадян вищими державними нагородами та почесними званнями України. Так, упродовж останніх півроку званням “Заслужений журналіст України” нагороджено наших земляків: реґіонального кореспондента газети “Бізнес” акціонерного товариства “Холдингова компанія “Бліц-інформ” Привен Олену Борисівну — “за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики, відстоювання ідеалів демократії та свободи слова, високий професіоналізм і з нагоди Дня журналіста” (Указ Президента України №517/ 2008); генерального директора Луганської обласної державної телерадіокомпанії Мірошника Родіона Валерійовича — “за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики, високу професійну майстерність, багаторічну сумлінну працю” (указ №979/2008); головного редактора Луганської обласної громадсько-політичної газети “Ракурс-плюс” Северина Миколу Степановича — “за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України” (Указ №26/ 2009). Ми ж знаємо цих журналістів з іншого боку. Наприклад, Олена Привен упродовж багатьох років систематично друкує в газетах ”2000“, “Киевский телеграф”, численних українських і російських інтернет-виданнях матеріали, які ганьблять Вас як Президента України, піддають глуму нашу незалежність і українську націю загалом. Родіон Мірошник, більш відомий як колишній прессекретар В. Януковича на недавніх президентських виборах і О. Єфремова на посаді голови Луганської ОДА, був медіа-промоутером сепаратистського так званого з’їзду депутатів рад усіх рівнів у м. Сіверськодонецьку 28 листопада 2004 року. Улюбленцем і прислужником нинішнього депутата від Партії реґіонів Олександра Єфремова є Микола Северин. Ті, хто читає газету “Ракурс-плюс”, знають, що її редактор дозволяє на сторінках свого видання публікувати численні матеріали, які паплюжать українську історію, нинішнього Президента України та його родину. Саме тут ви знайдете чимало публікацій, які заперечують Голодомор-геноцид українського народу.
Такі журналісти, як О. Привен, Р. Мірошник і М. Северин, “виховують” наших співгромадян на замовлення реґіональної політичної еліти і плідно працюють на руйнування української державності. І відзначення їхньої праці високими державними званнями ставить під сумнів щирість самого Президента в розбудові Української держави (якщо це, звичайно, не вияв банальної корупції в його Секретаріаті). Разом із тим, на Луганщині є журналісти, які своєю творчістю довели, що є справжніми українськими патріотами. Такий Олег Перетяка — він самостійно провів на шпальтах газет чимало серйозних антикорупційних розслідувань і став лауреатом всеукраїнського конкурсу з журналістських розслідувань. Один із провідних журналістів — дослідників теми Голодомору в Україні — луганець Олександр Крамаренко. Цей журналіст написав сценарій і став режисером створеного до 75-х роковин Голодомору документально-публіцистичного фільму “Закляття безпам’ятства”, який мав великий успіх в української громади Канади. Українські патріоти з великої літери — луганські радіожурналісти Олександр Гречаник і Валентина Кушніренко. Їхні просвітницькі передачі на обласному радіо гріють душу тим, хто дбає про Україну. Зважаючи на тенденцію, яка склалася віднедавна у зв’язку з нагородженням званням заслуженого журналіста України, маємо великий сумнів у тому, що О. Перетяка, О. Крамаренко, О. Гречаник і В. Кушніренко будуть гідно оцінені вищими державними нагородами за свою подвижницьку працю. До слова, серед журналістів Луганщини поширено інформацію, що за отримання звання “Заслужений журналіст України”, незалежно від громадянської позиції самого журналіста, йому потрібно сплатити “нагору” 5 тисяч доларів. Маючи такі сумні приклади нагородження, ми вже не дивуємося, що до Дня Соборності України, і також “за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави”, звання “Заслужений працівник освіти” отримав головний ідеолог Партії реґіонів у Луганській області й водночас заступник голови Луганської обласної держадміністрації Володимир Заблоцький, який, чудово володіючи українською мовою, ніколи нею публічно не послуговується (до того ж, ніхто не знає, в якому навчальному закладі за сумісництвом працює чиновник В. Заблоцький).
Вже й не дивуємося, що до цієї самої дати й за ті самі “заслуги” орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня було відзначено ректора Луганського аграрного університету Валентину Ткаченко, яка прославилася на всю Україну тим, що під час президентської кампанії 2004 року виключала зі свого ВНЗ студентів лише за те, що вони підтримували кандидатуру В. Ющенка. Крім того, В. Ткаченко як депутат Луганської обласної ради від Партії реґіонів постійно паплюжить Президента України, активно відстоює ідею законодавчого закріплення двомовності в нашій країні, послідовно виступає проти наміченого Президентом курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію України. У Секретаріаті Президента вже є офіційний лист від представників луганської громадськості щодо відзначення вищими державними нагородами відвертих українофобів з Луганщини. Як бачимо з останніх відзначень, цей лист не справив на чиновників Секретаріату жодного враження. Невже й справді для них гроші не пахнуть? Проте нагородження українофобів не повинно бути їхньою особистою справою. Адже таке нагородження — це беззаперечне насадження в гуманітарній сфері антидержавних ідеалів. Тож не випадково 90 відсотків виборців сходу України стабільно віддають свої голоси за партії саме такого спрямування та їхніх лідерів. Нас дуже непокоїть, що майже від часу президентських виборів Луганська й Донецька обласні адміністрації повністю віддані Президентом на відкуп реґіоналам, які, серед іншого, готують і подання на нагороджуваних. Але чи не завелика для України ціна таких нагороджень заради особистого спокою Президента України?!
І. Магрицька, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні;
Ю. Кисельов, голова Луганської обласної організації Міжнародної організації “Об’єднання Українських Націоналістів”;
В. Литвин, голова Товариства української мови ім. Т. Шевченка, м. Луганськ;
В. Ткалич, голова Луганського обласного осередку Всеукраїнського об’єднання “За помісну Україну”
27. 01. 2009 р.
* * * Не маймо жодних ілюзій: подібні творіння — абсолютно не публіцистичні чи історичні пошуки, прагнення дійти істини. Ні, це чітка продумана система. Підтвердження чекати не довелося. Вже наступної суботи, 27 грудня, — черговий розворот “історії від Бузини”. Цього разу прославляння ще однієї імперії, до якої колись входили українські землі, — Австро- Угорської. Не дискутуватимемо з цією публікацією. Досить сказати, що одну з імперій-учасниць шматування України вже в підзаголовку названо “однією з двох імперій, що породили Україну”. Не більше, не менше. А на другій сторінці того самого числа газети є ще одна типова публікація. Чомусь анонімна, але на тому самому місці, де завжди колонка Бузини. Тут, коментуючи прийняте Верховною Радою рішення про відзначення 2009 року пам’ятних дат нашої історії, сказано, що в їхньому переліку “є такі одіозні події, як 350-річчя Конотопської битви між козаками Правобережної та Лівобережної України”. Сумно, звичайно, що в нашій тяжкій історії не раз протистояли козаки Правобережжя й Лівобережжя, а то й “однобережжя”. Але зачислити в “козаки” розгромлене вщент 130-тисячне московське військо — це вже занадто навіть для Бузини. Втім, може йне занадто, а типово. …Приказку “На городі бузина, а в Києві дядько”, звісно, знають усі. Але, схоже, її варто перефразувати: “В Києві Бузина й вайлуваті дядьки”. Дядьки від нашої історичної науки. Саме від вайлуватості й буйно росте бузина — доволі корисна, але дуже плодюча рослина. Тільки проґавив — заросте півгорода. Кажу це не як історик, а як селянин-садівник.
тування зрозуміле. Не забув Бузина й мінуси українізації. Через неї, стверджує він, з України втекли талановиті письменники, а виринули нездари. Дискутувати, хто з письменників є ким — справа невдячна. Можна лише засумніватися в оцінках Бузини, коли, скажімо, комсомольський поет Багрицький поцінований вищий талантом за Тичину. Та й куди вона, та українська література, без співавторства Сталіна! Він “особисто допомагав Довженку знімати фільм “Щорс”. Оце вже суща правда. Саме Сталін, створюючи пантеон комуністичних ікон, запитав Довженка, чому Україна не явила світові свого “Чапаєва” у формі фільму, цебто міфу. За співавторства вождя Довженко і зробив цей міф з біографії звичайного військового фельдшера-білоруса з містечка Сновськ на Чернігівщині (нині Щорс). Нічого не хочу сказати поганого про Миколу Щорса. Більш того, після півтора року братовбивчої колотнечі під назвою “громадянська війна” 24-річний комдив, схоже, почав розуміти суть і цієї війни, і відроджуваної на нових гаслах імперії. Чого доброго, міг би посприяти й відокремленню України від Москви. Тому й ставав небезпечним сталінам, через що влітку 1919-го його убито. Зовсім не з кулемета петлюрівців, у чоло, а підступно, в потилицю, з револьвера чекіста. Але про це “соавтор” фільму, звісно ж, не міг дозволити сказати Довженкові. Хоч, імовірно, правда була добре відома кінорежисерові. І роздвоєність, творча й людська трагедія митця, а не якісь химери, були причиною діагностованої Бузиною “неврівноваженості” Довженка.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
