Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 5 (642), 2—8 лютого 2012
Слово Просвіти, №05 за 2012 рік
Фото Олеся Дмитренка
Микола ЦИМБАЛЮК Події розвивалися стрімко, судячи з усього, за заздалегідь і ретельно підготовленим планом. Одним махом упродовж кількох останніх січневих днів влада звільнила директорів найзнаковіших музеїв України. 20 січня було розірвано контракт із генеральним директором Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Мариною Громовою, яка пропрацювала на цій посаді лише півтора року. 25 січня звільнено генерального директора Національного музею Тараса Шевченка Наталію Клименко. Того ж дня у Міністерство культури і туризму викликали керівництво Національного заповідника “Софія Київська”, — їм було вручено наказ про звільнення генерального директора Нелі Куковальської (вона перебуває на лікарняному). 27 січня, як повідомляють електронні ЗМІ, “двома автівками до Національного музею народної архітектури та побуту України прибула спецгрупа Мінкульту”, що оприлюднила наказ міністра культури Михайла Кулиняка про звільнення директора Павла Федаки. Гендиректорські кабінети були вільними недовго. Буквально в наступні дні ошелешеним музейним колективам представили нових керівників. Отже, Лаврським заповідником тепер керуватиме Вікторія Ліснича, Софією Київською — Олена Сердюк, музеєм у Пирогово — Дмитро Заруба, а Шевченківським музеєм — Дмитро Стус. Таким чином історика Марину Громову, котра має чималий досвід музейної роботи і три вищих освіти замінила 33-річна Вікторія Ліснича. Вона за фахом лікар-кардіолог. Пропрацювала чотири роки лікарем в Інституті серцево-судинної хірургії ім. М. Амосова. З вересня минулого року її ім’я ще значилось у радниках Міністерства культури і туризму України. Одного із найактивніших дослідників і захисників безцінної києво-софійської спадщини, дійсного члена Української академії архітектури, заступника голови Всеукраїнської асоціації музеїв і заповідників
Дмитро ПАВЛИЧКО
* * * Я вбитий був під Крутами, На полі, на крові, Я впав під рідним прапором В замети снігові.
Я, кулею московською Пробитий напроліт, Встаю, щоб знов послухати Шевченків Заповіт.
Та хто ж його співатиме, Коли навкруг раби Глухі — не клич трембітою, На сурмах не труби.
За що ж я вмер — не відаю, Невже за трон хахла, Невже за помосковлені І душі, і тіла?
Я встав, бо хочу глянути На золоту блакить, Я встав, та знову падаю, Бо кров моя горить.
По урядах — перевертні, По храмах — москалі. І зрада йде за зрадою На зрадженій землі.
Скажи мені, мій Господи, Куди ведеш мій край? А Бог мені відказує: “Вставай! І сам співай!
Навчися жити в полум’ї, І знай, що сили зла Згорять од твого подиху, Застигнуть, як зола”.
Мій Господи, під Крутами Я за Вкраїну вмер, На бій з моїми вбивцями Дай сил мені тепер!
І підійми Ти кожного — Живих братів моїх І мертвих — гріх лежати нам В землі козацькій — гріх.
Як за Вкраїну згинути Нема кому з живих, Ми встанемо, мій Господи, З безодень світових.
Горітиме, палатиме Ярмо нове й старе, Хто вбитий був під Крутами, Воскресне і не вмре!
29. І. 2012
Продовження теми на стор. 2
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
