Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Час і стиль · “Суспільство, яке не виховує нових поколінь, прирікає себе на погибель”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

РОДИНА — ЖИТТЄТВОРНА КЛІТИНА НАРОДУ

Слово Просвіти, №05 за 2011 рік

Нещодавно в Туреччині, в регіоні Анталія, відбулася Міжнародна конференція “Родина як цінність у контексті релігії, традицій і сучасності”, у якій узяли участь 600 представників із 53 країн. Масштабність цього заходу свідчить про надзвичайну важливість інституту родини для людства й для турецького суспільства зокрема. Конференцію організували Платформи “Діалог Євразії” та “Міжкультурний діалог” і Жіноча платформа. Водночас відбулося IX пленарне засідання Платформи “Діалог Євразії” — міжнародної громадської організації (зі штаб-квартирою в Стамбулі), діяльність якої спрямована на розвиток культурних, освітніх, гуманітарних зв’язків між народами Європи та Азії. На наступні два роки її головою обрали керівника українського представництва професора Володимира Сергійчука. Своїми роздумами про непроминущі традиційні цінності української родини ділиться учасник конференції Олександер ШОКАЛО. Олександер ШОКАЛО Родина — результат природно-духовної еволюції й одна з прадавніх форм єдності людей. Науковці дійшли висновку, що інститут родини виник ще до появи релігій. Релігії стали вторинними чинниками, підтримуючи полігамію або моногамію. Взагалі первинними сутностями є духовний світогляд і осягнуті в духовному досвіді сакральні знання, які визначають спосіб життя суспільства в системі культури. А релігійні культи насаджують паразитарні антисистеми для маніпулювання масовою свідомістю різних спільнот. Мисливсько-збирацькі й кочові спільноти не були прив’язані до певної території й жили полігамними сім’ями (полігінія й поліандрія). І тільки з виникненням і розвитком аграрних суспільств на питомих землях і на ладовій світоглядній основі (бл. 10 тис. р. тому) доцільною стає моногамна родина, яка найміцніше єднає людей, створюючи основу збірної особи народу. Моногамна родина агрокультури заснована на єдності споріднених душ, на злагоді чоловічої й жіночої первин. Ці первини взаємодіють за принципом співдії двох протилежних зарядів у живій клітині, утворюючи “непарну симетрію” (В. Вернадський) — народжуючи нове індивідуальне життя. Всеєдиний закон непарної симетрії — основа саморозвитку всього живого з власної самостійної сили. Згідно з даосизмом, Дао як усепроймаюча пульсуюча сутність утворює одне — двоєдину чоловічо-жіночу першооснову, яка поділяється на дві первини — чоловіче інь і жіноче янь; ці дві первини у злагоді, любові народжують третє — життєвий первінь, дихання або лад життя; і ці три сутності народжують усе в Світовій Всеєдності. В українському ладовому світогляді аналогічна життєтворна модель розкривається через сакральні сутності: Дій (Всеєдиний, Род), Ладо (двоєдина чоловічо-жіноча першооснова), Лад і Лада (ці дві первини у Всеєдиній Любові породжують життєвий первінь, дихання, лад життя). У злагоді, любові зароджується й людська родина. Створення родини — одне з покликань людини в Білому світі. Здоров’я й вік родини залежать від сили любові. А сама любов випробовується шлюбом. ЛЮБОВ — ДЖЕРЕЛО СИЛИ РОДИНИ Й СУСПІЛЬСТВА Любов зароджується в людському серці з духовного зачатка. І з любові народжується людина вперше (біологічно) і вдруге (духовно). Перший раз людину народжують батьки, а другий раз вона народжується сама з духовного зародка в серці. Оце “друге, духовне, народження” людини і є її власною культурою (Г. Сковорода). Так із людських родин, родів самозароджується збірна особа народу. А збірні особи народів складають планетарну спільноту — людство. В українській духовній традиції любов є головною моральною чеснотою людини — виявом життєтворної сили й волі духу в чистому серці. Воля духу в поєднанні з палкою чуттєвістю серця виявляється як жагуча любов — кохання. Кохання пробуджує внутрішню духовну силу й загострює відчуття струмування життєвої енергії в людському єстві. Завдяки цьому відбувається глибинний взаємообмін енергією життя між чоловіком і жінкою, їхнє єднання в енергетичне ціле. Люблячі чоловік і жінка живуть із реальним відчуттям свого енергетичного єднання. А де є реальне відчуття одне одного, там немає місця марновірству й ревнощам. У народній мудрості знаходимо таку формулу взаємного відчуття: “Любов — це коли чоловік і жінка дивляться не один на одного, а в одному напрямі”. Любов — універсальний принцип почуттєво-духовної взаємності, взаємообміну життєтворною енергією між чоловіком і жінкою, між людиною і Всеєдиним, між людьми в збірній особі народу. Для підтримання в собі бінарного космічного балансу життєвої енергії людині необхідна енергія протилежної статі. Енергетичний взаємообмін між чоловіком і жінкою заснований на взаємній віддачі і взаємному наповненні енергією любові, й це дає відчуття щастя, радості: “Усяка радість у цьому світі струменить із бажання щастя іншим. Усяке страждання в цьому світі починається з бажання щастя тільки собі” (Далай Лама). Взаємна радість — вияв сили любові: “Ані на одну мить не слід нам тут забувати, що життя нам дано для любові й що ми самі твір Усеєдиної Любові до нас” (Микола Гоголь). “ЛЮБОВ ДАЄ ЛАД УСЬОМУ” У системі традиційних моральних цінностей українців любов — уселадуюча сила життя. Звідси наш одвічний моральний принцип: “Любов дає лад усьому”. В любові людина пізнає себе й здійснює життєву програму власної душі. Через любляче серце пролягає внутрішній духовний шлях від людини до людини, й силою любові люди досягають ладу в особистому й суспільному житті. “Чоловік і жінка — найкраща в світі спілка”, — так український народ охарактеризував засновану на любові родину — життєтворну клітину етнічного єства. Адже злагода родинного життя, міць родинного духу — запорука єдності й духовної міці збірної особи народу. Згадаймо наш класичний досвід: “Де згода в сімействі, де мир і тишина, Щасливі там люди, блаженна сторона”. Керуючись у своєму житті волею Всеєдиної Любові, родина є головним законотворцем суспільного життя. “Любов сама творить закон життя” — цю істину українці здавна сповідують як провідний принцип природного права, завдяки чому народ і живе на Білому Світі всупереч штучним законам. Бо любов як воля духу є найвищим правом людини. У любові люди живуть духовними цінностями — творять світ культури, незважаючи на цинізм владців і їхнє беззаконня. Бо людину щодня пробуджує до праці фізичної й духовної світло Сонця й сердечна любов до своєї родини. Втрата духовного орієнтиру й сили любові призводить до занепаду окремої родини й цілого народу. Коли занепадає в подружжі дух любові, люди гублять волю до життя. А ставши підневільними, вони вже не знають почуття людської гідності, самоповаги: запродують душу й тіло, розум і дух. Запроданство стає пошестю, й народ втрачає волю збірної особи — стає знаряддям чужої сили. Нині українське суспільство переживає глибоку кризу: в ньому бракує любові, творчого розуму, волі національного духу. Ті, які свідомо не пускають у світ дітей, стають нелюдами. Батьки, які не люблять своїх дітей, стають мертводушними. Суспільство, яке не виховує нових поколінь, прирікає себе на погибель. Батьки зобов’язані виховати своїх спадкоємців і забезпечити безперервний зв’язок поколінь народу. Звідси обов’язок дітей перед батьками — зберегти честь родини, роду. Ця взаємна відповідальність батьків і дітей — вияв священного сердечного почуття, що забезпечує єдність родини, роду й збірної особи народу. Коли народ занепав у нелюбові й розбраті, надзвичайно тяжко виживати окремій родині. Надто тяжко в умовах етнічної недуги зародитися новій здоровій родині. Одначе кожному подружжю волею життя належить осягнути істину, що творячи свою здорову родину, вони тим самим відновлюють народ. Адже родина є носієм етнічного генотипу. А виховуючи дітей, кожна родина виховує нове покоління українського суспільства. РОДИНА Й МОРАЛЬНІСТЬ Родина як цілісна психоенергетична система заснована на взаємній любові й Автор витинанки Світлана Урбанська моральній зрілості батьків і дітей. У люблячих батьків виростають щасливі діти, народжуючись удруге, духовно, з власної сили любові. Якщо в серці немає любові, там не животворить дух, і всі вчинки позбавлені духовних прагнень. В аморальному середовищі любов підміняють торгом: ти — мені, я — тобі. Суперечності між українською родинною традицією й аморалізмом сучасності виявляються передусім на межі проникнення в родинний світ зовнішніх впливів. Агресивний вплив зовнішнього середовища на тонку організацію родинного світу надзвичайно посилюють ЗМІ. Телебачення своїми програмами про дошлюбний сексуальний досвід, позашлюбні зв’язки, вибір сексуальної орієнтації поширюють аномалію й підривають здорову основу інституту родини. Лібералізація суспільного життя призводить до руйнування родинної традиції й підміни моногамної парної родини одностатевою сім’єю. Тому нині особливого життєстверджуючого сенсу набуває українське традиційне поняття родина — та, що родить, а не сім’я — та, що сіменить. Знову постає необхідність звернутися до занехаяного досвіду минулих поколінь. Як наші предки зберігали чистоту природних інстинктів, плекали у своїх дітях духовність почуттів? Як навчалися розрізняти духовне прагнення душі жити й біологічні потреби організму бути? Мало народити дитину, необхідно ще виростити й виховати — підготувати її до духовного самонародження. У традиційних українських родинах вихованням дітей займаються дідусі й бабусі. Безпосередні сердечні взаємини дідусів-бабусь і онуків забезпечують також безперервний зв’язок поколінь роду. Нині основні зусилля батька-матері, дідуся-бабусі й педагогів мають бути спрямовані на зміцнення й гармонізацію дитячої психіки, на збереження чистоти серця, чистих природних інстинктів і плекання в дитячій душі прагнення духовного ідеалу. А вже на основі виховання має відбуватися й навчання з урахуванням природжених здібностей дитини. Родинне виховання — основа освіти. Все це має стати запорукою моральної зрілості людини та створення нею здорової родини. Зважаючи на духовно-біологічну суть людини, завдання виховання полягає в розкритті через сакральну педагогіку серця її духовного осердя для другого народження й духовного вивершення особистості. САКРАЛЬНА ПЕДАГОГІКА СЕРЦЯ Сакральна педагогіка серця Памфіла Юркевича: “Виховна система, яка пробуд& жує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовно& го… — ця система чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини неви& диму душу, а в невидимій душі — незни& щенні зачатки подібності до Всеєдино& го”. Творчим результатом сакральної педа& гогіки серця є “друге, духовне, народження людини” в чистому серці та її саморозвиток силою моральної волі в системі родини й рідної культури. Моральна воля людини за& безпечує їй здійснення програми своєї душі через розкриття власної творчої енергії. У вихованні надзвичайно важлива психоенергетична взаємодія батьків і дітей. Енергія любові йде від серця до серця, і батьки й діти почуттями й думками створюють навколо себе позитивне енергетичне поле. Енергетичний зв’язок батьків із дітьми дуже тісний і потужний. Коли батьки дають дитині життя, вони мають закласти в неї енергію любові. Подальше завдання батьків — допомогти розкрити це джерело енергії всередині дитини, створити умови для пробудження позитивної енергії в моральній зрілості й духовному народженні. Якщо родинне середовище сповнене поваги, любові, така сама енергія пробуджується і в дитині, стає визначальною в її індивідуальному житті. У батьків і дітей кровні зв’язки забезпечують глибинний енергетичний зв’язок, тому рідні люди гостріше відчувають і любов, і її відсутність. Для дитини любов батьків — життєво необхідна. У батьків завжди є можливість пробудити своєю любов’ю почуття любові в дитині. Смисл життя батька й матері — спрямовувати енергію любові в духовний саморозвиток своїх дітей. Виняткової уваги батьків потребує виховання дівчинки. Бо кожна дівчинка — потенційна мама. Збережімо й виплекаймо чисту основу нашого материнства — і ми матимемо нове суспільство. Особливу надію у вихованні молодого покоління покладав на матерів Пантелеймон Куліш: передусім ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління народу. Поняття материзна Куліш незмінно вживає замість загальноприйнятого батьківщина й переконаний, що тільки чисте материнське серце спроможне народити оновлену людину: “Жінці довірено великоцінний обов’язок живити й зігрівати юну душу, яка розкривається. Жінка без намірів, без системи формує молоде серце в найчудовіший зліпок, пом’якшуючи його материнською любов’ю й ласкою”. Саме цей почуттєво-сердечний принцип української етнопедагогіки заклав в основу своєї психологічної теорії й педагогічної практики Костянтин Ушинський: “педагогіка — мистецтво, а не наука виховання”. Він бачив педагогіку “першим, вищим із мистецтв, а вічно передуючий ідеал цього мистецтва — досконала людина”. Звідси заповіт великого педагога — “створити наших дітей кращими за нас”. Але для цього необхідно створити родину — живильне середовище для духовно-інтелектуального, психофізичного й соціального розвитку дитини. В родині дитина дістає емоційну підтримку, психологічний захист, засвоює національні культурні й загальнолюдські моральні цінності. Усі державні й суспільні інституції зобов’язані підтримувати зусилля батьків, спрямовані на виховання, духовне народження, саморозвиток і освіту гідної людини. Створити родину — життєтворну клітину народу спроможні тільки морально зрілі люди силою любові своїх чистих сердець і злагодою високих прагнень своїх споріднених душ. Цей шлях комусь може видатися ідеальним. Та це реальний шлях Ладу, і тільки так людина, родина, рід і збірна особа народу зможуть досягти оновлення й гідного життя.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин