Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна премія · “Століття Якова” ... це камертон, за яким рівнятимемо свої здобутки і втрати”. Євген Баран · с. 10сторінка оригіналу ↗

В Вооллооддииммиирр Л ЛИ ИСС:: «Для мене література — це насамперед порухи людської душі»

Слово Просвіти, №05 за 2013 рік

— З якого віку пам’ятаєте се& бе і що саме? Наскільки Ваше ди& тинство, родинні історії, лан& дшафти, природа вплинули на Ва& шу творчість, стали сюжетами Ваших романів? — Я народився і провів ди" тинство на Кусому хуторі, що був десь за два кілометри від села Згорани, яке знаходиться на За" хідному Поліссі, у Волинській області. Хутір був розкішний, бі" ля самого лісу, його покійний дід Федір боронив, як міг, правдами і неправдами, підкупами тодішніх владців аж до 1978 року, коли ху" тір з’їла меліорація. Довкола всі хутори позносили, а наш — сто" яв. Я тоді, по правді, не розумів діда, бо ж на хуторі не було ні електрики, ні радіо, а тепер розу" мію, що він інтуїтивно захищав, як тепер кажуть, свою ідентич" ність, прагнення бути господарем на власній землі, хай навіть вони звузилися до хутора, саду і неве" личкого городу, бо ж більшу зем" лю, хоч і бідну, поліську, забрали. Контрастнішої пари, ніж мої дідусь і бабуся, я не зустрічав. Дід був суворою, мовчазною люди" ною, нарваний до роботи, не да" вав спуску й іншим. А бабця Па" лажка — невеличка, тиха, але ко" ли починала говорити… Скільки вона знала історій, легенд, по" вір’їв! У ній якимось дивним чи" ном поєднувалися глибока пра" вославна релігійність і язичниц" тво. Я іноді думаю: якби мені тоді теперішній розум, скільки б за" писав, а й те, що лишилося в пам’яті — це такі дорогоцінні перлинки, сяйва яких надовго вистачить. Оця обстановка, близькість до природи Полісся з усіма його барвами й легендами, конфліктами, війнами наклали відбиток і на все моє життя, і на творчість. А ще я певною мірою Ваш земляк, пані Любо, бо семи" місячним разом із батьками з во" лі тодішньої влади опинився у придніпровських степах і перші свої кроки робив не по поліській, а по січеславській землі. Сталося це так. У серпні 1944 року після звільнення Волині від німців, або, як у нас казали, приходу “других совєтів”, мого рідного дядька Павла Лиса мобілізували до Червоної армії, він пройшов майже до Берліна, був поране" ний, мав нагороди. А після війни на інший хутір, біля гірки Гераси" михи, де він жив, приходили пов" станці, “Степанові хлопці”, як у нас казали. Дядько давав їм їсти, на їхнє прохання ходив у село по" дивитися, чи нема емгебістів. А коли повстанці прийшли в черго" вий раз, 22 липня 1950 року, хутір оточили “істребки” й солдати. Був бій, втрати з обох боків, а піс" ля того бою дядькові дали 25 ро" ків. Відсидів, правда, лише шість. А родину вивезли. Найближчих подалі, а мого тата викликали у травні 1951 року в сільраду, де бу" ли “люди з району”, й веліли “добровільно"примусово” пере" селятися на Дніпропетровщину, куди вже вивезли братів. У Пав" лоградському районі була ні" мецька колонія Франгай. Німців із неї виселили у Казахстан, а у Франгай, перейменований у кра" щих радянських традиціях у Ве" селе, поселили неблагонадійних селян із Волинської і Тернопіль" ської областей. Ми там жили у 1951—1954 роках. Як мої мама й тато верталися назад, перехит" ривши владу, — ціла окрема епо" пея. Мені іноді здається, що я пам’ятаю те, про що розповідала мама: як мене, малого непосиду, всім Франгаєм шукали в степу, як мама несе мене хворого на руках крізь зимовий степ до лікарні в Павлограді… Є задум написати про хутір, його історію, родину, так і назвати ці спогади: “Мені здається: я це пам’ятаю”. А ре" ально перше, що в пам’яті — я подаю кварту з водою важкохво" рому, вже при смерті, дідові Гри" горію, братові прабабусі Пріськи, який жив із нами, він дякує, гла" дить мене по голові й плаче. У травні 2008 року, перебува" ючи на Січеславщині, я заїхав і до Веселого"Франгая. Тоді ще був живий мій дядько Іван Лис, який трагічно загинув від рук грабіж" ника у грудні 2010"го. Зізнаюся, мороз пробігав поза шкірою, ко" ли я стояв на цвинтарі у Весело" му, де на п’яти могилах наше прізвище — Лис. Лис, Лис, Лис, Лис, Лис… Дядьки, тітки, на жаль, уже й двоюрідний брат… Але зараз я згадав про те і поду" мав, що нас, “східняків” і “захід" няків”, єднають навіть могили. З поліськими, волинськими, га" лицькими прізвищами у Східній Україні, із “східняцькими” — у Західній. Усі вони — наші. На кладовищі у Веселому, на одній із могил я побачив прізвище Поло" жевець. Положево — це маленьке село на Поліссі, неподалік від Прип’яті і відомого Шацька. Там півсела — положевці. Більше ніде в Україні цього прізвища немає. А у Веселому, на Дніпропетров" щині (Січеславщині), є. Ось про що мені згадалося. Може, пам’ять про це — також частка нашого майбутнього? — Ви — людина спостережлива й це засвідчено Вашими багаторіч& ними прогнозами погоди, які мали успіх у читачів. Якщо так, то хто з Ваших героїв — людина вітру, сонця, дощу, снігу? Чи звертаєтеся до таких аналогій, пишучи? — Ніколи над цим не задуму" вався, але питання цікаве. Най" більш сонячний для мене жіночий образ у моїх творах — це Ядвіга Войцицька з роману “Маска”. Ще, можливо, вчителька Світлана Ігорівна з роману “Щоденники Ієрихар”. Сонячна людина — ди" вак Іван з “Івана і Чорної Панте" ри”. Вітер — це Романа з одной" менного роману: примхлива, не" передбачувана, свавільна, про яку одна читачка сказала, що її треба було вбити на п’ятій сторінці, алей такі жінки бувають. Усі стихії од" разу уособлює художниця Люба Смажук із “Графині”. Благодатний дощ — це і Яків, і Улянка, і Зося зі “Століття Яко" ва”, Платон — герой “Графині”… Хто сніг — не знаю. Може, силь" ний і водночас самотній Прокіп Марушко з “Маски”. — Пам’ятна для Вас подія, зустріч, інформація — усна чи про& читана, що стали поштовхом до створення роману “Століття Якова”? — Зараз я вже розумію, що підсвідомо задум “Століття Яко" ва” народився восени далекого 1981 року. Я тоді приїхав у Згора" ни, розмовляв із дідом, який уже жив із моїми батьками в селі. Як зараз пригадую: дід сидить на по" розі літньої кухні, смалить свій бакун, розмовляємо про те, про се, життя й новини, і раптом дід каже: “Знаєш, Володьку, життя як один день промайнуло, як од" на хвиля пробігло”. Я страшенно здивувався, подумав: як же так, дід пережив дві світові війни, ка" торжно надривав жили на своєму хуторі, втратив молодими двох синів, уже похоронив і бабусю, а каже, що життя — як один день, як хвиля… Але ця думка запала в голову, і вже в середині 90"х років минулого століття визріла в задум написати роман про долю люди" ни на тлі ХХ століття. Кілька ра" зів починав і кидав. Герой мав різні імена. Коли ж прочитав у Біблії “Соборне послання апос" тола Якова”, то зрозумів, що мій герой зватиметься Яків, і взяв звідти один із епіграфів. У січні 2009 року, коли я працював над іншим твором, хтось наче сказав: “Кидай цей роман і пиши “Сто" ліття Якова”. Що я й зробив. — У своїх останніх романах, — виокремлюю “Століття Якова” — Ви створили низку типажів ста& рого і нового часу. — Мені допомогло при тво" ренні “Століття Якова” те, що я написав і надрукував у своїй газе" ті “Волинь” до десятка нарисів про волинян, котрі у складі Вій" ська Польського брали участь у тій “вересневій війні” 1939 року з німцями. Декотрі ухитрилися по" воювати у трьох абсолютно про" тилежних силах — Війську Поль" ському, УПА і Червоній армії. Мене дивувало, що герої моїх на" рисів — Андрій Тимощук, Федір Лонюк, Денис Івануха та інші, чиї риси певною мірою ввібрав Яків Мех, у сто, а то й більше літ зберігали ясну пам’ять і розум, могли й чарку випити. Я зрозу" мів: такий народ не вбити. Ну, а оскільки життя багатогранне, то в ньому, як і в романі, поряд із се" лянами, вчителями, лікарями, є, на жаль, і псевдоповстанці, і нар" комани, і наркодилери. Зреш" Номінований на здобуття Національної премії імені Т. Г. Шевченка роман “Століття Якова” Володимира Лиса став українським бестселером. Про це і не тільки в пропонованому інтерв’ю з письменником, який зміг здолати провінцій% ні літературні кордони і здобув серця читачів і прихильність критики.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин