Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна премія · “Ще тільки засівається на волю, Та завтра воля — зерном проросте!” · с. 11сторінка оригіналу ↗

Л Лю юббоовв П Пррооццьь:: «Шедеври створюються в пеклі…»

Слово Просвіти, №05 за 2012 рік

ЗОЛОТІ МАЛЬВИ Пам’яті Василя Стуса Тут вічна мерзлота. Освище тугу вітер, У спомин вмерзнуть мальви золоті. Я відігрію жменьку рідних літер, Я їх посію тут, на мерзлоті. І горло, ще заросле тишиною, Розімкне співом замкнені уста. …Коли це буде? Аж — як наді мною Сльозу посіє мальва золота? Наївний всоте: мальви — і сибіри?! Сибір не знає мальв моїх в лице. Я їх посію в слові — і повірить, Хоч важко зараз вірити у це. Бо чорна тінь у білий день вростає, Зайшовся божевільним сміхом біль. А де сльоза — там “…квітка проростає В три скрики барв, три скрики божевіль!” Я їх скроплю молитвою: Єдина, Свого терпіння і мені вточи! …Спливає кров’ю зранена калина, А нація — ошукана, мовчить… Я помолюсь: мій нещасливий краю, Чи добуджусь тебе на цій землі? Та ж ті стовпи, що небо підпирають. (Прокиньтесь, люди!) вже давно гнилі. І рідне плем’я, розумом ледаче, Горбами підпирає ті стовпи, Де і моя розпука гірко плаче, І гірко плаче небо з висоти. Вони наплачуть повні строфи болю, Вони від скверни вимиють святе. Ще тільки засівається на волю, Та завтра воля — зерном проросте! * * * Змурована із тиші ця оселя, І стіни в ній завсіди хилиткі. У ній тремтливі голоси поселять… Перепиняє скрик: які-які?! Тремтливі, кажеш? Ах, тремтінь вже досить, Бо тремтимо, здається, і вві сні. Розпука голими руками носить Уламки мук на мури крем’яні. З них буде Храм. І віра стане дахом. І виростуть під ним колись малі, І душі їх, не вищерблені страхом, Осанну проспівають цій землі! * * * Ю. А. Ковалю День медом розтікається, однак Крізь товщу світла ясно-янтареву Прокліпується істина одна, Що розтікатись мислію по древу — Затія, прости Боже мій, дурна. Бо ж не одного, знаємо, звела Та пані, що дарує злото слова, Натомість — ні двора ані кола… Єдина втіха: Муза чорноброва У фрейлінах придворних не була. ДО МОВИ 1 Перший подих. Перший крок. Перших слів уперта вдача. На пуховиках казок Ніжилась душа дитяча. 2 Була, мов свічечка, рівненька, Не копирсався в генах атом. …Качечко моя кривенька, Підбита московським матом. АРХІВИ Літописи в літах. Вже ледь живі. Приписано ж глаголити — довіку. Та в кожного із них на голові Сидять страхи — намножилось без ліку. Пече печаль, припавши до чола, Росте тривога — вже з версту заввишки: Колись вода знічев’я забрела… Вогонь ввірвався… Поселились мишки… Письмен прадавніх тріпотлива в’язь Снує узори сірі й невеселі… Та що казати, коли навіть князь Щитом прикрився від краплин зі стелі!.. Той з Новгорода Сіверського муж, Були в якого безпомильні стріли! …А нині Ігор кволий і недуж — Дощі його “постскриптум” перестріли… Болячки лізуть (а нехай їм грець!), То ниє правий бік, то коле — лівий… І зводить безголів’я нанівець З медами мудрості старі архіви. Вже ледь стоять замучені томи, В них — чисте злото із часів минулих. …Спитає плем’я, що прийде: хто ми? А ті, що знали, вже навік заснули… * * * …Оті бої — страшні й запеклі З самим собою — не душіть: Шедеври створюються в пеклі Епох і власної душі. * * * Входжу в літепло вечора, наче В теплу хвилю тропічних морів. Місяць виплив… Агов, небораче, Де ти спав, що жупан підгорів? Він регоче: — Де зорі хороші! Тілом світить крізь чорні дірки… Повне решето срібла-пороші Пересіює ніч на зірки. Жаби кумкають в тихім болоті… Ну і дружна болотяна рать! В теплу твань зірочки жовтороті Упірнути й собі норовлять. Дивен, світе, єси: жаби… зорі… Світло неба — і багна без дна… І простори душі неозорі, Де за віху — зоря провідна. * * * З гори розбіглися дороги (Їх назбігалось звідусіль!), До вуст півонії вологих Припав — не відірветься джміль. Хатки ворушаться линами У ранку неводі яснім. Тонкими вусами-димами Нащупують шпаринки в нім, — Аби туди, де сонце красне І щось там зблискує-гримить… Грім прутиком блискучим лясне — Вмить поховаються дими. СЕЛО Дочекалась черешня шпаків. Тріумфує душа десь насподі. Член НСПУ Любов Проць — авторка поетичних збірок “Дубляни” (1990), “Горобина ніч” (1995), “Сріберні ключі” (2001), “Дух євшану” (2002), “Група крові” (2009). Просвітянка з першого дня відродженого Товариства, багато років очолювала місцевий осередок “Просвіти”, давній передплатник тижневика “Слово Просвіти”. Вчителька. Живе і працює в рідних Дублянах. Книжку поезій “Група крові”, що вражає самобутньою метафористикою, актуальністю проблематики і душевною щирістю висунуто на здобуття Національної премії імені Т. Шевченка. Наші кури вже сотні шляків Розгребли на сусідськім городі. Пахне гноєм. Він сивим вуйкам Все життя — за найтонші парфуми… Моє рідне! Тебе не віддам Я безрідному гицлю на глуми. ЗЕМЛЯ Допоки сонях сонця понад нами І не забитий білий світ наглухо, Так ніжно розминаємо пучками, Щоб стала нам колись легеньким пухом… * * * Стоїть-пручається свіча — Не хоче в засвіти рушати… О, як розпачливо втрача Світ золоті розкішні шати! Задмухає пожежу хто? Хто упокорить шал жар-птиці?.. Пантрує вухо шерех — то Ліси прошкують срібнолиці. По хутрах лисів йдуть ліси Край поля, де недремна варта Дощів і мжичок. Не проси — Для них позлота ніц не варта. …В нору забився лис один — Прийшла йому година чорна: Над ним здригнувся білий млин — Розціпенів і крутить жорна. Голодні вишкірять роти Рушниці, пси, неситі хати… Вилазь, Микито. Не піти — Себе живцем тут поховати. Колюче мливо над і під — Сльозою забиває око. Хоч терпнуть лапи — пишеш слід. Не видавай мене, сороко! …А далі сил — і поготів. Осліплять зблиски кольорові. …Роздертий крик твій хтось з “братів” Зашиє ниточкою крові… * * * Шедевр осінній… Ах, бракує слів! Стань і дивись — шукати їх не треба: Тремтлива гілка пізніх журавлів У синій рамі вистиглого неба. НЕДІЛЯ На ослінчику чистім — побіля Сірих буднів, де світла — на дні, Ґречно сіла статечна неділя — Білий вузлик на ниточці днів. Личко світле, і Діви Марії — Очі тихі (такою пишіть!). Ніжний клаптик Господньої мрії Став за латочку грішній душі. В церкві правиться. Тішаться дзвони — Підсолоджують Службі уста… Б’ємо байдики, бо ж не боронить Чепурушка — неділя свята. Десь далеко нечесані справи І розхристані вірші сумні… Крапля меду до згірклої страви, Красна мітка на сірім сукні. Барви настрою — свіжі й багаті. Сподіватись, що вічно, — дарма… Півник з цукру на храмовім святі: Ніби тільки лизнеш — і нема. ЗАСТУДА День відплив — із пісні білий лебідь. Чебрецевий вечір сполинів. Господи, я т у т чи вже на небі? — Борсаюсь у кучугурах снів. Блискавки обсіли зимне ложе — Жалять то у скроню, то в брову… “Ртуть” жене — спинитися не може. Боже, я вже т а м чи ще живу?.. “Ніч як море”. Берега не видко. За весло — просолений рукав. Серце в горлі. Б’ється швидко-швидко — Біль на нього лови влаштував. А хвилини сунуть, як ординці, — Мусиш з ними стати віч до віч, Мусиш перебути наодинці Муку чорну, довжиною в ніч. Але ні! Хтось з неба тихо зрине — Ще одним веслом — ясний рукав… …Ранок. Чай. І кружальце цитрини — Німбом Того, хто порятував. * * * Село в облозі мовчазних снігів. Хизується зима гістьми багатими. Шнурочки чорні згублених слідів Розвішені між церквою і хатами. У скрипці вітру шум зелений вмовк. Різдвяна казка — з віями лапатими. — Голодними очима світить вовк, — Лякає мама, щоб тримались хати ми. Тепла у рукавицю украдеш — І падаєш на синій лід сніжинкою. Панує біле в просторі безмеж, Де літо лоскотало слід пилинкою. РІЗДВО “НА ВОДІ” Сніги проспали білий час, коли Їм землю з високості посипати… Кліп-кліп униз — то дрібен, то лапатий — У хмари винувато з-під поли. А винуваті! Хто ж таке видав, Щоб на Різдво дощі колядували?!. Та з дива місяць — мандрівник бувалий — Перекапустив срібні стоси справ! …Стрибне пухнаста іскра: гойда-да! — І вже у Свята присмак не солоний. І на долівку ночі сніп соломи Із Вифлеєму винесе звізда. * * * І кожний фініш — це, по суті, старт… Ліна Костенко Стане смерть колись новим початком — Зринеш тихо з каламутних плес, Щоб вернутись зболеним дитятком У пелюшки лагідних небес. Ангелом — невидимим, незримим — Мимо Божих позахмарних веж На хмаринці сонячної рими Понад рідним полем пропливеш. І якщо любив тебе Господь, То сльозою капнеш голубою В душу того, хто ще снить тобою, Хто ще ходить, вбраний в тлінну плоть. смт Дубляни Самбірського р-ну Львівської обл.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин