Доля на тлі історії · “За стійкість духу і проповідництво приятелі називали його учителем і будителем”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
КОСМОС ДУШІ УКРАЇНСЬКОЇ
Слово Просвіти, №05 за 2009 рік
Василь ВАСИЛАШКО, м. Київ
Закінчення. Поч. у ч. 4
Безробітний мав час. Відвідував Антоненка-Давидовича. Хоч Бровко надав і не вичерпну інформацію, той зробив висновок: у Києві національна ідея не вмерла, почала відроджуватися, університет не пасе задніх. Розправа засвідчила переляк, а не впевненість режиму. Взаємини з Борисом Антоненком-Давидовичем, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою збагачували. Були спільні поїздки на могили Кирила Розумовського, Панька Куліша і Ганни Барвінок. У селі Лемеші, звідки знамениті Розумовські, первісно — Розуми, згадали цей рід, його служіння Україні й вимушене — імперії. Згадав Бровко і біломармуровий надгробок К. Розумовського в Батурині з затертим золотистим написом біля порога хати, де брали воду для радіатора. Про повернення плити дядько й чути не хотів, мовляв, про кого дбаєте — він же служив царату! Бровко думав: це ж символ трагічної долі синів України. Сказав про це Надії Суровцевій, Оксані Мешко, Гелію Снєгірьову. Коли я зустрів Івана Бровка? 1987 рік. Пансіонат “Знання”, Сочі. Зачув українську мову. Коли читав йому свої вірші, він відзначив такі рядки: “Чи ти мові чужій //Будеш вірний до скону,// Коли зрадив своїй,// Від ганьби не борониш?” “Зрада мови сприяє епідемії зрадницької психології на шкоду нації й моралі”. Тепліло мені біля Івана Бровка. Його книжку “Космос беден без поэтов” (К.: Товариство “Знання” УРСР, 1986) про Корольова, засновника практичної космонавтики, дізнавшись, чому російською (“рецензували в Москві”), я прочитав на одному подиху. Про що в ній? Зустрів Бровко Корольова по війні. Викликали в Москву. Познайомили з ним, звільненим з ГУЛАГу, куди той потрапив за наклепом (1938). У спецгрупі “Постріл” їм належало прибути до Німеччини, таємно вивчити створення знаменитих ракет ФАУ. Летіли до Берліна, потім у гори Тюрінгії, на секретний підземний завод “Дора”. Корольов мовчав, коли всіх, крім нього, загойдувало в салоні “Дугласа”. Не виливав душу. Та як відкривати те, що дружину змусили його зректися? Нащо подумки вертати катування на допитах? То вже потім він покаже шрам на голові (слідчий вибивав зізнання) від скляної попільниці. Легшало в’язневі, коли залучили до розробки нових типів бойових літаків. Згадав гурток планеристів в Одесі, злети на гідроплані, Київську політехніку 20-х, аса-пілота Яківчука, його авіамайстерню, запуски перших планерів, що цілували крилами небо Києва, потім — переведення разом з авіавідділенням КПІ до Москви. Надихали зустрічі з земляком Юрієм Кондратюком і Фрідріхом Цандером, науковцями і мрійниками. Руїни заводу “Дора” свідчили, що СРСР і США і за союзництва суперничали. Американці вивезли всі верстати, креслення ФАУ-2. Лише побиті рештки обладнання валялися у цехах, тільки крематорій поряд вцілів. Щоб розшукати секрети виготовлення ФАУ, Бровко і Корольов літали до Польщі, Чехії, Австрії, де по клаптиках креслень збирали дані. З осколків ФАУ склали ракету, як мозаїку. У Бляйхероде створили інститут “РАБЕ” під професора Гретруба, німця, якого виманили зі США. Розгорнув дослідження і СРСР. Після вдалого запуску ФАУ-2 1948 р. запустили ракету, кращу, ніж ФАУ-2. Книжка Бровка — наче посібник для талантів, освоївши який, ті могли б успішно розвиватися. Оглядач ТАРС О. Романов, що висвітлював запуски ракет, писав: “З величезним задоволенням прочитав
Фото Петра Антоненка цю книжку, багатющу фактажем, блискучу за літературним стилем”. Бровко зобразив постать вченого світового рівня, духовно багатого, всебічно розвиненого, що гартував тіло і дух змалку. Приємно, що під пером Бровка Корольов, народжений у Житомирі (1906), постає як особистість з глибоким українським корінням у культурі, освіті, науці, як дослідник, що виріс із київської школи математики, авіабудування, читав Тараса Шевченка і Михайла Коцюбинського. Все життя любив слухати і співати українські пісні, особливо пісню “Дивлюсь я на небо”, яку йому і в космосі співав перший космонавт-українець Павло Попович. Професор, доктор-філолог з Кривого Рога Василь Скрипка згадує: Бровко повернувся з Росії, зітхнув і каже: “Я ще раз переконався, що Москва не поспішає визнавати за Україною інтелектуальні пріоритети. Хліб вирощувати, видобувати вугілля, посилати синів у “гарячі точки” — ото справа українців. Важко мені довелося відстоювати тезу про внесок України в розвиток космонавтики”. Додамо, що цензори навіть викреслили анкетні дані Корольова — студента Київської політехніки: “національність — українець, рідна мова — українська”. Іван Венедиктович тактовно запропонував мені написати вірш про Сергія Корольова, щоб наголосити, що Корольов — українець. Бровка не репресували. Та чи моральний тиск не нищив людину? Чи замало звільнення з Київського університету, Ніжинського педінституту, Київського інституту культури? А безробіття, допити? Кого звільняли тоді, той знає, що це таке. Бровка не засудили з огляду на три ордени за війну, інвалідність ветерана та підтримку друзів. Звісно, якби влада вчасно знала, що він у Європі після боїв шукав замість сукна “заборонені українські книжки”, про те, що протягом років через нього, його авто підпільна Греко-Католицька Церква Івано- Франківська надавала поміч Б. Антоненку-Давидовичу, М. Лукашу, Л. Світличній, Л. Андрієвській, С. Кириченко (дружині Ю. Бадзя), іншим дисидентам — то, певне, мордували б і Бровка в Мордовії. А як було його сім’ї? Маючи всі дані для кар’єри, видавши ще 1954-го монографію “Вивчення творчості Олеся Гончара в школі”, вдячно сприйняту Олесем
Іван Бровко. Останній знімок. Січень 2009 р.
Терентійовичем, гідно оцінену громадськістю, Бровко не нарощував постаменту з минулого, а прихилився голим нервом душі до небезпечного правозахисного руху. Продовжив традиції волелюбного козацького роду, в якому шанували мову, народну творчість, де читали і зберігали, як реліквію, Біблію і “Кобзар” Шевченка. Лауреат Шевченківської премії журналіст Микола Шудря, який зазнав впливу Івана Бровка, пише: “Він всюди для мене в перших лавах: на фронті — біля гвардійських мінометів, у науці — в пошуках пракоренів свого народу та його історичної долі, за кафедрою — в ролі мудрого лектора. Україна для нього — не лише земля, де він народився, виріс і трудиться, це його колиска, його мрія, його Троя”. Шудря розповів, що був очевидцем, як в Інституті культури в Києві Бровко чи не єдиний з комуністів не проголосував на зборах за виключення з партії проректора інституту Григорія Аврахова за передачу за кордон книжки І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, яку він сам цінував. Ухилився від осуду колег, хоч знав, що цього йому не пробачать. Ярослав Дзира, науковий працівник НАН України, колишній дисидент, називає І. Бровка будителем українського духу, патріотично налаштованим педагогом 50-х років у Київському держуніверситеті. Педагог Іван Бровко, як і філософ Кость Ткаченко, хімік Андрій Голуб, журналіст Матвій Шестопал, математик Остап Парасюк, згадує Дзира, уперто читав лекції українською, гостро переживав утиски рідної мови і культури, переймався забороненими авторами. Дружина В. Лісового Віра згадує, що після лекцій з української літератури Бровка, які деякі студенти боялися слухати, вона “ніби виросла і подорослішала, зовсім по-іншому почала сприймати все, що читала й слухала”. “Після арешту мого чоловіка… я залишилася з двома дітьми без роботи… І тільки недавно я дізналася, що ті гроші від грекокатолицьких українських священиків ішли до нас через Івана Венедиктовича. Це був величезний ризик… “Самвидавівська” література також проходила через його руки. Отже, він жив на лезі ножа, підозрюваний і гнаний. Дорогий Іване Венедиктовичу, доземний уклін вам!..” “Тернистим шляхом Богуна” називає шлях Бровка Микола Василега-Дерибас: “…людину, сповнену почуття національної гідності й самоповаги, шовіністська фальш облітала, як сухозлотка. Сам Сатана зваблював Спасителя-Христа трьома найбільшими спокусами світу цього: спокусою влади, спокусою багатства і спокусою слави. Таким же робом зваблювали і вас. За ренегатство — зраду найсвятішого і найдорожчого вам пожалували б генеральський мундир, почесний нашийник, сите і щедре номенклатурне корито. Та ви свідомо обрали інший — тернистий шлях Богунової вірності”. “Ви були звільнені з посади викладача і проректора інституту, передчасно відправлені на пенсію. Причина: контакти з Б. Д. Антоненком-Давидовичем та І. М. Гончарем і позитивна оцінка вами діяльності УПА”. І треба ж, щоб Бровко потім мав за сусіда останнього головнокомандувача УПА генерала Василя Кука, який на Бровкове й моє прохання доказово, блискуче виступив на диспуті в Зоряному залі Київського планетарію на тему “Українська Повстанська Армія: правда і вигадки”, що його ми провели таки за участі ветеранів Великої Вітчизняної війни (2005). Кожну особистість добре видно з того, що і як вона пише, тим більш про інших. Бровко зробив сміливий наголос у 50-х на національних особливостях художнього образу і вже тоді виявив себе як “націоналіст” (Аналіз художнього твору. К.: “Радянська школа”, 1959). Пише про Антоненка-Давидовича — і самого видно в образі дисидента (Зб. “Багаття”. — К.: Вид-тво ім. Олени Теліги, 1999). Розповідає про сподвижництво Оксани Мешко, і видно, як він у свої 75 як співголова Київського комітету “Гельсинкі-90” за її дорученням виступав на Гельсинкській Громадській Асамблеї у Празі, де зустрівся з Вацлавом Гавелом, вшановував з правозахисниками України пам’ять Олександра Олеся і Софії Русової, покладав квіти на їхні могили. Оповів про Василя Овсієнка, Василя Лісового, Марію Голець, тож був серед тих, хто нехтував гнівом імперії, відстоював задекларовані ООН права націй на самовизначення чи розробляв на науковопрактичній конференції в Києві проект Закону України про мови. Подбав Бровко і про виховання сина й трьох онуків у дусі найкращих традицій роду. І в час розтлінної купівлі душ Бровка чули. Навіть “комп’ютерні” студенти Університету сучасних знань прислухалися до його думки: “Втрачаєш українську — втрачаєш себе й Україну, утверджуєш цю мову — утверджуєш себе й Україну”. Іванові Бровку вірили, бо з ним і переконливі друзі — “Слово Просвіти”, “Літературна Україна”, “Вітчизна”. У Бровка був вагомий аргумент — його боротьба за вільну Україну, її утвердження. “За видатні заслуги перед Україною” Івана Бровка нагороджено орденом Богдана Хмельницького. Нелегко було його дружині Наталії з безробітним головою сім’ї, з його ризиками, з “готелем дисидентів”. Часом, турбуючись про чоловіка, прагнула уберегти його від підозр, а він оживляв підозру: чи не вона донесла на нього за здогад “Бандеру вбили наші”? Довідавшись, що Бровко це сказав на кухні, де був телефон, я підказав йому: “Вас могли підслухали по телефону”. Це трохи заспокоїло Івана Венедиктовича, особливо коли “не виявили” його справи в архіві СБУ, куди він довго не зважувався звернутися. “Все одно хтось винен: як не жінка за донос, то я за підозру”. Перед пам’яттю дружини він покаявся у храмі, а ось собі не квапився простити.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
