Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Все, що справжнє, в пісню заховає, Все, що рідне, у Пісні пісень”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Ігор ПАВЛЮК НАПЕРЕД НАПИСАНА ІСТОРІЯ

Слово Просвіти, №05 за 2009 рік

МАМАЙ Осінь. Рано темніє. В полі — привид Мамая. Він вмирати не вміє. Він між пеклом і раєм. То співає, то б’ється, То сміється, то плаче, Як поранена птиця, Характерник козачий. Шрами навхрест у нього. Семиструнна шаблюка. Щось у ньому від Бога, Щось у ньому від крука. А кругом, на деревах, Одноразові гнізда, Пінопластові леви Мерседесами їздять. Він чужий цьому світу. Він сильніший за нього. Його зірка ще світить На безсмертну дорогу. І сміються людиська, І кар’єру клепають. Темно. Вітряно. Слизько. В небі привид Мамая. * * * Сніг чадить. Ліпитиму коня. Бо дешева воля без повстання. І давно не голена стерня Коле, як приборкане кохання. А життя йде швидше, аніж час, Важко прикладаючись до щастя В тих світах, де вже немає нас, І у тих, де всім побути вдасться. Протопчу стежину у снігах. Так цілують мертвих і крилатих. Впізнаю себе у ворогах, Наче вина в ріках непочатих. Що смішне, те трохи і страшне. Те, що поламається, не гнеться. Може, час життя наздожене, Гляне в очі — і назад вернеться. Світ простий-простий такий, мов сніг, І складний, ну як сніжинка кожна… Тож лицем в замерзлому вікні Стане, може, квітка придорожня. Гнотик свічки веною стає І при тім прозоріє, прозоріє… Сніг чадить. І чується мені Наперед написана історія. ОДКРОВЕННЯ Т. Г. Шевченкові Спить зима на зеленім житі. А Тебе забрав поїзд скорий… Ми не вмієм інакше жити! Ми не хочем співати в хорі. Наче мрія колись, так совість В чорні ночі мені співає… Як знімають вінок терновий — Це болючіше, ніж вдягають. ТВОРЕЦЬ І ГЕТЬМАН Думав гетьман — вибирає долю. Сива чайка плакала в Дніпрі: Україна продана за волю, Україна куплена за гріш. Думав гетьман. Лірники співали. Так душевно вміють лиш сліпі. На прощання в губи цілували Поле, ліс і гори голубі. Думав гетьман — віра в нас єдина: Об’єдна корону й булаву… Бог також, він трішечки людина. Він сидів і плакав у траву. Гетьман думав. Півні за рікою Піють, піють сумно, як вітри. А тополі ходять за водою, Розпустивши коси-вечори, Що спадають козакам на рани Оберемком променів святих. Степ — як лист турецькому султану, І кургани — душі висоти. Вся Земля — німа, немов руїна, Десь для когось пада, як зоря. Сивий гетьман Богу України Ланцюгами сльози витирав. ХРИСТОС Вітер метро — запах тунелю, Яким у вічність душі вертепні летять. Прийшов Христос, як у пустелю: Не розп’яли… Посміялися з нього. Сіли. Їдять. Владу “ругають” земну й небесну. Натовп стиснувся в кулак і затих. Христа по спині поплескали ніжно, чесно, Питаючи — за тих він, а чи за тих… А він, хто втомився від революцій, Підкинув суху галузку в старий вогонь І запитав, як колись Варраву: Як вони звуться? Бо він був тесля. І цвяхи цвіли Із його Долонь. ДО МУЗИ Чорнобильських слухаю солов’їв. Рідні приборкую гени. А ти ж полюбила вірші мої Так — мов носиш дитя від мене. Що ж, мила Музо, Я сам вже вірш З римою, ритмом бою. Я тобі вірю. Ти мені вір. Скоро нас буде троє… ЗАКОН ЖИТТЯ Наш дух дорожчає, здорожений. Але не Ви мені Суддя. Я можу бути переможений Лише законами Життя. * * * А вздовж найдовшої води — Вогні найвищі. Стежина долі — наче дим… Мій вітер свище. Наскельні написи здають. Сивіють болі. Та підіймаються, як ртуть, Нащадки волі. СЕЛО ХХІ. ГЛИБИНКА Стареньке світло Місяця над ставом. Ідилія природи… не людей… Два п’яниці… некошена отава. Задрипані дітиська де-не-де. Моя печаль, як лісова дорога, Невидима із неба до зими. Дивлюсь на все… Очам моїм волого. І вітер у печі, мов кров, шумить. Нічний туман на озеро лягає. Глибинка засинає без пісень. Єдиний дід, що знав іще Чапаєва, У снах дрімотних спогади пасе. Всі вільні тут — як риби на асфальті. Нема ні клубу, ні веселих свят… Лиш чорноротий піп фальшивим альтом Благословляє сивих немовлят. А в церкві лісу гнізда і розп’яття, І ветхі схрони з Другої війни. Сидять у дуплах привиди хвостаті І рохкають під дубом кабани. А зверху зорі падають, як паски Із вишитого хрестиком стола. …Оце вона і є — Остання казка І перша правда Мертвого села. ПІД НЕБОМ УКРАЇНИ Зорянці Вербич Тихо. Дуже тихо в Україні. Тільки серед ночі де-не-де То пісні прощально-солов’їні, То зелене яблуко впаде. То шабельним сміхом озоветься Предок із міжзоряних степів. Половецький кінь іще пасеться, Руський відійшов чи відлетів. Йде козак — штани широкополі. Йде козак… як довго йде козак… Може, тому, що іде по волі, Тому і поволі — Як сльоза. Все, що справжнє, в пісню заховає, Все, що рідне, у Пісні пісень. Він не жне й не сіє, лиш блукає. Ледве-ледве душу донесе. Повз голів колгоспних, директорів, Мерів, ворохобних куркулів… Заклинання імпортних моторів І мовчання дивних журавлів. Потім щось у ньому, ніби вихор… Наче бунт свяченої води. Й тихо в Україні. Дуже тихо. Як завжди. ПСИХОТЕРАПІЯ Йду… Золотий полин обабіч мого шляху. Праворуч — шум ріки, солоний у кінці… В перехідні часи ні сміху і ні страху. Орлиних душ чортма, Усі — як гаманці. Перехідні часи завжди для України: То голод, то війна, то строїм комунізм… І рима, як назло, ото прийшла “руїна”. Й не знаю, де подітися мені. Податись за кордон? Завести бджіл в глибинці? Чи на війну піти за волю не мою? Чи, може, в теплоті зостатися, при жінці? Столиці я боюсь. Там дика суєта і натовпна самотність. Там шумно… А життя ж у тиші почалось… Хоча б одне лице знайти посеред сотні Таких, як в НЛО. Хоча… хоча… хоча… Мій світ завжди зі мною. І вся ця мішура, що зовні, — тільки гра. Мене цікавить більш війна мене зі мною І шум Дніпра. Ну потойбіччя ще… Чого кривити душу? Чи є там щось, нема?.. Помру — мов народивсь… В пекельнім казані жувати райські груші, Чи вишні від біди. Отак-от йду і йду… Не перший, не останній… Ким був і що зробив — Проясниться пізніш. А зараз би мені здобутись на повстання… Як ніжний, ніжний, ніж… ЗИМА. СВЯТО Загриміло вгорі. Заіскрило. Закутало вітром. Затремтіла сльоза, Наче Божа усмішка, мені. Я до себе біжу, Задихаючись, — Снігом — по світу. Духи предків, як риби, У світлій летять глибині. А цей сніг золотий — Вічний попіл згорілого храму. А цей грім молодий — Перелякана ніжність хмарин. Озиваються золотом Лампи вольфрамові. Новий рік. Пахне хвоєю й шкіркою мандарин. Візантійські мотиви Лежать за розхрестями вікон. А за ними кигиче Захмарений погляд волхва. От і всі пироги... Милі дітки, жона з чоловіком, Біла церква, ворони... І біла святкова трава. Тільки нитка червона Чиєїсь сирітської долі У святковім безчассі Спірально впаде на рушник. І зітхнуть бунтарі, Й перехрестяться відьми поволі. І надтріснутим дзвоном Озветься Початок струни. Від земного тяжіння Обтрусяться душі убогі. Світле свято у світі. Світає. Зоріє свіча. Сивим небом до серця Засіяні Чорні Дороги. Ми виходим на гору, щоб Білу Дорогу Почать.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин