Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Геноцид · “Жодні спроби заперечень не можуть приховати той факт, що сотні тисяч, ба, навіть мільйони людей загинули від голоду”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Джоунз, Мейс і Дюранті: що в їхніх іменах?

Слово Просвіти, №05 за 2012 рік

Аркадій СИДОРУК, лауреат конкурсу “Приз Гарета Джоунза”, незалежний журналіст, автор книги “Голодомор: коли Україна й світ визнають правду? Роздуми над трагедією” Закінчення. Поч. у ч. 4 за 2012 р. Отримуючи достатньо надійної інформації від дипломатів та експертів у Москві, 27-річний Ґарет вирішив, однак, побачити все на власні очі. Він здійснив ризиковану подорож в Україну у плацкартному вагоні (hard class) потягу Москва—Харків. “Потяг зупинявся на кожному полустанку, — напише він. — На одній зупинці до мене підійшов чоловік і прошепотів німецькою мовою: “Розкажіть їм в Англії, що ми пухнемо з голоду”. Трохи згодом я вирішив зійти з потяга і самому помандрувати селами. Почепив на спину рюкзак. Мене попередили: “Будьте обачними. Українці у відчайдушному становищі”. Та я вибрався з потяга, що торохкотів убік Харкова, й опинився самотнім на снігу”. Чимало хто, згадував Джоунз після поїздки, говорив мені: “Тут жахливо, багато людей вмирають. Та далі на південь набагато гірше. Ідіть у Полтавську область — і ви побачите там сотні порожніх хат”. Обставини ризикованої подорожі не дали йому змоги це зробити. Він туди не дійшов, алей того, що встиг побачити, було достатньо, аби уявити масштаби антилюдського злочину. “Я сам обійшов села та дванадцять колгоспів. Люди всюди волали: “Немає хліба. Ми помираємо”, — так напише британський журналіст про перетворену будівничими “нового життя” на масовий цвинтар чорноземну Україну, що донедавна була житницею Європи. Страхітливими враженнями Ґарет Джоунз поділиться у березні 1933 року на прес-конференції у Берліні, де зупиниться в дорозі на батьківщину. А після цього — в лондонському Королівському інституті з міжнародних справ. У відповідь нарком у закордонних справах Литвинов надішле гнівного листа Девіду Ллойду Джорджу, в якому оголосить про категоричну заборону його колишньому раднику в’їздити до СРСР. Раз і назавжди! Як на моральні мірки, то було не покаранням, а свідченням чеснот. Ті, хто прагнув знати правду, яку приховував сталінський режим, прислухалися до голосу Ґарета Джоунса й вірили йому. У зверненні до світової громадськості Кардинал Віденський Іннітцер писав: “Жодні спроби заперечень не можуть приховати той факт, що сотні тисяч, ба, навіть мільйони чоловіків і жінок загинули в останні декілька місяців від голоду. Сотні трагічних листів про голод з різних регіонів Радянського Союзу, особливо з України та Північного Кавказу, вказують на це, а свідки, в авторитетності яких не можна сумніватися, змалювали жахливі подробиці трагедії, що посилюється в Росії. Я привертаю вашу увагу до звернення Митрополита Галицького Андрея Шептицького, в якому аж щемить серце, розповідається про страхітливі страждання населення в українських регіонах Радянського Союзу. Англієць Ґарет Джоунз також це підтверджує. Розслідуючи становище на місці, він з’ясував, що в деяких регіонах від голоду загинула вже чверть населення”. (The New York Times, August 20th 1933). Дуель на сторінках The New York Times Таке сприйняття правди, на жаль, було винятком. Майже за півроку до цього в останньому березневому числі The New York Times, вийшла друком стаття московського кореспондента Уолтера Дюранті “Росіяни голодують, але не вмирають з голоду”. Ось її початок: “У розпал дипломатичної дуелі між Великою Британією та Радянським Союзом щодо звинувачених британських інженерів з британського джерела в американській пресі з’являється страшилка про голод у Радянському Союзі, про те, що “тисячі людей вже померли, а мільйонам загрожує смерть і голод”. Її автор — Ґарет Джоунз, колишній секретар Девіда Ллойда Джорджа, який нещодавно упродовж трьох тижнів побував у Радянському Союзі. Він сказав автору статті, що дійшов висновку: країна перебуває “на межі жахливої загибелі”. Дюранті пропустив повз вуха те, що його співрозмовник бачив на власні очі і, як зазвичай, гнув свою лінію. “Відколи я розмовляв з містером Джоунзом, я вичерпно дослідив так зване голодове становище, — стверджував він. — Я з’ясував його в радянських комісаріатах і в закордонних посольствах з їхньою широкою мережею консульств, зібрав інформацію у британських фахівців та у своїх особистих знайомих — росіян й іноземців. Усе це, як на мене, інформація, що заслуговує на більшу довіру, ніж та, яку я отримав би, коли здійснив би коротку мандрівку у будь-який один регіон”. Наприкінці статті Дюранті виклав те, що він назвав фактами: “Насправді немає ані голоду, ані голодних смертей. Однак поширена смертність від хвороб, спричинених недоїданням”. І, беручи від зворотного за точку відліку голодний 1921 рік, прогнозував, що в разі сприятливих погодних умов і гарного врожаю (немовби у тому була суть проблеми) “про теперішні труднощі швидко забудуть”. (Russians hungry but not starving. The New York Times March 31, 1933 by Walter Duranty). Ґарет Джоунз дав відповідь Дюранті в опублікованому 13 травня листі редактору The New York Times, в якому обстоював своє твердження, що в СРСР лютує голод. “Свій перший доказ я зібрав в іноземних спостерігачів, — писав він. — Містер Дюранті втягує в дискусію консулів. Мені цього не хочеться робити, оскільки вони — офіційні представники своїх держав і їх не слід цитувати. Тож дозволю собі сказати: я обговорював становище в Росії з двадцятьма чи тридцятьма консулами та дипломатичними представниками різних країн. Їхні свідчення підтвердили мій погляд. Однак їм не дозволено висловлювати свої погляди в пресі. Тож вони зберігають мовчанку. Журналістам, з іншого боку, дозволено писати. Та цензура перетворила їх на майстрів евфемізмів і недомовок. Отже, “голод” вони чемно називають “нестачею продуктів”, “смерть від голоду” пом’якшують до “поширеної смертності від хвороб, спричинених недоїданням”. Консули не такі стримані у приватних розмовах. Мій другий доказ ґрунтується на розмовах з селянами, які мігрували в міста звідусіль в Росії. Селяни з найбагатших районів приїздять у міста за хлібом. Історії смертей від голоду в їхніх селах, а також мору худоби трагічній кожна з них підтверджувала попередню. Мій третій доказ ґрунтувався на листах німецьких колоністів в Росії, які зверталися по допомогу до своїх співвітчизників у Німеччині. (“Четверо дітей мого брата померли від голоду”, “Якщо ми не отримаємо допомогу з-за кордону, нам не лишиться нічого, як померти з голоду”. Це — типові витяги з тих листів). Четвертий доказ я зібрав у журналістів і технічних експертів, які побували на селі. У надзвичайно прихильній до радянського режиму The Man- chester Guardian, 25, 27 і 28 березня було опубліковано чудову серію статей “Радянці і селянство”, що не проходила цензуру. Кореспондент, який відвідав Північний Кавказ та Україну (йдеться про іншого британського журналіста — Малкольма Маґґеріджа. — Прим. автора) стверджує: “Сказати, що голоду на деяких найбільш родючих землях Росії немає, означає сказати набагато менше, ніж правду. Існує не тільки голод, а й принаймні щодо Північного Кавказу стан війни, військової окупації. Стосовно України він пише: “Населення вмирає з голоду”. Мій заключний доказ ґрунтується на приватних розмовах із сотнями селян. Вони були не “куркулями” — міфічними цапами-відбувайлами за голод в Росії, а звичайними землеробами. Я розмовляв з ними сам і занотував їхні розмови, що є неспростовним звинувачувальним актом радянській сільськогосподарській політиці. Селяни наголошували, що голод гірший, ніж 1921 року і що їхні односельці вмерли чи вмирають. Містер Дюранті стверджує, що я не бачив по селах ані мертвих людських істот, ані тварин. Це — правда. Та не потрібно володіти витонченим розумом, аби збагнути: навіть у вражених голодом російських округах мертвих людей ховають, а мертвих тварин пожирають”. (Mr. Jones replies: Former Secretary of Lloyd George tells of Observations in Russia. The New York Times May 13th, 1933). Одверта підлість і таємниця загибелі Західний світ мав би сприйняти правду такою, якою вона була. Однак ті, хто хотів бути ошуканим, не сприймали жорстокої реальності. Не випадково у згаданому листі Джоунз іронічно вітав “радянський форин офіс з майстерним приховуванням справжнього становища в СРСР”. Пригнічені фінансово-економічною кризою, ліберальні кола Заходу, до яких належав колишній прем’єр-міністр Франції соціаліст Едуар Ерріо, а в англомовному світі Бернард Шоу і Герберт Веллс, щиро перейнялися легендою про більшовицький рай. В СРСР, як їм уявлялося, займався світанок нового світу. До проповідників цієї ідеї належав кореспондент The New York Times у Москві Уолтер Дюранті, ім’я якого й досі лишається притчею во язицех. (Довга тінь Уолтера Дюранті.mht) Він переконував читачів однієї з найвпливовіших у США газет, що в СРСР “ніякого голоду немає”, а повідомлення про це називав “переважно нісенітницею” чи “роздмухуваною злісною пропагандою”. Тим часом в архіві Форин офіс зберігається датоване 26 вересня 1933 року свідчення Дюранті співробітникові британського посольства у Москві Стренгу, що торік “у Радянському Союзі безпосередньо від нестачі продуктів чи через пов’язані з цим причини померли, ймовірно, 10 мільйонів людей” і що “Україна стікає кров’ю”. Втім, повірили не вигнанцеві з СРСР за правдолюбство Ґарету Джоунзу, а лицемірному Уолтеру Дюранті, який за свої брехні удостоївся компліментів від кремлівського диктатора. А що вже казати про людську та професійну етику у середовищі західних кореспондентів у Москві у 1930-х роках! Найкрасномовніше свідчення щодо цього належить кореспондентові United Press In- ternational у Москві Юджину Лайонзу, який у книзі Assignment in Utopia (“Відрядження в утопію”) змалював цей фантасмагоричний епізод: “Ми всі отримали термінові професійні запити з головних офісів про цю справу (голод в СРСР. — Прим. автора), — пише він. — Але вони збіглися у часі з розпочатою підготовкою судового процесу над британськими інженерами. Необхідність залишатися у дружніх стосунках із цензорами принаймні допоки триватиме судовий процес, була для всіх нас професійною необхідністю. Відречення від Джоунза стало для нас найбільш неприємною роботою, яка звалилася на наші голови за довгі роки жонглювання фактами заради вдоволення диктаторських режимів. Але ми відреклися від нього одноголосно і майже в однакових двозначних формулюваннях. Я добре пам’ятаю обставини, за яких зібрався весь американський журналістський корпус, щоб засудити Джоунза. Був вечір, і товариш Костянтин (завідувач відділу преси та інформації наркомату у закордонних справах Уманський. — Прим. автора), сама поблажливість, погодився зустрітися з нами у готельному номері одного кореспондента. Він знав, що володіє стратегічною перевагою через судову справу над працівниками Metropolitan Vickers. Він міг дозволити собі бути поблажливим. Журналісти змагалися один з одним за те, щоб бути ближче до офіційних осіб. Роздмухувати проблему голоду у цей момент було би професійним самогубством. Визначенню того, як відрікатися, передували тривалі переговори у джентльменському дусі взаємних поступок у той час, як на обличчі Уманського сяяла нудотна солодка посмішка. Ми зробили певні зізнання для заспокоєння власного сумління, але в таких обтічних фразах, що виставили Джоунза ошуканцем. Коли ж ми позбулися цього брудного клопоту, хтось замовив горілку й закуску. Уманський приєднався до святкування і гулянка тривала до пізньої ночі”. (Eugene Lyons Assig- nment in Utopia (New York, Harcourt Brace, 1937, pp.575-576) Натомість дивним чином склалися стосунки Ґарета Джоунза з видатним британським журналістом Малкольмом Маґґеріджем. Той майже водночас з ним опублікував за підписом “нотатки спостерігача” в The Manchester Guardian написаний на основі власних вражень триптих про становище селян на Північному Кавказі та в Україні. Джоунз у листі редактору газети, датованому 8 травня 1933 р., захистив автора від нападок групи лібералів-радянофілів, очолюваних Бернардом Шоу. “Погляди Вашого кореспондента повністю підтвердили мої відвідини та найбільш надійні закордонні офіційні представники в Радянському Союзі”, — наголошував він. Однак у критичний момент, коли Джоунз потрапить під вогонь несправедливої критики, Маґґерідж не підтримає його і навіть спробує знайти виправдання для своєї непристойної відмовки. “Він (Дюранті. — Прим. автора) пише те, що йому скажуть. Та оскільки в його повідомленні йдеться про нові жнива, я не в змозі спростовувати його на основі першоджерела. Себто, я знаю і Ви знаєте: те, що він пише про стан речей на Кавказі, неправда. Та він завжди може заперечити: “Ви не бачили, а я бачив”. Цей лист, який Маґґерідж надіслав у вересні 1933 року Джоунзу, — класичний взірець словесних викрутасів. Насправді, на противагу Ґарету, він не витримав морального випробування. Хоча раніше у листі тому ж адресату обіцяв, що у відповідь на звинувачення Дюранті “охоче напише листа протесту в The New York Times”. Оббріханий і кинутий тими, кого він вважав своїми однодумцями, Ґарет Джоунз, однак, не втрачав оптимізму, жадоби до активної діяльності. Він вирушає у невідомий йому куток світу. Як

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин