Національна премія · “Мирослав Дочинець — міцний професійний прозаїк. Це справжня високохудожня література”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Йонко(жидик Уривок з нового роману Мирослава Дочинця «Горянин. Води Господніх русел»
Слово Просвіти, №05 за 2013 рік
них оселях, матимете добру робо" ту і культурний відпочинок. А після самі виберете собі країну для проживання…” Вірили тому не всі. Йонко запримітив, як старий рабин крадькома запхав у дупло залізну карнавку. Вночі він витяг її зі сховку. Там були монети, персні й ланцюжки. Без роздуму віддав це добро на зберігання Мошкові. “Йонку, — прорік той урочисто, — це буде твоїм уділом у моїй ма" єтності. Віднині ти мені не слуга, а приятель. А якщо приймеш об" різання, дам за тебе одну з до" ньок. Котру сам вибереш. Не по" дивлюся на твою ваду. Бог чує моє слово”. Йонко сміявся. Він завжди сміявся, бо мав такий рот. І служив їм далі. Люди жили тісним, здушли" вим гуртом. Їли, що вдалося ку" пити в сторожі, молилися, плака" ли, вмивалися росою з листя, стояли в черзі до єдиної вбираль" ні, обтягнутої брезентом, молоді кохалися по закутках. Одної ночі під виття сирени всіх почали па" кувати на машини. Йонко намі" щав клунки і скрині. Приліпив" шись до кузова, доїхав до вокзалу. Тут чорніли ямами дверей товарні вагони. Щоб посадка проходила швидше, людей підганяли багне" тами. Йонка відігнали, бо не мав на грудях нашитої звізди Давида. Та він у тій колотнечі колесом за" котився в сусідній вагон. Йонко, як вірний пес, не мис" лив свого життя без господарів. До того ж із ними був і його скарб, а може, і його майбутня жона. Може, його доля їхала в пе" редньому вагоні, то як він міг за" лишитися тут?! Доти він встиг об" мовитися Шпрінці (вона таки бу" ла йому до дяки) про намір її батька. Та дзвінко розсміялася: “А як ти будеш зі мною цілувати" ся — зубами?” Це охолодило йо" го. У Шпрінци були повні, гарно окреслені губи. Чисто як пере" стиглі вишні. Коли він дивився на них, то не думав про свої, точ" ніше — про відсутність їх. Якось не думав, що для любові конче потрібні вуста. Йонкові тоді йшов п’ятнадцятий рік. Їхали в затхлій тісняві. Спо" чити можна було лише сидячи, притиснувши коліна до грудей. До вітру випускали раз на добу. Тоді й воду давали — черпак на рот. І хлібець із маргарином у дір" ці. Зате можна було злизувати з бляхи іржаві патьоки випарів. Йонкові при цьому губи не зава" жали, як іншим. Вночі коло ньо" го померла якась баба. Своїм бо" ком він чув щось тверде в її пазу" сі. Посяг рукою — грудь була пласка, як річковий камінь, а со" сок аж уколов його крижаною бу" рулькою. Зате там було прихова" не зачерствіле печиво. Коли їх вивели на черговий водопій, Йонко прихитрився і кинув ко" лач Шпрінці. Та схопила його і закусила в зубах, тут же підняла спідницю і присіла під насипом. Люди, відкинувши сором, облег" шалися одразу ж біля вагонів. Од" нак Йонкові здалося, що Шпрін"
ца тоді робила це не тільки для себе, а й для нього. Чомусь нав" мисно затримувала відкритість своєї срамоти, задивляючись на нього запалими очима. Може, то була остання відплата йому за ко" лач, за віддану службу, за любов. “Куди, нащо ти їдеш? — крикнула вона заправляючись. — Хто тебе жене, дурню?” Йонко не знав, що сказати, але для себе знав напевно, що те" пер, коли побачив Шпрінцу і та" кою, відкритою для нього, — він готовий їхати за тим вагоном на край світу. У мертвої баби на шиї був ще й ланцюжок із сердечком. Йонко виміняв його на хлібець. Долучив до нього свій і обв’язав їх дротиком, а маргарин надійно затоптав у м’якуш. Хотів на нас" тупній зупинці передати Шпрін" ці. Але над ранок ешелон здриг" нувся і став. Скреготіло залізо, валували пси, гойкали щось по" німецьки. Відчинили двері, в очі вдарило зелене світло і веселе привітання унтера. “Що він сказав?” — зашепоті" ли ззаду. “Ласкаво просимо під холод" ний душ”, — пояснив учитель. Це був Аушвіц. Хвіст поїзда з їхнім вагоном відчепили, а перед" ні загриміли далі. Забираючи з собою Шпрінцу, його скарбець, його панів і його вчорашнє жит" тя. Пішов у безвість з рясною ро" диною пульоокий Мошко, знат" ний торгаш Межигірської доли" ни. Залишив Йонкові в спадок хі" ба улюблену приповістку: “Годи" на платить, година тратить”, яку той усе життя мірився розгадати. Перед брамою їх вишикували лавою по п’ятеро, заграла музика. З ліхтарів і дротів на голови ска" пувала холодна роса. Либонь це були перші краплі обіцяного ду" шу. Всі йшли з валізами й клунка" ми, лише він один порожнем. За звичкою поривався комусь допо" могти, але ті не довіряли свої речі потворному недоростку. Поклажу їхню ретельно описували, щоб “не було недоречностей, коли не" забаром вони забиратимуть її”. Так само й одяг. “Не забудьте но" мер своєї шафки, щоб не пере" плутати із сусідами”, — приязно радив есесівець. А обслуга при цьому реготала. Ряди голих людей тяглися до стригачів. Жінки щулилися, зату" лялися руками. Хижими птицями сокотали машинки. Їх не встига" ли гострити, волосся видиралося пасмами з голови, лобка, з"під пахв. Служники підбирали його кістлявими руками й пакували в міхи. Хтось прив’язував людям до зап’ясть картки з номером. Хтось гукав: “Просимо до купелю!” І люди гидливо влізали в бетонне корито з жовтою вонючою во" дою. Витиратися не було чим, хі" ба смугастою блузою, що відте" пер була і їхньою білизною, і одя" гом, і пальтом. Далі — черга до татуювальни" ків. Ті зчитували їхні картки, на" бирали голчасті номери, вмокали в чорнило і вганяли в руку. З цієї миті ти втрачав ім’я і ставав но"
мером. Це був твій паспорт, твоє лице, твоя судьба. У Йонка не бу" ло картки. “Хто ти — жид, кому" ніст, партизан, утікач, злодій?” Хлопець заперечно хитав голо" вою і сміявся. Він завжди сміяв" ся. “Тоді що тут робиш, сучий виплодку?” Спочатку його коп" нули в пах, а коли скулився від болю, — чобіт з розмаху лупнув у зад. І полетів Йонко на добрі п’ять ступнів, риючи оголеним ротом землю нового домівства. Земля та мала присмак пересох" лої дерев’яної трухи. Тоді ще Йонко не знав, що тим відгонить і попіл від людських кісток. Зате поруч смерділо по"іншому. До са" мого вікна барака громадилися трупи. Їх очі кололи скляними уважними поглядами, а з деяких зморщених ротів витікала жовта водиця. Йонко мусив схопитися, бо під’їхали вози. Доглядачі стали ногами зіштовхувати мерців. Во" зи були незвично широкі й міцні, на них можна напластати цілу го" ру. Та й трупи були легкі, як со" няшникові стебла. Вози від’їха" ли, та на сірій стіні розчахнулися вікна і з них повалилися нові тіла. Настрашений Йонко кинувся ті" кати, не знаючи куди. Він би зачепив дроти, якби якийсь копач не вдарив його древком лопати: “Хочеш здохну" ти враз, то кидайся на колючку голими грудьми. Бо інакше лише причмелить. Будеш скніти, доки не доб’ють”. У просторому, як село, таборі Йонкові довго не знаходилося місця. А головне — їжі. Бо ніде не був приписаний. Птиця, що доб" рохіть залетіла в клітку. Щось підбирав і тим живився. Бувало, вистежував свіжого мерця і дещо знаходив у його кишенях. Спав, роздобувши діряву ковдру, по го" рищах низьких блоків. А вдень можна було загубитися в таборо" вій крутанині. Його не викликали ні на ран" ковий, ні на вечірній апель, тому й снував туди"сюди сам по собі. Дрібний, верткий, побігущий, він випорскував там, де можна було чимось розживитися. Треба бути повсякчас у русі, ніби маєш якийсь заданий урок. І якщо ти поза блоками і не лізеш у зуби наглядачам, то нікому до тебе не" має діла. Хоча ні, був один чо" лов’яга, що косував яструбиним оком на Йонка. Він мав хижо за" ломлений ніс і затяте поросле підборіддя. Старший над заміта" чами, кликався Бандьора. Раз, коли хлопець визбирував картоп" ляні лушпайки, важкий черевик" дерев’яник здавив йому руку. “Хочеш дочасно здохнути? — процідив крізь щербаті зуби Бан" дьора. — Нічого не підбирай із землі, ця проклята земля отруєна на лікоть углиб. І не мотлош тру" пів — щодругий із них тифоз" ний… Ти, бачу, “цуганг”, літаєш вільним духом. Твоє щастя, але поглядай, бо крила борзо облама" ють. Тут кожен має мати знак, інакше загримиш у штрафкоман" до. Німаки люблять порядок. До
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
