Ім’я · “Мої “Джури…” виросли на нашому багато* страждальному національному ґрунті”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
ВІДРЯДЖЕННЯ В ДИТИНСТВО
Слово Просвіти, №05 за 2011 рік
НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ УКРАЇНИ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
— До Вас справжнє визнання прийшло після трилогії “Джури козака Швайки”, яка побачила світ у дитячому видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Зізнаюся щиро: прочитала всі три книжки “Джурів…” із великим інтересом, сама собі дивуючись, адже давно вийшла з дитячого віку. Не було за мого дитинства таких книжок з історії українського козацтва, просто не могли вони з відомих причин з’явитися на світ. Знаю, що й шлях цієї трилогії до читача був непростим. Як Вам довелося стати письменником внутрішньої еміграції? — Це дуже довга, хоча й надзвичайно типова історія. Десь 1969 року я потрапив до закритого листа ЦК КПУ як ідейно незрілий молодий поет; два роки потому колега-письменник написав листа до КДБ, обкому партії та до письменницької організації, в якому сигналізував: “На Одесском областном радио засела группа украинских буржуазных националистов во главе с самым оголтелым из них Владимиром Руткивским”. Врятував Борис Олійник. “Старий, — сказав він, — тобі треба щезнути на два-три роки, аби про тебе забули…” — і допоміг поза конкурсом вступити на московські вищі літературні курси. Однак такі речі тодішні ідеологи не забували, тож це не дуже допомогло. Перед тими, хто не хотів прислужувати, було три шляхи: боротися з режимом і потрапити за ґрати, спитися і передчасно піти у кращі світи чи безнадійно писати в шухляду. Спочатку я обрав другий шлях, потім, злякавшись, що він може призвести до першого, різко звернув на третій. — Із чого почалося повернення до українського читача? — А я ніколи й не відвертався від нього. Навіть тоді, коли мені відмовили у виданні моїх книжок. Слава Богові, мені вистачило кебети не робити з цього довічної трагедії, а самотужки перекласти тексти російською мовою і повезти їх до Москви. І там їх видали. Тоді я, повернувшись з тими книжками до Києва, ляснув ними об редакторський стіл: “Ось, ті твори, що ви відкинули їх як ідейно і художньо недосконалі, побачили світ у московському видавництві. Тож на якій підставі ви відмовляєте мені?” Редактор, нині вже покійний, погортав їх і сказав: “То в чому ж справа? От зараз я покличу хлопців-перекладачів і вони негайно…” — “Не треба перекладачів, — відрізав я. — Ці книжки були перекладені з української і я лише вніс необхідні правки, зроблені московськими редакторами”. Словом, найшла коса на камінь. І замість 1983-го чи 1984 року мої казкові повісті “Гості на мітлі” побачили світ лише 1987-го. — Можливо, вже й набив оскомину цей вислів Антуана де Сент- Екзюпері про те, що “всі дорослі колись були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає”, — однак він вельми правдивий. Чи можете сказати, що належите до цієї щасливої меншості? Як часто повертаєтеся у свою першу пам’ять, наскільки з нею пов’язані, якими епізодами вона залишилася з Вами? Пам’ятаєте улюблені книжки свого дитинства? — Не розумію, чому цей вислів може набити оскомину. Для мене він такий же природній, як і звичка вітатися. Перша пам’ять… Про неї я вже написав повість “Потерчата”. А от щодо книжок, то для нас, учительської родини, вони були такою звичною річчю, як хліб і вода. Першою книжкою, звісно, був “Кобзар”. Потім — “Оцеол” Майн-Ріда, “Дуже добре” Копиленка, “Десну перейшли батальйони” Десняка, “Лахтак” і “Шхуна “Колумб” Трублаїні. Як кожна дитина війни, я любив перечитувати батальні сцени. А ще якось мені до рук потрапила книжка без початку і кінця, в якій йшлося про відьом. Із того часу казкова й історична тематика стали тими двома крилами, які й досі тримають мене в літературі. — Що спонукало Вас до теми українського козацтва на його першопочатках? — Кожен українець знає, хто такі Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Сірко — себто козацькі маршали та генерали. А-от чи знаємо, як звали тих, хто стояв біля витоків такого всесвітньо-історичного явища як козацтво? Більш того — якими ці люди були в дитинстві? Я хотів показати, як наші пращури билися з ворогом, як вони вміли пристосовуватися до явищ природи. Так уміло, що самі ставали її явищем… Це було нескладно. Адже я родом із тієї землі, де це козацтво і починалося. Зізнаюся, до цього мені не писалося так легко і, коли дозволено так сказати, весело. Я ніби на цілий рік отримав відрядження у своє дитинство з його мандрівками лісами та плавнями, з його човнами-плоскодонками, з розповідями про вовкулаків і всіляку іншу чортівню. — Я натрапила у публікаціях на таку думку: мовляв, у “Джурах козака Швайки” так і не відбулося довгоочікуваного перетворення Швайки у вовкулаку — просто, як виявилося, козакам допомагали звичайні приручені вовки. А на очікуванні цього перетворення трималася ж вся інтрига твору. Таке
Цими днями Комітет із присудження Шевченківської премії вирішує доленосне питання — кому з найталановитіших цього року судилося високе звання лауреата. Володимир РУТКІВ СЬКИЙ — один із претендентів. Його “Джури козака Швайки” вже встигли стати для українських дітей найулюбленішим бестселером.
фентезі на реальній основі лише викликає розчарування читача. Мовляв, не вийшло української поттеріади. — І Ви так вважаєте? — Я так не вважаю. Це думка дорослого критика. Мені ж цікаво, а як сприймають діти? Що вони пишуть Вам у своїх листах? — Не розумію, звідкіля ті критики взяли, що я збирався написати саме фентезі? Ні, задум у мене був більш значний — явити реальні витоки цього незвичайного явища, показати, що наші пращури-козаки досягли в бойових мистецтвах такого рівня, якого навіть міфи не в змозі осягнути. Та що там міфи! Навіть ми, їхні невдячні й ледачі до своєї долі нащадки, в чиїй крові ще мали б жити козацькі гени, спромоглися хіба що назвати бойове мистецтво наших пращурів характерництвом. Для мене дивним є не вміння наших предків боронитися відчайдушно й винахідливо, а те, що ми, для яких гіпноз і так звані східні єдиноборства є явищем звичним, взяли на себе невдячне право відмовити нашим предкам у праві на володіння цим мистецтвом. Що ж до того, вийшла в мене чи не вийшла українська поттеріада… Мені навіть намагалися довести, що це наслідування Поттера. Однак першу книжку “Джур…” я закінчив ще 1992-го й опублікував у журналі “Однокласник” 1995 року, а перша книжка Поттеріади побачила світ лише 1997-го! Тож про яке наслідування йдеться? Ні, мої “Джури…” виросли на нашому багатостраждальному національному ґрунті. Щодо вовкулацтва, яким я нібито не скористався, то навіщо це мені? Давайте-но запитаємо першого ліпшого хлопця, що йому більше до вподоби: бути вовкулакою і бігати самотньо степом, чи мати поряд такого сильного і вірного бойового побратима, як могутній вовк? На моїх зустрічах із дітьми всі майже одностайно голосували за другий варіант. І я радий із того, що й серед критиків чимало таких, хто поділяє мою думку. Серед них — Наталя Марченко і Тетяна Щербаченко, які перехопили на себе більшість критичних стріл, спрямованих на “Джурів…” — “Джури козака Швайки” вийшли у видавництві “А-БА-БА- ГА-ЛА-МА-ГА”, в якому кожен письменник має за честь видавати книжки, а художник — ілюструвати їх. Як Вам працювалося з таким прискіпливим видавцем, як Іван Малкович? — Це Іван Антонович прискіплива людина? Такого фантазера та вигадника ще пошукати! На мою думку, Іван Антонович міг би посісти найвищі щаблі суспільної ієрархії, проте він обрав найбезнадійніший суспільний сегмент і підняв його на європейський рівень. Усе ж ви маєте рацію: попри свою рафіновану інтелігентність, Іван Антонович — надзвичайно фаховий і вимогливий видавець. Від нього не сховається щонайменший ґандж. Я знаю, з яким жахом чекають на його появу книгодрукарі. Для нього не існує дрібниць — ні в деталях, ні в концепції твору. І я дуже радий, що наші погляди на дитячу літературу як на найважливіший складник у вихованні нового українського покоління повністю збігаються. А ще я вдячний йому за те, що він таки умовив мене написати другу і третю книжки “Джури козака Швайки”. Хоча я вагався, бо кожен автор знає, як це важко — писати продовження після того, коли повністю виклався в попередньому творі. — Перед трилогією “Джури козака Швайки” була повість “Сторожова застава”, яка мені бачиться як проміжна ланка у Вашому творчому становленні. Однак вона цікава вже тим, що зриває завісу з великодержавних міфів про “російських” богатирів, зокрема Іллю Муромця. Якими, так би мовити, історичними аргументами Ви керувалися у цьому питанні? — Намір написати про українського — саме українського! — богатиря Іллю Муромця виник чи нев шкільні роки, коли я довідався що цей славетний чоловік похований у Києво-Печерській лаврі. Ще тоді подумалося: чому ж його вважають російським богатирем, якщо бився він на українській землі й похований у ній? Проте приступати до цієї теми тривалий час не міг, бо в наших національних джерелах не знаходив вагомих свідчень щодо його українського походження. Зробити це вдалося лише в середині 1980-х, завдяки дослідженням російських фахівців. Дехто з них навіть згадував місце народження Муромця — чи-то з Волині, чи то з Чернігівщини. Вони навіть допускали, що Ілля може бути не лише Муромцем, а й Муровцем, чи Муровлянином. Це відкриття і змусило мене негайно сісти за робочий стіл. І десь 1986 року закінчив повість. І хоч зараз її називають найкращим українським детективом, вона побачила світ лише через 15 років, та й то моїм коштом. На черзі її перевидання. До речі, тут я знову не можу не згадати Івана Малковича.
Він сам запропонував мені перевидати цю повість ще років зо два тому. Уже й текст був відредагований, і той же неймовірний Максим Паленко зробив пречудові ілюстрації до них. Словом, залишилося тільки все це відвезти до друкарні. І тут Іван Антонович раптом зупинив видавничий процес. Усе та ж його надзвичайна вимогливість — мовляв, до “Джур
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
