СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Входження в небо Олександр ОЛЕСЬ (1878—1944)
Слово Просвіти, №05 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Буду ставить тобі храми, Доки в небо не ввійду. О. Олесь рактично він не освоєний. Не осмислений як явище, що мало значні наслідки. Ах, Олесь!? Ну, звичайно ж, “Сміються, плачуть солов’ї…” Така влада кількох озвучених строф із довгого вірша “Чари ночі”, написаного ним у 25-літньому віці. Влада, що спричинилася до однобокого сприйняття його творчості: гедоніст, епікуреєць, співець земних утіх. Більше 100 років минуло відтоді, коли відбувся його дебют. Дебют той був приголомшливим.
Олександр ОЛЕСЬ
КАЗКА НОЧІ
Ти заснула, мила? Встань! Ніч навколо — срібне море! Мила, вийди, виплинь в море… Ти заснула, мила? Встань!
Вдень ходив я по землі, А ходжу по дну морському… Що це?! Сон?! По дну морському! Вдень ходив я по землі.
Що за диво? Десь на дні… Як то може? В’ється річка! Під водою в’ється річка! Що за диво десь на дні.
Білі яблуні цвітуть… Їхня пахощ — хвилі моря… Десь на дні ясного моря Білі яблуні цвітуть!
Будь русалкою в цю ніч! Сядь, схились і слухай пісню.
М. Зеров висловився в тому дусі, що Олесеві не треба було дбати про свою славу, він прокинувся знаменитим на другий день після виходу першої збірки “З журбою радість обнялась”. Читачеві початку XXI століття, а надто молодому, який сповідує так звану нову естетику і більш-менш вільно орієнтується в нетрях новітніх шукань, збагнути причини такої популярності чи й можливо. Для нього поетика Олеся — дрімучий анахронізм. Щоб зрозуміти поета, треба знати, що передувало його доробку. Коли вийшла перша збірка Олеся, ще були живі Франко і Леся Українка, як втілення священного й непорушного принципу служіння народові. Забавний момент: Франко, віддавши належне легкості вірша й майстерності дебютанта, назвав його творчість “забавою”. Метр, несхвально налаштований щодо радикального літературного реформаторства, останніх віянь і захоплень, суворий до молодомузівців, з якихось причин умудрився не помітити те, що якраз і привернуло до Олеся увагу загалу — його громадянськість, струна якої зазвучала хоч і не вповну силу, але виразно. Пройшов він мимо і рудиментів народництва у його книжці. Інакше повелася Леся Українка. За свідченням К. Квітки, вона зауважила, що тепер їй писати лірику не варто, позаяк Олесь випередив її “яко ліричний поет”. Звичайно ж, це був тільки імпульсивний царський жест щодо
Я зложу шалену пісню… Будь русалкою в сю ніч!
Чуєш — кличуть солов’ї З хати — в казку, з ліжка — в море… Мила, вийди, виплинь в море, — Чуєш? Кличуть солов’ї! 1905
* * *
Ой не квітни, весно, — мій народ в кайданах, Мій народ в задумі, Очі його в стумі, Серце його в ранах, А життя в туманах.
Ой не квітни, весно, пишними квітками, Бо народ мій встане, Розіб’є кайдани, Вкриє світ димами, А поля тілами.
Ой не квітни, весно, глянь — надходять хмари, Тугою чорніють, Гнівом червоніють, Ой ті хмари-кари… Смерть вам, яничари! 1906
* * * Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду! Тихо, і ясно, і пусто в саду. Сплять кипариси, дрімають гранати, Ніч розкидає сріблястії шати…
Кедр до мімози схилився і спить, Ніжно мімоза щось кедру шумить. Море купається в місячнім світлі, Дихають важко троянди розквітлі.
Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду! Тихо, і ясно, і пусто в саду… Сплять кипариси, дрімають гранати, Ніч над землею розкинула шати. 1906
* * * Коли б ми плакати могли, Які б річки з очей незрячих,
початківця і маємо це розуміти. Але водночас він же й незаперечний доказ високої оцінки. Володарем дум назвав пізніше Олеся М. Рильський. І вказав на період його володарювання — 12-ліття межи двох революцій: 1905—1917. А різкий в оцінках критик Я. Савченко ще й у 1918 р., коли вже відчутніше давалися взнаки вразливі місця почерку поета, писав, що єдиний, хто міцно стоїть у літературі — це Олесь. І пророчив — стоятиме ще довго, позаяк “він зроблений з того дерева, з якого вирізуються королі”. Схожих характеристик, зокрема людей авторитетних, немало і було б немудро ними злегковажити. Постає питання — чим же все це пояснити? Воно тим доречніше, що навіть біографу Олеся немає за що зачепитися. Народився в глибинці, у середовищі далекому від літератури, пристойної гуманітарної освіти не отримав, виник мовби на рівному місці. Такий собі білий гриб там, де на нього найменше сподівалися. Більше того — я вже колись писав про це — доля мовби намагалася відтрутити його від поезії і познущалася у та-
ТІНІ
Які б річки із сліз гарячих По Україні потекли! Коли б ми плакати могли…
Коли б ми вірити могли, Які б ми витерпіли муки, Яку б вагу взяли на руки, Які б хрести ми понесли? Коли б ми вірити могли…
Коли б ми гніватись могли, Які б пожежі засвітили, Які б кайдани ми розбили, Якого б ката розп’яли! Коли б ми гніватись могли… 1907
Куди піти, Куди втекти Від голосу страшного? Тікаю я В ліси, в поля, — І не втечу від нього. Біжу, а він Гуде, як дзвін, На смерть немов, Все — бев та бов… Коли ж стомлюсь, Спочить спинюсь, Бринять слова, І хтось співа:
“Ой не стій, Сину мій, Не топчи хоругов… Тут лилась моя кров, Тут я ранений впав, Як про тебе я дбав… Ти забув… Ти не був… Ти ховавсь по житах, По хлівах, по хатах, Ти, як злодій, ховавсь, Ти хотів і боявсь…”
І я з місця знімусь І вперед понесусь, А за мною врівні Щось летить і співає мені:
кий спосіб: дала йому ведмежу поставу й аж ніяк не поетичне прізвище — Кандиба, ще й кинула його — тонкого лірика на ціле десятиліття на київські скотобійні, де він і служив, за його ж свідченням, “в атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин”. Рідкісний випадок у світовій літературі. Чи жне глум? Ще й така прозаїчна деталь: у Празі він здобув неофіційний титул чемпіона по пиву. Є свідчення — міг випити до 60 гальб. Та то вже пізніше, коли він грівся тільки спогадами про свою колишню славу. З’явою своєю Олесь употужнив ту авангардну лінію української поезії початку XX століття, яка пов’язана з іменами Вороного, Філянського, Чупринки. Поетами, які кинули виклик народництву, його, якщо перефразувати В. Петрова, доктринерському ригоризмові. Вони, ці поети, кожен у міру свого таланту — виборювали місце для індивідуального, особистісного. Вказали на його цінність і неповторність. Цього чекали. На це інтуїтивно сподівалися. До цього підштовхував досвід інших літератур.
Олесеві випало висловити те з найбільшою силою. З одного боку — завдяки талантові, з другого — він не тільки ширяв у горніх широтах, а й не поривав із пекучим злободенням, піднісши його у кращих своїх писаннях до рівня інтиму. Строго кажучи, його образна система не була переобтяжена новизною. Зужитість деяких засобів кидалася у вічі вже тоді, але ритмічна вигадливість, дивовижна невимушеність, щирість, легкість, мелодійність — чесноти, констатація яких стала загальним місцем, у контексті проблематики дня дали ефект поетичного вибуху, зухвалого реформізму. Набравши 10 очок із 10-ти можливих, Олесь став на досить тривалий час, як з огляду на одне життя, королем поетів. Пізніші спроби довести, що король голий, попри слушність спостережень так чи інакше пов’язувалися уже зі спадом цього таланту. Тому об’єктивними назвати їх важко. Природа хисту Олеся стихійна. У цьому його сила і слабкість. Народившись у “сорочці”, він розвивався за рахунок власних “резервів”, цілком поклав-
“Ой синочку, порадничку, Ой, де ж ти був, мій зрадничку, Як в бік мене улучено, Як в’язано і мучено, І топтано, і палено, І глиною привалено. Чому не йшов хоч віченьки Стулить мені на ніченьки…”
І я кричу, І знов лечу, — Де люде, де огні… І легшає мені. На досвітках прядуть, Скрипки ведуть, Баси гудуть, Нічого їм не чуть… “Нічого вам не чуть?” — Питаюся у їх. В одмову крик і сміх. Я згодом обійдусь І з ними сам сміюсь… І нагло чую знов: “Ой не смійся, сину мій, Ще сміяться рано, Ще димить моя кров, Ще ятряться рани. Ой постій, Сину мій!”
І я криком кричу, І із хати лечу, А зо мною врівні Щось біжить і співає мені… 1908
І ВИ ПОКИНУЛИ…
І ви покинули… і ви пішли… І в найми душі віддали, І клад, що вам діди сховали, На скибку хліба проміняли… Цигани ви, Цигани ви!
А там, в землі, який там скарб лежав І скільки струн в собі ховав… Які б то звуки розітнулись, Коли б ви дивних струн торкнулись! Не варті ви, Не варті ви…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
